ТЕМА 2. ШКОЛА І ВИХОВАННЯ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

2.1. Організовані форми виховання в історії найдавніших країн Сходу.

2.1.1. Становлення освітніх закладів у Месопотамії. Виникнення виховання і освіти як особливих форм людської діяльності сягає в епоху давніх цивілізацій Близького і Далекого Сходу, становлення цих держав історики відносять до 5-го тисячоліття до н. е.

Головними осередками виховання і навчання в давніх східних державах були сім’я, храми і перші школи. Про важливу роль сім’ї у вихованні дітей свідчать давні документи: Закони царя Вавилону Хаммурапі, книга Притч іудейського царя Соломона, індійська Бхагавадгіта.

Спільність явищ еволюціонування ідеї організованої освіти у давніх державах Сходу, незважаючи на ізольованість їхнього економічного і соціального розвитку, зумовлена формуванням письма (клинописного та ієрогліфічного), оволодіння технікою якої вимагало спеціального навчання. Розвиток ремесел, торгівлі, розподіл фізичної і розумової праці, урбанізація – все це сприяло кількісному зростанню шкіл, постійному оновленню змісту й методів навчання і виховання.

Месопотамська чи шумерсько-аккадська, шумерсько-вавілонська цивілізація – одна з найдавніших у світі. Саме у Міжріччі наприкінці ІV тис. до н.е. людська спільнота вийшла із стадії первісності й увійшла в епоху давнини. Цей перехід зумовлювався виникненням принципово нового типу культури, ускладненням соціальної диференціації, становленням державності і „громадянського суспільства”, розвитком видів діяльності тощо. На початку ІІІ тис. до н.е. виникли і давні осередки шумерської писемності, отже, виникла і потреба навчати письма.

Учені-історики пов’язують виникнення писемності з розвитком храмової культури, господарства, ведення обліку матеріальних цінностей і робочої сили. У Нижньому Дворіччі приклади існування системи навчання письма належать періоду близько 3000р. до н.е., городище Варка (давній Урук). Храмові склади передбачали створення архівів і шкіл професійного спрямування. Варто зазначити, що про розвиток шкільництва у давні часи свідчать саме документи храмових архівів. Зокрема у храмових документах віднайдено переліки професій, які, ймовірно слугували і для цілей навчання господарчого персоналу. Елементарне навчання грамоти тісно пов’язувалося з трудовим процесом. Кваліфіковані жреці-санга були першими „вчителями”: виконували адміністративну роботу і навчали обслуговуючий персонал.

Професія писців поступово виділилася близько 2850 – 2750 рр. до н.е. у період спрощення малюнкового письма.

У період 2615 – 2500 рр. до н.е., як переконливо доводять історичні розвідки храмового архіву Шуруппака (сучасне городище Фара), виникли перші „спеціальні школи” для професійного навчання писців: шкільні тексти склали близько половини всього архіву. Серед традиційних переліків різних видів професій, свійських і диких тварин, риб зустрічаються списки імен богів, вправи з розрахунку розмірів полів та мір ємностей. Не виключено, що навчання велося за спеціальною програмою різних дисциплін, у тому числі й не пов’язаних з професійною діяльністю.

Таким чином, поступово утворилися навчальні заклади, метою яких була підготовка писців-професіоналів, знання і кваліфікація яких були ширші, аніж того вимагали господарчі потреби храми. В кінці ІІІ тис. до н.е. за такими закладами закріпилася назва „будинок табличок” (е-дуба). Коли програма навчання розширювалася, уводилися дисципліни, не пов’язані безпосередньо з господарчими та адміністративними потребами храмів, в е-дубах стали працювати писці, які повністю присвячували себе викладацькій роботі. Розширення програми навчання світськими дисциплінами зумовило збільшення терміну навчання. Храмам стало економічно невигідно утримувати школи на власний кошт. Змінювався поступово і віковий склад учнів. Це були не лише дорослі люди, які поєднували навчання і працю, а й діти храмових чиновників та інших впливових осіб, які могли оплачувати навчання. Так школи стали економічно самостійними, хоча повністю не вийшли з-під опіки храмів. Повний курс навчання тривав біля 15 років у школах одночасно вчилися хлопчики 6 – 7 років і юнаки старші 20 років.

За правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) е-дуби набули особливого розквіту, перетворилися на культурно-просвітні центри з великими книгосховищами. Цінні літературні, наукові тексти писали на табличках, які обпалювалися для продовження тривалості використання. Деякі тексти копіювалися старшими учнями та вчителями. На складах храмів виготовлялися і зберігалися глиняні таблички, необхідні для обліку і навчальних занять.

Шкільні тексти містять мало інформації про устрій та традиції в організації навчального процесу. Найбільше ймовірний опис шкільного приміщення зафіксовано у Марі у палаці Зімріліма (територія Сирії). Дві кімнати двірцевої школи були площею 100 і 34м2. по центру великої кімнати були розміщені у три ряди кам’яні лавки для учнів, окремий подіум передбачався для учителя. Стіни не мали вікон, освітлювалося приміщення через отвори у стелі. Уздовж стін стояли глиняні миски для зволоження глиняних шарів під час виготовлення табличок для письма. Біля дверей лежали мушлі для лічби. Однак таких шкіл було мало. Часто е-дуби організовувалися просто неба у дворі, або під наметом з полотна. Підтвердженням цього є шумерська загадка: „Дім з основою, подібною до неба, дім, який як мідний чайник має оббивку з полотна. Це – школа”. Характер виховання у цих школах був сімейно-родовим: очолював школу „батько”, учнів називали „синами школи”, старші учні мали статус „великих братів”. До всіх учнів вчитель звертався „малий”. Учителі й учні одне одного називали „колегами”. Історики вважають, що в е-дубі вчилося до 40 учнів різного віку. Шкільні тексти із Марі містять цікаві відомості про розпорядок навчання. Кількість навчальних днів на місяць – 24. Але це не засмучувало учнів, які усвідомлювали значущість професії писців.

В іншому відомому тексті „Шкільні дні” описано навчальний день, що розділявся на частини. Перша – „у школі”: прийшовши у школу, учень читав свою табличку. Потім – перерва на сніданок. Підготував свою табличку, написав вправу. Віддав на перевірку вчителеві або великому братові. Удень отримав від учителя табличку, „підготував рядки”. Після закриття школи увечері пішов додому. Друга частина навчального дня – „вдома”: учень розповів батькові про виконані копії в школі і прочитав табличку, яку дав учитель. Навчальний день тривав зранку до вечора. Учень щоденно відвідував до 5 уроків.

Поділу на класи не було, навчальний процес передбачав індивідуальний підхід до кожного учня. Навчання ґрунтувалося на принципах цінування мудрості – „дару слова”, що порівнювався із сяйвом небесних світил (вивчення народного епосу); „намлулу” – гуманність: „Син мій, не використовуй насилля, не кидай людину обличчям униз”; змагального характеру навчальних занять; стимулювання інтересу учнів до професії писця. Ймовірно, що урок вів один учитель, йому допомагали старші учні – „великі брати”. Всього в одній школі штат вчителів складали 4 – 5 осіб, які виконували різні професійні обов’язки. Був також наглядач, який здійснював покарання. На завершальному етапі навчання проводилися своєрідні екзаменаційні випробування в усній формі. Зокрема перевіряли володіння клинописом, вміння читати по-шумерськи, виконувати усні й письмові переклади з шумерської мови на аккадську і – навпаки, робити граматичний розбір тексту, навички володіння різними стилями почерку, вміння укладати документи, математичні вміння, знання професійних мов, досвід розуміння текстів, незрозумілих для „непосвячених”, знання ритуальної мови, культових пісноспівів, володіння музичним інструментом, декламування літературних композицій та ін.

Основні прийоми навчання передбачали зазубрювання, повторення і переписування, диктанти, рідше – пояснення вчителем написання складних слів і тлумачення текстів. Зміст навчання був практико-орієнтованим. Багато уваги приділяли вивченню шумерської мови, включаючи два стандартні розділи: заучування переліків слів і граматичних форм, зворотів. Опановували також математику, музичне мистецтво, юриспруденцію.

Авторитет вчителя був абсолютним. Наприклад: „Учитель – бог, який формує людину, мій бог, ти воістину є. Як щеняті ти відкрив мені очі, ти створив людське в мені”. Учитель так звертався до учня: „Юначе, який знає батька, – я другий (після) нього”. Підтримувався такий авторитет моральними настановами, повчаннями і фізичною силою. Широковживаними були фізичні покарання за різні провини: помилки під час копіювання, порушення шкільних порядків, розмови під час виконання навчальних завдань, поганий почерк, порушення дисципліни у відсутність вчителя.

