Українська національна революція і державне будівництво в 1917 –1920 рр.

1.Причини та процес утворення

Української Центральної Ради .

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р., падіння самодержавства сприяли створенню на просторах колишньої Російської імперії і в Україні зокрема нової політичної та суспільної ситуації:

1. Влада формально перебувала в руках представників Тимчасового уряду (виконавчих комітетів, губернських та повітових комісарів, призначених Тимчасовим урядом).

2. У центрі і на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів [до кінця 1917 р. в Україні їх було близько 300, з них 70% зосереджувались у промислових центрах Донбасу та Подніпров'я. Особливість: в Україні Ради не відігравали в цей час важливої ролі, оскільки їх було відносно мало і головними у них були партії меншовиків та есерів, а не більшовиків, як в Росії ].

3. Оскільки ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд та його представники в Україні, ні есеро-меншовицькі Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання (обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію), 17 березня 1917 р. в Києві було утворено Українську Центральну Раду як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Головою ЦР було обрано (заочно) М.Грушевського.

Отже, Центральна Рада виникла як громадсько-політичне об'єднання, координаційний центр українського національного руху. Тут були представники Товариства українських поступовців, українських військових, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, товариства українських техніків та агрономів, Українського наукового товариства, педагогічного товариства, різних гуртків, громад тощо. Незважаючи на таке широке представництво, в момент утворення ЦР не мала права говорити від імені всього українського народу, оскільки вона не обиралась на всенародних виборах.

Так у березні – квітні 1917 року відбувався складний процес організаційного та ідейного становлення ЦР. Важливу роль в її зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

1. Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, М.Грушевський).

2. Українська соціал-демократична робітнича партія (С.Петлюраб В.Винниченко, М.Порш).

3. Українська партія соціалістів-федералістів (С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський).

Швидкому зростанню авторитету та популярності ЦР сприяли:

1. Демократичний всеохоплюючий принцип її формування.

2. Національний, соціально-класовий та територіальний принцип представництва в її складі.

3. Відстоювання назрілих та близьких народу ідей національно-територіальної автономії і соціально-економічних перетворень.

Все це забезпечило широку народну підтримку ЦР. Свідченням цього була 100-тисячна українська маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. під національними синьо-жовтими прапорами, котра підтримала резолюції ЦР, насамперед про автономію України в складі демократичної, федеративної Росії.

Остаточно викристалізував політичну програму ЦР і завершив її організаційну побудову Всеукраїнський національний конгрес (19–22 квітня 1917 р.)

Всеукраїнський національний конгрес (ВНК) відбувся 19–22 квітня 1917 р. в Києві. На ньому були широко представлені делегати від всіх українських губерній, різноманітних верств населення, багатьох політичних партій та громадських рухів. Серед делегатів конгресу були представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані та інших міст, всього більше 900 делегатів. Тому небезпідставно ВНК вважали своєрідними Всеукраїнськими Установчими Зборами.

Головними проблемами, які мав вирішити ВНК, були:

− всебічне обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України;

− реорганізація ЦР.

Делегати заслухали доповіді:

1. Д.Дорошенка – "Державне право і федеративні змагання на Україні".

2. О.Шульгина – "Федералізм. Домагання федеративної демократичної Російської республіки".

3. Ф.Матушевського – "Автономія широка і обмежена національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України. Права національних меншостей і їх забезпечення".

4. Ф.Крижанівського – "Спосіб і порядок фактичного творення автономної України і відносин до російських Установчих зборів".

5. В.Садовського – "Про географічні й статистичні дані, з яких належить розраховувати при творенні автономії України".

6. С.Колоса – "Конкретні українські домагання до Тимчасового уряду".

На конгресі виступали більш як 70 промовців.

Резолюції ВНК були дуже лаконічними і конкретними:

− тільки широка національно-територіальна автономія України може забезпечити потреби всіх народів, що живуть на її землі;

− єдиною відповідною формою державного устрою Росії є федеративна демократична республіка.

Основні рішення ВНК:

1. Підтримано основний пункт політичної програми ЦР – здобуття національно-територіальної автономії.

2. Санкціоновано ЦР як крайовий орган влади (фактично ЦР була проголошена верховною національною владою в Україні).

3. Реорганізовано ЦР, встановлено принцип представництва і можливість її поповнення шляхом кооптації (так, після військового, селянського, робітничого з'їздів склад ЦР поповнився їх представниками в кількості понад 100 делегатів від кожного; всього до осені 1917 р. ЦР нараховувала понад 800 членів).

4. Для керівництва роботою ЦР було обрано комітет ЦР у складі 20 осіб на чолі з М.Грушевським (на перших зборах ЦР комітет Центральної Ради було перетворено в Малу Раду).

