Молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”,”Луг” в Галичині.

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях. Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи багатовікового поневолення українського народу. Початок організованого молодіжного руху поклало товариство “Сокіл” (Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність. Моральною основою “Сокола” був закон Божий і на його основі вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи, соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята.

Товариство “Січ” виникло в 1900 р. (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності “Січей”, крім гімнастично-пожежної, – ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою.

Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає. Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію “Луг” (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей.

Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці 1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

3.Українські політичні партії та громадські рухи Наддніпрянщини на початку ХХ століття.

Винекнення та діяльність політичних партій на поч. ХХ ст. привело до активізації громадських рухів на території Наддніпрянщини. Зокрема, під впливом політичних сил, діячів національного руху в Полтаві відбулося урочисте відкриття пам’ятника І.Котляревському (1903), відзначення 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка та І.С.Нечуя-Левицького.

У 1902 р. українське студентство взяло участь у всеросійському студентському страйку, що змусило царський уряд піти на поступки: було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати студентські збори.

Під тиском громадськості в багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання українською мовою, а в Київському, Харківському та Одеському університетах запро-ваджувався курс української літератури. З’явилася українська преса: першою україномовною стала газета “Хлібороб”.

У жовтні 1905 р. на хвилі політичного, революційного піднесення цар підписав маніфест, у якому обіцяв народу громадські права, політичні свободи, Державну Думу із законодавчими правами. Необхідно відмітити, що цей маніфест призвів до розмежування політичних сил: одні вважали, що він дасть демократичний устрій (ліберали); другі – що маніфест – це маневр царизму…(ліворадикальні партії).

Українські політичні та громадські сили брали участь у виборах до російського парламенту – Державної Думи. Ліві партії бойкотували вибори до І Державної Думи (IV.1906). Політичною платформою Української громади (45 депутатів) були вимоги: автономія України, українізація державного управління, освіти.

У ІІ Думі Українська громада (47 депутатів) продовжувала ту ж саму політичну лінію. Однак як у І, так і в ІІ Державній Думі проекти програмних вимог не розглядалися. Скликання ІІІ Думи (восени 1907 р.) і її робота свідчили, що час обіцяних реформ закінчився і настав період реакції. Тому і українська фракція більше не формувалася.

Отже, на початку ХХ ст. під впливом політичних, громадських організацій в Україні здійснювались масові культурно-просвітні заходи, відбувались робітничі, селянські, студентські виступи, вибори до російського парламенту, що сприяло зростанню свідомості українського народу, національному відродженню.

4.Столипінська аграрна реформа та її наслідки в Україні.

Столипінська реформа складалася із ряду законодавчих актів царського уряду 1906–1911 рр. спрямованих на:

1. Перерозподіл селянської земельної площі.

2. Введення свободи виходу з общини.

3. Зміцнення приватної власності на землю.

4. Ліквідацію обмежень у відчуженні надільних селянських земель тощо.

За цими законами:

1. Кожному селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ, що перебував у розпорядженні сільської общини, в особисту приватну власність, після чого він мав право з цією землею вийти з общини на хутір чи відруб (польовий наділ без садиби) або продати її.

2. Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав створювати хуторні та відрубні господарства (правда, ціни на землю були дуже високими, і це робило її майже недосяжною для широких селянських мас).

3. Активна переселенська політика уряду. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися на вільні землі азіатської частини Російської імперії. Протягом 1906–1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. чоловік. Щоправда, багато селян повертались додому, не знайшовши відповідних умов для життя.

Метою Столипінської аграрної реформи було:

1. Підняти ефективність сільськогосподарського виробництва.

2. Підвищити товарність сільського господарства.

3. Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі шляхом утворення заможних господарств.

4. Вирішити проблему аграрного перенаселення (нові сім'ї не могли утворити власні господарства, бо землі було мало).

Особливістю реформи в Україні було те, що порівняно з Росією тут общинне землеволодіння було менш розповсюджене (воно майже було відсутнє на Правобережжі та Полтавщині, а в районах поширення на Харківщині та степовій Україні носило відносно формальний характер, оскільки тут власником землі вважалась не община, а двір, і заборонялося продавати і ділити землю між членами родини). Тільки угіддя: ліс, сіножаті залишалися в общинному володінні.