2.1.2. Перші школи у давньому Єгипті. У Давньому Єгипті сім’я і школа формували ідеал – слухняну й терплячу людину, небагатослівну, витривалу перед доленосними випробовуваннями. Основною метою освіти в Єгипті визначалася необхідність переведення дитини у світ дорослих. Звичай передавати професію у спадок зумовив розвиток так званих сімейних шкіл, в яких чиновник, воїн або жрець готував не тільки свого сина до професії, але й групу учнів. Тільки військове мистецтво перебувало поза суворою станово-професійною диференціацією. Рівноправний характер взаємин між чоловіком і жінкою визначав рівність прав здобути освіту і хлопчикам, і дівчаткам. Виконуючи батьківський обов’язок наставника, єгиптянин вважав, що такі добрі вчинки забезпечать його щасливе існування у потойбічному світі. У дусі підготовки до життя після смерті здійснювали і повчання дітей. Бо єгиптяни вірили, що після смерті людини боги на один важіль кладуть її душу, на інший – „кодекс поведінки” (маат). Якщо важелі урівноважувалися, померла людина починала нове життя у загробному царстві.

Відомо, що у давньому Єгипті функціонували два типи шкіл: школи жерців (або – каліграфічного письма) та школи писців (або – ієратичного письма). У школах жерців навчалися хлопчики із сімей вищої соціальної ланки. Кількість учнів становила не більше 10. Ці школи влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Опанування ієрогліфічним письмом, засвоєння наук і досвіду обрядових дій набувало кастового і релігійного характеру.

Навчальний процес передбачав формування в учня навичок слухати і коритися волі наставника. Так, наприклад, побутував афоризм: „Слухняність – це краще в людині”. Моральне виховання у давньому Єгипті здійснювалося здебільшого через заучування моральних настанов. Наприклад: „Краще сподіватися на людяність, аніж на золото у скрині”, „Краще їсти сухий хліб і радіти серцем, ніж бути багатим і пізнати смуток”. Виховний процес був дуже складний і довготривалий. Адже запис, читання і запам’ятовування передбачало засвоєння ієрогліфів, які не вживалися у живій мові.

2.1.3. Основи педагогічної традиції давньої Індії. Індія дала світові чотири великі релігійні системи – брахманізм, буддизм, джайнізм, індуїзм. Індійська педагогічна традиція формувалася у межах цих релігійних систем. У Давній Індії розвиток освіти тісно пов’язувався з особливостями культури та соціальною ієрархією. Людина розумілася як органічна частина Всесвіту. Людина проникала в істинні знання через поняття, текст, живе слово. Зміст навчання визначався Ведами (збірки гімнів і ритуальних текстів), Брахманами (ритуально-міфологічні коментарі Вед), Араньяками (так звані „лісові книги” – літературні твори пустельників), Упанішадами і „Рамаяни”. Упанішади – це священні сакральні знання, які вчителі передавали таємно повіреним учням (буквальний переклад – „у ніг вчителя”).

Давньоіндійська традиція стверджувала необхідність педагогічного впливу на людину з моменту зачаття. Це доводять чіткі регламенти підготовки до зачаття, суворі правила поведінки майбутньої матері та її близького оточення, ритуальні дії після народження дитини для досягнення фізичної і духовної обдарованості. Особливу увагу у вихованні приділяли саме хлопчикам як послідовникам батьків у ритуальних дійствах.

Освічена людина в Індії була особливо шанована, бо вона „очищала суспільство”. Щодо цілей освіти, в Індії правильно було говорити не „навчати”, а „виховувати наукою”. Освітня мета передбачала шляхом детально розписаного режиму, через авторитет наставника-гуру поступово виробити необхідну модель поведінки. Межі виховання визначалися природженими якостями людини, що формувалися попередніми поколіннями. Сутність навчання за „Бхагавадгітою” полягала у тому, що перед учням висували завдання, які поступово ускладнювалися. Розв’язання цих завдань мало привести до істини. Процес навчання образно порівнювався з битвою. Авторитет вчителя був абсолютним, вихованець мусив повністю підкорятися його волі, вірити в його мудрість і доброчинність. У суспільстві вчитель – опора і відновник традиції. Вчитель давав друге (вище) народження людині: гуру – той, хто приносить жертву. Тому він шанувався більше батьків: „Хто без помилок наповнює обидва вуха його Ведою, той має вважатися матір’ю і батьком, його ніколи не можна ображати”.