5. Серед рішень конгресу було багато інших рішень поточного характеру і, зокрема, рішення про спорудження у Мико-лаївському саду навпроти Київського університету на місці пам'ятника царю Миколі І пам'ятник Т.Шевченку тощо.

Отже,рішення ВНК мали величезне значення для легітимації (узаконення) ЦР. Незважаючи на те, що вона так і не пройшла через процедуру всенародних виборів, ЦР, отримавши підтримку ВНК, тепер мала право говорити від імені всього українського народу. Таким чином, початок квітня 1917 р. можемо вважати її другим днем народження, оскільки з виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських організацій, яким вона була на початку революції, стала найвищим законодавчим і виконавчим (пізніше виконавчі функції перейдуть до Генерального секретаріату) органом українського народу; тобто ЦР вступила в ту зону, де стираються межі двох влад – моральної і публічно-правової.

2.Обставини прийняття та оснорвні положення 1 та 11Універсалів Центральної Ради.

Процес реалізації національно-територіальної автономії України під керівництвом Центральної Ради відбувався вкрай обережно з постійною оглядкою на Тимчасовий уряд. І все ж під тиском революційно настроєних мас (зокрема, в травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне запровадження принципу національно-територіальної автономії України) наприкінці травня до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради на чолі з В.Винниченком для представлення Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради, в якій містилися вимоги:

1. Тимчасовий уряд повинен виявити в тому чи іншому акті

своє принципове прихильне ставлення до автономії

України.

2.До майбутньої міжнародної конференції повинні бути

допущені представники українського народу, – тому що на

цій конференції вирішуватиметься доля Галичини і

західноукраїнських земель.

3.Необхідно призначити спеціального комісара по справах

України при Тимчасовому уряді.

4.Солдатів-українців треба виділити в особливі частини як в

тилу, так і, по можливості, на фронті.

5.Українізацію школи, визнану Тимчасовим урядом для

народної школи, поширити на середню та вищу школи.

6.Звільнити і відпустити додому полонених галицьких

українців тощо.

Як бачимо, досить помірковані вимоги, до речі, висловлені у формі прохання, як казав В.Винниченко: “Тільки десь там хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь прихильно. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постулату”, були відхилені Тимчасовим урядом.

Відмова мотивувалась тим, що:

1. Центральна Рада не обрана шляхом всеукраїнського голосування і тому вона не може висловлювати волю всього українського народу (характерно, що Тимчасовий уряд теж не обирався всенародно, але він застосовував до себе і до Центральної Ради подвійний стандарт).

2. Проголошення автономії може спричинити цілу низку територіальних та інших непорозумінь.

3. Питання про майбутній адміністративний устрій Російської Республіки мають вирішити тільки скликані в кінці року Установчі збори тощо.

Тим часом поступово руйнувалися ілюзії і надії лідерів Центральної Ради на порозуміння та підтримку російської демократії. Оцінюючи такий перебіг подій та антиукраїнську політику Тимчасового уряду, М.Грушевський слушно заявив: "Свято революції скінчилося. Настає грізний час!"

Всеукраїнський селянський з'їзд (10–16 червня 1917 р.) і особливо ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд (18–23 червня 1917 р.) (цікаво, що міністр О.Керенський заборонив проведення цього з'їзду, проте він розпочав свою роботу, і Тимчасовому урядові не залишалось нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму з'їздові, яку делегати зустріли реготом) закликали Центральну Раду припинити переговори з Тимчасовим урядом і негайно взятися за проведення в життя автономії України. Настрої військового з'їзду добре передає виступ солдата Білика, селянина з Черкащини: "Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого – національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!"

Отже, спираючись на рішення селянського і військового з'їздів, 23 червня 1917р Центральна Рада прийняла свій ІУніверсал, у якому було проголошено автономію України ("однині самі будемо творити наше життя").

Окрім цього, в І Універсалі були:

1. Заклик до всіх українців у тяжкий час вседержавного безладдя самостійно організовуватись і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу.

2. Ще раз наголошувалося на суті домагань української демократії, на праві самостійного порядкування своїм життям.

3. У стислій формі викладалися вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Особливий акцент робився на сподіваннях, що по всій Росії будуть відібрані поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народу.

4. Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі і брала на себе весь тягар відповідальності.

5. Закликала українських громадян до злагоди і порозуміння з демократіями інших національностей і усунення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», але не насильницькими методами, а шляхом їх переобрання тощо.

Одним з перших кроків з виконання рішень Центральної Ради після проголошення І Універсалу стало створення уряду – Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В.Винниченком (мало бути 14 осіб). Генеральний Секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

Проголошення І Універсалу та утворення Генерального секретаріату викликали занепокоєння в Росії, яка переживала чергову політичну кризу [масові демонстрації, поразка на фронті, падіння авторитету Тимчасового уряду тощо]. Саме тому на початку липня делегація Тимчасового уряду у складі найвпливовіших міністрів О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі прибула до Києва для порозуміння з Центральною Радою. В результаті переговорів було досягнуто компромісу. Наслідком компромісу було проголошення 16 липня 1917 р. ІІУніверсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня.

