ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УРСР

Після закінчення національно-демократичної революції 1917-1920 рр. українські землі знов опинилися у складі різних країн. На більшій території них (окрім Східної Галичини, західної Волині, Закарпаття та Північної Буковини) була встановлена радянська влада, а згодом утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР). На початку 20-х рр. ці землі знаходилися в стані тяжкої економічної та політичної кризи.

Ознаки соціально-економічної та політичної кризи в на поч. 1920-х рр.:

1. Наслідки післявоєнної розрухи та запровадження політики воєнного комунізму:

- порушення економічних зв’язків між районами;

- скорочення кількості підприємств, розвал їх матеріально-технічної бази;

- катастрофічне становище шляхів сполучення, зокрема – залізниць;

- масовий перехід робітників в сільську місцевість;

- різке скорочення площ засіву;

- порушення грошового обігу;

- протести селян проти заборони торгівлі та насильницького вилучення продовольства;

- поширення селянського повстанського руху;

- мілітаризація економіки (створення Української трудової армії та забезпечення підприємств робітничою силою мобілізаційним шляхом, державний контроль за заготівлями сировини, продовольства та палива);

- неефективне управління націоналізованими підприємствами;

- робітничі страйки;

- посилення у соціальній сфері процесів декласування населення;

- наростання соціальної напруги та політичної нестабільності.

2. Голод 1921-1923 рр. був спровокований не тільки посухою та неврожаєм на Півдні України, але й численними конфіскаціями продовольства; голодувало близько 25 % населення УРСР.

Задля збереження влади в країні на початку 1921 р. керівництво РКП(б) змушене було відмовитися від політики воєнного комунізму та виробити засади нової економічної політики (непу) (8.1.).

Основні засади непу:

1. Залишення у державній власності тільки великих підприємств.

2. Управління державними підприємствами здійснювалося через трести (8.2.)та синдикати (8.3.), які переводилися на госпрозрахунок (8.4.).

3. Зміна функцій Української ради народного господарства – державного органу керівництва економікою, який відтепер здійснював тільки загальне керівництво промисловістю, не втручаючись до оперативних виробничих справ.

4. Передання дрібних та середніх підприємств в оренду або приватну власність.

5. Перехід від обов’язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили.

6. Перехід від розподілу за картками до ринкової торгівлі.

7. Проведення грошової реформи, введення конвертованого карбованця.

8. Створення державної торгівлі; регулювання приватної торгівлі за допомогою банків, кредитних установ та податкової політики.

9. Сприяння розвитку кооперативного руху.

10. Заміна продрозкладки (7.7.) продподатком (8.5.), надання селянам можливості збувати лишки сільськогосподарської продукції через ринок.

11. Завершення перерозподілу землі для користування селян.

Результати запровадження непу:

1. Поновлення розвитку виробництва, вже до 1926 р. в Україні було перевищено його довоєнний рівень.

2. Побудова нових підприємств.

3. Проведення грошової реформи дозволило державі акумулювати кошти для направлення їх на розвиток промисловості.

4. Виведення з підпілля приватної торгівлі, підприємницької діяльності.

5. Налагодження економічних зв’язків між націоналізованою промисловістю та індивідуалістичним сільським господарством, між селом та містом.

6. Приватний капітал у торгівлі контролював 75% роздрібного товарообігу.

7. Почав формуватися ринок промислових товарів, була створена нова грошова система.

8. Збільшення землекористування бідняцько-середняцьких господарств у 1,5 рази.

9. Збільшення площ землі, що оброблялася (у 1927 р. їх приріст у порівнянні з 1913 р. становив 10%).

10. Виробництво хліба досягло довоєнного рівня.

11. Поліпшення матеріального становища селян та мешканців міст.

12. Наявність прошарків суспільства, які не вписувалися в комуністичну ідеологію побудови суспільства – заможних селян та непманів (8.6.).

13. Можливість державного втручання в економічні процеси призводила до періодичних криз сільськогосподарського постачання та збуту промислових товарів (1923/1924; 1926/1927; 1927/1928 рр.), які виникали внаслідок проведення державою політики “ножиці цін” (8.7.).

14. Недостатня ефективність дрібнотоварного селянського виробництва.

15. Нестача державних коштів для збільшення обсягів промислового виробництва.

У другій половині 1920-х рр. керівництво СРСР все більше усвідомлює необхідність стрімкого укріплення обороноздатності країни та технічного переобладнання промисловості. У 1928 р. відбувся перехід від нової економічної політики до політики індустріалізації (8.8.).

Джерела фінансування індустріалізації:

1. Основне – вилучення коштів з селянських господарств. Ця ідея вперше була висунута Л.Троцьким, Л.Каменевим та Г. Зіновієвим, була різко критикована з боку М.Бухаріна, А.Рикова та М.Томського, які виступали за поступовий розвиток індустрії та добровільне кооперування селянства. У боротьбі за владу була спочатку використана Й.Сталіним заради повалення всіх своїх політичних супротивників, а потім ним же підтримана й запроваджена до життя як ідея проведення форсованої індустріалізації за рахунок швидкої колективізації (8.9.) селянських господарств.

2. Перекачування коштів з легкої та харчової у важку промисловість.

3. Податки з населення, у тому числі – постійний ріст цін на промислову продукцію.

4. Внутрішні позики.

5. Розширення продажу горілки; продаж за кордон сільськогосподарської продукції, лісу, нафти.

6. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.

7. Використання погано оплачуваної праці селян та робітників, коли упор робився на моральний фактор та ентузіазм трудящих (поширення соціалістичних змагань та стаханівського руху).