Внаслідок Столипінської аграрної реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних общин, вийшли з них: з 1907 по 1911 рр. на відруби й хутори вийшло 225.500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Завдяки кредитам Селянського поземельного банку селяни протягом 1906–1909 рр. змогли купити 385 тис. десятин землі (звичайно, це дуже мало, але, як вже говорилось вище, це пов'язано з високою ціною землі). Селянам надавали допомогу кооперацією, сільськогосподарськими спілками, земельною агрономією тощо. Завдяки цьому дещо зросли врожайність і рентабельність сільського господарства.

Слід додати, що П.Столипін (в 1906 р. став головою уряду, залишаючись міністром внутрішніх справ) "уславився" негативним ставленням до українського національного руху,

що проявлялось в:

1. Забороні реєстрації "інородческих" товариств, тобто діяльність українських культурних, політичних та громадських товариств оголошувалась поза законом (але, мабуть, сам того не відаючи, П.Столипін суперечив офіційній доктрині, яка не визнавала українців окремим народом, назвавши його "інородческим", він підтверджував факт, що українці є окремішною від росіян нацією).

2. Забороні видання ряду українських газет і журналів, відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка, конфіскації повного видання "Кобзаря" тощо.

3. Закритті "Просвіти" в Катеринославі, Полтаві, Одесі, Києві та інших містах України.

4. Забороні викладання українською мовою в школах.

5. Лояльному ставленні до створення в Україні так званих "чорних сотень", шовіністичних російських організацій на зразок "Клубу російських націоналістів" в Києві та ін.

Отже,аграрна реформа Столипіна прискорила розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціаль-не розмежування на селі, швидше пішов процес відокремлення заможної верхівки. Реформа не була доведена до кінця: вона з самого початку наштовхнулася на опір як консервативних, так і ліворадикальних сил. Аграрне питання не було остаточно вирішене, і це було однією з причин революції 1917 р. П.Столипін знову змусив український національний рух діяти в підпіллі та використовувати найменші можливості легальної роботи.

5.В чому полягала трагедія українського народу в роки Першої світової війни?

Трагедія українського народу в роки Першої світової війни [розпочалася 1 серпня 1914 р. між двома блоками – Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Англія, Франція, Росія), а поступово втягла в свою орбіту 38 із 59 існуючих на той час держав світу] полягала в тому, що:

1. Всупереч власній волі він був втягнений у війну.

2. Українські землі стали об'єктом експансії воюючих країн та ареною кривавих битв.Російський царизм прагнув захопити землі Галичини,Буковини,Закарпаття;Австрія претендувала на Поділля та Волинь;кайзерівська Німеччина хотіла включити всі українські землі до складу своєї світової імперії.

3. Українці змушені були не лише воювати за чужі державні інтереси, а й стріляти один в одного у братовбивчому протистоянні, адже в російську армію було мобілізовано близько 3,5 млн. чоловік, а в австро-угорську приблизно 250 тис. (Абсурдність ситуації виявлялась, коли в хвилини затишшя на фронті з окопів по обидва боки фронту лунала українська пісня. І мимоволі виникало питання: "За що одні українці стріляють в інших?").

4. Війна зумовила глибокий розкол українського національного руху на прибічників та противників переможної війни Австро-Угорщини та Росії відповідно.

5. Зведено нанівець легальну можливість політичної діяльності, посилено жорстку політику та репресивні акції обох імперій (так, були закриті демократичні українські видання "Рада", "Дзвін", "Україна", "Літературно-Науковий вісник" в Наддніпрянській Україні. Заарештовано і відправлено в заслання М.Грушевського тощо).

6. Звинувачене у русофільстві (приязні до Росії) населення Галичини зазнало масових арештів за підозрою у нелояльності і було вислане до спецтаборів у глибині Австрії – Талергоф, Терезієнштадт, Гнав тощо.

7. Надзвичайно жорстока політика російської окупаційної влади (з осені 1914 до літа 1915 р.) в Галичині спрямована на знищення національної свідомості (закрито "Просвіти", бібліотеки, школи, масові депортації населення (близько 12 тис. осіб було вивезено в Росію, серед них митрополит А.Шептицький та багато представників української інтелігенції), насильницька русифікація тощо).

Таким чином,Перша світова війна стала трагедією для українського народу, оскільки породила проблеми (наведені вище) і започаткувала багато негативних тенденцій у соціально-економічному, політичному та соціальному розвитку. Разом з тим, загостривши суперечності в суспільстві, вона привела до поступової кристалізації українського національного руху, вироблення ним власної політичної програми та набуття певного політичного досвіду.