В ІІ Універсалі було офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

1. Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

2. Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим урядом за погодженням з ЦР.

3. Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

4. Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно- політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські Установчі збори.

Центральна Рада, зі свого боку:

1. Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

2. Поповнювалась «на справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні» (слід зауважити, що відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20 %); до складу Генерального секретаріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України). Досягнення компромісу (ІІ Універсал) не сприяло стабілізації політичної ситуації, навпаки, воно започаткувало чергову кризу Тимчасового уряду (на знак протесту з нього вийшли три міністри-кадети; провал наступу на фронті, спроба більшовицького збройного перевороту…). І в Україні радикальні національні сили, очолювані М.Міхновським, які були невдоволені угодовською політикою ЦР, спробували (17 липня 1917 року) силами українського полку імені П.Полуботка (близько 5 тис.) захопити владу в Києві і проголосити державну самостійність України.

В історичній літературі немає однозначної оцінки ІІ Універсалу. Одні автори наголошують, що це був крок назад, оскільки ЦР відмовилась від самочинних кроків зі здійснення автономії України, інші підкреслюють, що це все-таки був ще один крок вперед до тодішньої політичної мети. В.Винниченко стверджував, що це була перемога українства, "якій було надано правової сили в юридичних актах державного характеру", а М.Грушевський вважав ІІ Універсал "відкриттям нової сторінки в житті України". Намагаючись об'єктивно оцінити всі обставини прийняття ІІ Універсалу, мусимо чітко уявляти, що це був час серйозних випробувань і тому ЦР змушена була проводити досить обережну, виважену політику, адже на боці Тимчасового уряду була військова сила величезної держави, і тому потрібно було максимально унеможливлювати втручання Росії в українські справи.

3.Оосновниі положення Статуту

вищого управління Україною, прийнятого

Центральною Радою, та “Інструкції” для Генерального секретаріату Тимчасового урядуРосії та їх вплив на

політичну ситуацію в Україні.

29 липня 1917 р. ЦР прийняла "Статут вищого управління Україною", який деякі історики (зокрема Т. Гунчак) називають "Конституцією автономного устрою України".

Згідно з цим документом (він містив 21 пункт):

1. Генеральний секретаріат оголошується найвищим крайовим органом влади на Україні.

2. Генеральний секретаріат формується Центральною Радою і відповідає перед нею, а Тимчасовий уряд лише затверджує його.

3. Свою владу Генеральний секретаріат здійснює через всі урядові органи в Україні, а всі вони підлягають владі Генерального секретаріату.

4. Всі урядові посади в Україні, якщо вони не виборні, заміщуються Генеральним секретаріатом.

5. При Тимчасовому уряді має бути статс-секретар для справ України, якого призначає Тимчасовий уряд за згодою з Центральною Радою.

6. Всі закони Тимчасового уряду мають силу на Україні з дня проголошення їх у "Краєвому Урядовому Віснику" українською мовою тощо.

Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 17 серпня видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату", яка була прямим запереченням Статуту і суттєво обмежувала права України:

1. Генеральний секретаріат мав стати місцевим органом Тимчасового уряду, тобто звичайним адміністративним апаратом, який мало чим відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України не було жодного слова, він ставав проміжною інстанцією між Петроградом та місцевими органами управління, та й то не у всіх випадках.

2. Центральна Рада позбавлялась законодавчих прав.

3. Всі урядові посади затверджував не Генеральний секретаріат (він тільки рекомендував кандидатури), а Тимчасовий уряд.

4. До складу Генерального секретаріату мали входити не 14, а лише 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин. Генеральний секретаріат втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

5. Відкидались майже всі демократичні положення Статуту, але найбільшим утиском України було зменшення території поширення компетенції Генерального секретаріату з 9-ти губерній до 5-ти (поза її межами, тобто підпорядкованою безпосередньо Петрограду, опинилась велика частина українських земель: Харківська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).

6. Навіть не згадувалось про автономію України і про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори тощо.

