ЕКОНОМІЧНА РЕФОРМА 1965 р.

Помітною подією цього періоду стала економічна реформа, яка була здійснена урядом СРСР згідно з рішенням вересневого пленуму ЦК КПРС (1965 р.). Ініціатором проведення цієї реформи був голова Ради міністрів О.М.Косигін.

Сутність економічної реформи:

1. Зміни у системі органів управління промисловістю:

– ліквідовано республіканські і регіональні раднаргоспи;

– створено понад 40 міністерств і відомств, яким у підпорядкування перейшла майже вся промисловість республіки.

2. Розширення самостійності підприємств: замість 100 показників виробничої діяльності центральна влада залишила під своїм контролем лише 8 показників.

3. Перетворення в сільському господарстві:

– згідно з рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС були встановлені тверді, сталі плани закупівлі державою зерна і продукції тваринництва на декілька років вперед, а продукція, що продавалася поза планом мала більш високу ціну;

– держава виділила кошти для зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, завдяки чому були побудовані десятки заводів по ремонту техніки, зросло виробництво мінеральних добрив, підвищилася роль сільськогосподарської науки.

Можна відзначити значні досягнення реформи (за восьму п’ятирічку на 50% зріс загальний обсяг промислового виробництва, стабільно зростала продуктивність праці та сільського господарства тощо). Але на початку 70-х рр. реформа почала гальмуватися. Вже на початку 70-х рр. плани промисловості України, і в цілому, СРСР з основних показників не виконувалися.

Центр, щоб вирішити проблеми, які виникали, збільшував повноваження міністерств і відомств, а отже, зводив нанівець позитивні риси реформи. Бюрократія гальмувала ініціативу трудових колективів. Таким чином, реформа 1965 р. захлинулася.

Причинно-наслідковий зв’язок невдалого реформування:

ЗАСТІЙ

У 70-х – першій половині 80-х рр. спостерігалися застійні явища в економіці:

1. Падіння росту випуску валової продукції і зниження її якості.

2. Зниження продуктивності праці, котра за 15 років скоротилася більш ніж в 2 рази.

3. Скорочення приросту сільськогосподарської продукції.

4. Збільшення напруги з постачанням населення товарами повсякденного попиту.

Центр намагався вирішити економічні проблеми позаекономічними методами, тобто міністерства і відомства відновили колишні свої необмежені права, а центральні органи влади зосередили у своїх руках неосяжну економічну та політичну владу.

Стан справ в Україні погіршувався і тим, що до згаданих союзних негараздів тут додавалися негативні особливості власного економічного розвитку:

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил: у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР було побудовано і будувалося до 40% атомних енергоблоків.

2. Катастрофічна екологічна ситуація: техногенне навантаження на природу в Україні у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень.

3. Швидке старіння основних виробничих фондів.

Отже, для соціально-економічного розвитку України в період 1965-1985 р. були характерні затухання економічного та технічного поступу, неухильне сповзання союзної країни, а отже, і УРСР, у тяжку економічну кризу. Спроби реформування економіки зазнали невдачі.

Характеристика суперечливої соціально-економічної ситуації:

Причини кризових, застійних явищ:

1. Економічні:

– екстенсивний спосіб розвитку економіки, котрий довів до виснаження запаси сировинних ресурсів, до ускладнення екологічної ситуації, до сталого пріоритету виробництва засобів виробництва по відношенню до виробництва товарів соціального призначення;

– неспроможність командно-адміністративної системи забезпечити подальший розвиток економіки, адже її основні важелі – єдина форма власності, тотальна плановість, централізація вже вичерпали себе і явно не підходили для складного господарства великої країни.

2. Політичні:

– давалися взнаки наслідки Другої світової війни і перш за все – у забезпеченні народного господарства робітничими та керівними кадрами;

– згубно позначилася “холодна війна” і “гонка озброєнь”, які вимагали прогресуючих обсягів інвестицій та витрат на утримання армії;

– партійні органи фактично підмінювали державні та господарські органи не тільки у визначенні економічної політики, а й навіть у вирішенні повсякденних виробничих питань, внаслідок чого складалася атмосфера безвідповідальності і беззаконня.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. ДИСИДЕНТСТВО

Характерною рисою суспільно-політичного життя у цей період було фактичне перетворення КПРС у державний орган і зосередження в її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України очолювали тоді два лідери: П.Шелест (1963-1972 рр.) та В.Щербицький (1972-1989 рр.).

За часів В. Щербицького посилюється “зрощення” партійних і державних структур. Партійні комітети поступово засвоїли стиль безпосереднього командування не тільки Радами як органами влади, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями.

Підсилювався формалізм у партійній демократії. Секретарів парткомів фактично не обирали (хоча формально вибори і проводилися), а призначали. Уся робота Рад регламентувалася і контролювалася партійними органами.

У другій половині 70-х років посилились процеси русифікації. Л. Брежнєв висловив тезу про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину історичну спільноту – радянський народ. Ця теза активно впроваджувалася у життя. Російська мова ж пропагувалася як засіб міжнаціонального спілкування.

Державна партія (КПРС) десятками років перебувала поза будь-якої критики , а тому поступово морально загнивала. У другій половині 70-х років цей процес прискорився. Країною правила купка осіб, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС, на чолі Л.Брежнєвим. Вони були зацікавлені у збереженні влади партноменклатури, яка підтримувала їх на місцях. У результаті друга половина 70-х початок 80-х років увійшла у радянську історію як період корупції, безгосподарності тощо. Пожорстокішала цензура.

Отже, характерним явищем брежнівської доби є “застій” (11.1.),що дозволило історикам та сучасникам назвати її “добою застою”.

11.1. Застій–кризові явища у соціально-економічній та політичній сферах життя радянського суспільства у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст.

Новим явищем у політичному житті суспільства у цей час став дисидентський рух (11.2.).

Осередок дисидентського руху спочатку складали так звані “шестидесятники” (10.5.). Це була аморфна група людей, переважно інтелігенції, яких непокоїла розбіжність між комуністичною теорією і дійсністю. Поступово сумніви у доцільності окремих ланок існуючої системи переросли у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

11.2. Дисидентський рух 60-80-х років XX ст. в Україні – громадсько-політичний рух проти тоталітаризму за де­мократичні перетворення і національне відродження. Ставив за мету ліквідацію імперського диктату, досяг­нення незалежності України, вільного розвитку україн­ської культури, мови.

Виділяють три основні течії дисидентського руху:

1. Національно орієнтоване дисиденство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. До цього напрямку належали І.Дзюба, В.Мороз, В.Чорновіл та інші.

2. Правозахисне, або демократичне дисиденство, яке було представлене Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була створено у листопаді 1976 р. у Києві. Її очолив письменник М.Руденко. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати факти порушення владою прав людини, національних прав в Україні, права вільного обміну інформацією та ідеями, а також застосування політики русифікації. УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, стала об’єктом переслідувань і репресій. З 37 членів групи протягом 1977 – 1985 рр. 23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Три члени групи – В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин загинули у таборах.

3. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення Українських греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських сект.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу. Специфіка дисидентського руху полягала у тому, що він не мав чіткої програми дій і опирався майже виключно на інтелігенцію.

Дисидентський рух налічував біля тисячі осіб, які репрезентували усі регіони України.

Отже, дисидентський рух став помітною силою суспільно-політичного життя України в умовах кризи тоталітаризму. Завдяки “самвидаву” погляди та ідеї опозиції проникали в маси. Водночас широкої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю режиму, пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства. Ідеї дисидентського руху стали платформою багатьох нових політичних партій за часів перебудови.