8. Експлуатація праці мільйонів в’язнів.

В умовах переходу до адміністративно-командних методів управління економікою з’явилася необхідність перспективного планування, що викликало появу п’ятирічних планів (п’ятирічок) (8.10.).

Довоєнних п’ятирічок було три:

1. Перша (1928-1932 рр.) була найбільш сприятливою для економіки України, до якої було спрямовано 20% загальних капіталовкладень СРСР; з 1500 нових промислових підприємств 400 збудували в УРСР, у тому числі “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.

2. Друга (1933-1937 рр.) – під час неї заплановані темпи росту знизилися на 13-14%; з 4500 нових підприємств СРСР тільки 100 будувалися в Україні.

3. Протягом третьої (1938-1942 рр.) планувалося збудувати 600 нових підприємств, але п’ятирічка залишилася незавершеною через початок війни.

Економічні наслідки проведення індустріалізації:

1. Поява на території УРСР гігантів важкої промисловості, які набагато років вперед стали основою економіки республіки. До 1940 р. промисловий потенціал республіки в 7 разів перевищив рівень 1913 р.

2. Укріплення позицій важкої промисловості в структурі народного господарства.

3. Зміна господарчого механізму:

- управління промисловістю було жорстко централізоване шляхом підпорядкування загальносоюзним народним комісаріатам (наркоматам);

- зник ринок товарів виробничого призначення;

- єдиними регуляторами господарчої сфери виступали адміністративно-командні структури (Держплан СРСР, наркомати) з позаекономічним, силовим, бюрократичним стилем управління.

4. Затвердження екстенсивного методу економічного розвитку.

5. Диспропорційність розміщення підприємств в УРСР (в основному на сході та півдні).

6. Наявність підприємств з незавершеним циклом виробництва.

7. Стрімкі темпи проведення індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної зацікавленості у перспективі дисбалансували народне господарство.

8. Зростання диспропорції між важкою та легкою промисловістю, між промисловістю та сільським господарством.

Соціальні наслідки проведення індустріалізації:

1. Створення системи ліквідації неграмотності населення.

2. Утвердження нової структури загальноосвітньої школи.

3. Виникнення системи підготовки кваліфікованих робітників, збільшення випуску спеціалістів, що закінчили ВНЗ та технікуми.

4. Успіхи в системі охорони здоров’я.

5. Зміни соціальної структури (збільшення питомої ваги робітників, інтелігенції).

6. Зниження життєвого рівня населення: скорочення кількості товарів народного споживання, виникнення житлової проблеми.

Оскільки в якості основного джерела фінансування індустріалізаціїбуло визначенеперекачування коштів з сільського господарства, вже під час хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. влада перейшла до примусових методів вилучення продовольства, фактично – методами продрозкладки (7.7.).

Для отримання змоги держави безроздільно розпоряджатися виробленою селянами сільськогосподарською продукцією у 1929 р. розпочалося проведення масової насильницької колективізації (8.9.)(до 1932 р. нею було охоплено 70% селянських господарств), яка супроводжувалася:

- проведенням політики ліквідації куркульських господарств (розкуркуленням), внаслідок якого державою було експропрійовано 200 тис. господарств;

масовими депортаціями (9.2.) примусове виселення цілих народів або його значної частини з меж свого звичного мешкання.

- селян до Сибіру;

- накладенням високих податків на ті господарства, які не бажали вступати до колгоспів;

- виникненням соціальної напруги на селі (знищення скота та будівель, у 1930 р. – тимчасовий масовий вихід з колгоспів);

- масовими переселеннями на помешкання до міст;

- введенням у 1932 р. паспортної системи, за якої селяни не отримали паспортів, а відтоді були позбавлені права на вільне переселення з місця на місце.

Наслідки проведення колективізації:

1. Економічна слабкість колгоспів.

2. Зниження до 1932 р. площі посівів та врожайності.

3. Зміни у соціальній структурі селянства: перетворення селян на фактично безправних колгоспників, що не мали права індивідуального господарювання, а за свою працю на усуспільнених землях отримували мізерну натуральну або грошову платню.

4. Зміна соціальної психології сільського населення, відчуженого від результатів своєї праці.

Кульмінацією трагедії українців став голодомор 1932-1933 рр.

Основна причина голодомору 1932-1933 рр. – проведення репресивними заходами державних хлібозаготівель, під час яких в українських селах було вилучено практично все продовольство щільно до їстівних запасів та посівного матеріалу. В якості ілюстрації можна навести наступні дані:

1926-1927 рр. – з України вивезено 27 млн. пуд. збіжжя (це ще за існування ринкових відносин);

1928 р. – 27 млн. пуд. (період кризи хлібозаготівель);

1929 р. – 11 млн. пуд. (і це у часи світової економічної кризи);

1930 р. – 298 млн. пуд. (експорт СРСР у цей період збільшився у 27 разів);

1931 р. – 316 млн. пуд. (це була максимальна кількість вивезеного зерна з України за весь довоєнний період, у той же час розміри закупівлі машин з боку СРСР складали 30% всього світового експорту);

1932 р. – 107,9 млн. пуд.;

1933 р. – 105,3 млн. пуд. (і тоді, коли люди вже вмирали мільйонами).

Селяни були позбавлені допомоги ззовні й жорстко переслідувалися за намагання знайти продовольство на колгоспних полях та складах.

В результаті за різними підрахунками загинуло від 3,5 до 10 млн. селян.

В 2006 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про голодомор в Україні в 1932-1933 рр.”, в якому ця подія кваліфікується як геноцид українського народу (винищення представників певної нації на підставі етнічної відмінності).