Таким чином, хоча "Інструкцію" В.Винниченко назвав "миршавим клаптиком паперу" і ЦР, судячи з власної резолюції, не збиралася її виконувати, а лише прийняла до відома, видання "Інструкції" Тимчасовим урядом виявилося "цинічним, безсоромним зламанням досягнутих домовленостей, відвертим бажанням видерти з рук українства всі його резолюційні здобутки" (В.Винниченко). Вона відкидала внормування відносин між Україною та Росією в правовому полі і відкривала простір для сваволі Тимчасового уряду. Досить чітку оцінку його політиці дала київська "Робітнича газета" в статті "Дрібне шахрайство у великій справі": "Коли правительство мусило сплатити свого векселя, з'ясувалось, що Тимчасовий Уряд не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний шахрай, який своїм шахрайством хоче залагодити великі політичні проблеми". Таким чином, між Центральною Радою та Тимчасовим урядом загострились суперечності, назрівав конфлікт. Склалася специфічна ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб категорично відкинути, денонсувати інструкцію, а Тимчасовий уряд не мав змоги реалізувати її на практиці.

4.Обставини прийняття та основні положення

ІІІ Універсалу.

Чому в Українській Центральній Раді переважали автономістські ,а не самостійницькі настрої?

Черговий конфлікт між ЦР та Тимчасовим урядом виник восени 1917 р. з приводу заяви про скликання Всеукраїнських установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити ЦР і викликав для пояснень до Петрограда В.Винниченка (було видано наказ розпочати слідство і при необхідності заарештувати і притягти до судової відповідальності ряд секретарів). Співпраця Києва і Петрограда практично стала неможлива, але це протистояння було перерване більшовицьким збройним повстанням, в ході якого Тимчасовий уряд було повалено (В.Винниченко, який у цей час прибув до Петрограда, вже не мав кому давати пояснення).

Отже, мирний період розвитку української революції доходив до кінця.

Більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду частково розв'язували старі проблеми, але в той же час породили нові. Одне з головних – як ставитись до захоплення влади в Петрограді комуністичною партією на чолі з Леніним? В день збройного перевороту ЦР ініціювала створення в Києві "Крайового комітету по охороні революції в Україні", до якого увійшли представники різних політичних сил. Склалась досить складна ситуація, яка характеризувалася противоборством трьох політичних сил:

1. Прибічники Тимчасового уряду, опорною базою яких став штаб КВО.

2. Більшовики, які, спираючись на Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів, намагались захопити владу і в Україні.

3. Українські національні сили, що гуртувалися навколо ЦР.

В кінці жовтня в Києві тривали жорстокі бої між представниками перших двох політичних сил. Центральній Раді вдалося у цей критичний час опанувати ситуацію, роззброїти більшовицькі загони.

Через два дні після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада ухвалила резолюцію про владу в країні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади "до рук усієї революційної демократії", а не до рад, які "становлять лише частину революційної демократії". Висновок резолюції Центральної Ради був таким: "Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні".

Отже, Центральна Рада виступила проти монополії на владу більшовицької партії, яку вона встановила в Росії.

В цих складних політичних умовах Центральна Рада приймає свій ІІІ Універсал [20 листопада 1917 р.], в якому проголошувалось утворення УНРв межах 9-ти губерній (Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської /без Криму/). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців.

Окрім цього, в ІІІ Універсалі оголошувалось:

1. До Українських установчих зборів вся влада в Україні належала Центральній Раді та її Генеральному секретаріату (Універсал призначав вибори до них 27 грудня, а скликання – 9 січня).

2. Скасовувалась приватна власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошувалась власність всього трудового народу.

3. Встановлювався 8-ми годинний робочий день.

4. Запроваджувався державний контроль на продукцію промисловості.

5. Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.

6. Скасовувалась смертна кара та проголошувалась амністія політичним арештантам.

7. Зміцнювались і поширювались права місцевого самоврядування.

8. Закріплювались загальнолюдські демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи і помешкання, можливості вживання місцевих мов у стосунках з усіма установами.

9. Надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та на вільний розвиток всім іншим народам, які мешкали в Україні.

10. Зобов'язання врятувати від голоду не лише український народ, а й фронт та великі частини Російської республіки тощо.

Таким чином,ІІІ Універсал став актом великої історичної ваги: після багаторічної неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Його програма проголошувала повну перебудову України на нових засадах, з новими законами та економікою. Все ж, даючи оцінку ІІІ Універсалу, необхідно підкреслити, що він проголошував УНР, але в складі федеративної, демократичної Російської республіки. Більше того, ЦР зобов'язувалась «помогти всій Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Дивне революційне донкіхотство чи месіанізм, адже Україна проголошувала себе автономією у складі неіснуючої держави, Тимчасового уряду вже не існувало, а більшовицький Совнарком на чолі з Леніним Центральна Рада не визнавала. Чи треба було ЦР ставати в обороні всієї російської демократії, брати на себе роль "рятівника всієї Росії", коли Україна мала більш ніж достатньо своїх проблем? Відповідь однозначна – ні. І ще більшість із цих проголошених перетворень залишились декларативними, оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу, розпочинався грізний час противоборства з агресією більшовицької Росії.