У кожної варни (соціальної категорії) були свої ідеали виховання. Для брахманів цінність мали такі риси: постійність, смирення, чистота, вміння керувати почуттями, знання Вед, справедливість. Отже для них визначалася широка загальноосвітня програма. Для кшатріїв – військова підготовка і виховання старанності, справедливості, знання закону, щедрості та розсудливості. Вайш’ї навчалися ремесел і сільського господарства. В них виховували працелюбство, доброчесність, старанність у виконанні професійних обов’язків, слухняність і покірливість вищим варнам.

Різнилися й педагоги. Індійська освітня традиція засуджувала навчання за гроші, бо вважалося, що „навіть землі, яку утворюють сім материків, недостатньо для нагороди гуру”. Але були й наймані вчителі – упадхьяя. Вища категорія вчительства – ачарья – ідеальний наставник. Складність професії полягала у тому, що вчитель мав бути святим: статечний, гідний, добрий, уважний, освічений, високого походження, проявляти виключно доброчесну поведінку. Він не лише виховував, але й здійснював ритуальні обряди.

Головними умовами успішного навчання і виховання вважали доброзичливе і щире ставлення вчителя до учня, єдність поведінки, психофізичного та емоційного станів. Школи розташовували в усамітнених місцях серед природної краси. Серед принципів можна виокремити принципи поєднання наочного і словесного навчання, навчання через діяльність, „від подібного – подібне”. Історики і культурологи виділили стадії виховання, які послідовно проходили давні індійці:

1. учень – посвята у хлопчики і до завершення навчального курсу. На цій стадії вимагали повної покори авторитету вчителя;

2. домогосподар – з моменту весілля, виникнення сім’ї. Піклування про близьких, досягнення професійної майстерності;

3. пустельник - неквапливі роздуми людини похилого віку;

4. аскет – старець, схожий на дитину, готовий переродитися.

Для досягнення людиною високого професіоналізму у давній Індії навчальний процес передбачав засвоєння мови санскрит (у перекладі – „упорядкований”) – літературно-ритуальної мови та опанування ведійської літератури. Навчали мови спочатку вдома, потім – через наставника (настанови, бесіди, спільна праця, участь в обрядах, вивчення алфавіту, створення внутрішньої душевної установки на навчання). Правила міркування засвоювали у грі. Так, з Рігведе відомо, що широко застосовували прийом „роби, як я”: „Коли один з них повторював мову іншого, як (учень) – (мова) вчителя, все це цілком (виглядає) у них, як урок...”. Ведійська література знайомила учнів з енциклопедичними знаннями: граматикою, математикою, хронологією, логікою, етимологією, етикою, військовим і політичним мистецтвом, астрономією і пропонувала дуже багато матеріалів з міфології. Використовували в методичному аспекті коментоване читання текстів, групову рецитацію з метою дозованого заучування і точного відтворення знань, медитацію, стримання почуттів, йогу, аскетичний спосіб життя. Заучування відбувалося поетапно:

шравана – сприймання пояснення на слух;

манала – запам’ятовування і обговорення отриманих відомостей;

даршана – з’ясування суті настанов, їх оцінка.

Медитація передбачала глибоке зосередження розуму, коли свідомість вивільнюється від сторонніх думок і відчуттів, мислення спрямоване лише на об’єкт медитації й асоціативні зв’язки його із зовнішнім світом. Уся енергія спрямована на процес мислення.

Йога як духовна і психологічна практика використовувалася для отримання вищого знання. Вісім послідовних стадій приводили людину до вдосконалення і досягнення повного самоконтролю.

У буддизмі мета освіти полягала у навчанні професії, досягненні духовної досконалості. На першому місці – внутрішній саморозвиток та етичне виховання. Спілкування вчителя і учня визначалося: а) набожним ставленням учня до свого наставника; б) батьківським ставленням вчителя до учня; в) повільним темпом, посильністю навчання. У змісті навчання буддизм заперечував абсолютний авторитет Вед.

Вчитель направляв самовдосконалення і самопізнання людини. Він з вихованця формував дивної краси квітку. Один вчитель втілював програму виховання, яку сьогодні реалізують сім’я і школа. Авторитет вчителя складали його знання.

Навчання було доступне для представників усіх соціальних станів. Умови навчання у школах буддійських монастирів були дуже суворі. Спочатку учень перебував у домі наставника, збирав милостиню, доглядав за священним вогнем, працював по господарству, намагався прислужитися гуру словом, думкою, ділом. Повинен був виявляти шану гуру, робити добро і бажати всім добра. Учень мав вставати зі сну раніше гуру, лягати після гуру, спати нижче нього (на долівці), 2 – 3 рази на день молитися, носити простий одяг, ходити босоніж, їсти дуже скромно, мало і рідко, берегти цноту, керувати емоціями, бути стриманим і скромним. В усьому виявляти максимальну старанність.

Серед методів широковживаними були критика і самокритика, стимулювання до самодіяльності.

Цікаво, що праця учня на благо вчителя прославляла наставника, а не самого учня. Буддійська культура пропонувала восьмеричний шлях до мудрості:

1. Праведна віра і досконала свідомість. Повірити, що світ сповнений скорботи і страждань. Тому треба навчитися пригнічувати свої пристрасті.

2. Праведна, досконала і повна рішучість. Твердо визначити свій шлях, обмежити свої амбіції та прагнення.

3. Праведна, досконала мета. Слідкувати за своїми словами, щоб вони не приносили зла. Мова має бути правдива і доброзичлива.

4. Праведні, досконалі справи. Уникати недобрих вчинків, стримуватися і робити тільки добрі справи.

5. Праведне, досконале життя, гідне. Не робити шкоди усьому живому.

6. Праведна, досконала думка. Контролювати напрям думок, налаштовуватися на позитив.

7. Праведні, досконалі помисли.

8. Праведне, повне, досконале споглядання. Постування і терпляче тренування, досягнення довершеного вміння зосереджувати увагу, заглиблюватися у пошуках істини.

2.1.4. Педагогічна думка у давньому Китаю. У Китаї упродовж століть сформувався педагогічний ідеал, який передбачав виховання начитаної, ввічливої людини, здатної „зазирнути глибоко в себе і створити мир та гармонію у своїй душі”. Значні освітньо-виховні традиції були сформовані у Давньому Китаї під впливом конфуціанства і даосизму. Основною метою організованого виховання у Давньому Китаї визначалося моральне самовдосконалення людини. В основі виховного процесу було покладено повагу до старших. Наставника вшановували як батька. Діяльність учителя уважали дуже почесною. Засвоєння знань було важливою справою.

Перші школи сян виникли у місцях прихистку людей похилого віку, які готові були передати свій досвід молоді. У школах сюй вчили військового мистецтва. Згодом навчальні заклади отримали назву сюе. Це були школи для заможних вільних людей. Програму навчання складали мораль, ієрогліфічне письмо, лічба, музика, стрільба з лука, управління конем.

Перші теоретичні осмислення педагогічного досвіду представлено у філософських узагальненнях шкіл даосизму, буддизму і конфуціанства. Архаїчні традиції властиві даосизму: освіта – це штучне явище на шляху людини до гармонії з небом. Уважали, що освіту можна було здобути через мовчання і бездіяльність.

Конфуціанський підхід до навчання і виховання полягав у формулі: згода між учнем і вчителем, легкість навчання, стимулювання до роздумів – результат вдумливого керівництва. Конфуцій вбачав стабільність суспільства у соціальній диференціації освіти: „Правитель повинен бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином”. Мислитель великого значення надавав природним потенціям людини, однак не ідеалізував силу спадковості, вказуючи на необхідність вдумливої організації навчання.

Загалом можна стверджувати, що держави Сходу накопичили багатий досвід виховання і навчання, який істотно вплинув на подальший розвиток шкільництва і педагогічної думки у світі.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. На які два великі напрями поділялася давньоіндійська педагогічна традиція? У чому їх спільність та розбіжності?

2. Порівняйте значення сімейного типу взаємовідносин у досягненні педагогічних цілей в історії давніх країн Сходу.

3. Що складало програму навчання у школі „е-дуба”?

4. На прикладі однієї із країн давнини проаналізуйте статус професії вчителя.

Завдання для самостійної творчої роботи:

1. Що можна використати з досвіду давнього Сходу в сучасній педагогіці та освіті? Відповідь обґрунтуйте.

Література

1. Образовательные системы Востока и Запада в эпоху Древности и Средневековья / Под ред. Т.Н. Матулис. – М.: Изд-во РУДН, 2003. – 531с.

2. Джуринский А.Н. История педагогики: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 1999. – Гл. 2, 3. – С.41 – 63.