Загальні форми стійкості геосистем

Стійкість геосистеми полягає у її здатності при дії зовнішнього фактора перебувати в одній з областей станів та повертатися до неї за рахунок інертності та відновлюваності, а також переходити завдяки пластичності з однієї області станів до інших, не виходячи при цьому за рамки інваріантних змін протягом заданого інтервалу часу. Ці визначення, як і три можливі форми стійкості геосистеми, загальні в тому розумінні, що вони придатні для будь-якого антропогенного фактора f, інтервалу часу Δt, виду та рангу геосистеми, критеріїв визначення областей станів z₀ та інваріанта Z, а також складу та числа змінних геосистеми.

Щодо критеріїв стійкості, інертність - найбільш “жорстка” її форма і найбільш бажана при господарському використанні геосистем. Особливе значення вона має в тих випадках, коли навіть одноразовий та швидко відновлюваний вихід геосистеми з заданої області станів неприпустимий (наприклад, з точки зору радіаційної безпеки, санітарно-гігієнічних норм та ін.).

Відновлюваність – важлива форма, що забезпечує стійкість насамперед особливостей біоти та грунту геосистем. Морфолітогенні властивості можуть відновлюватися лише на дуже значних інтервалах часу. Можливо, внаслідок цього в екології саме відновлюваність здебільшого ототожнюється із стійкістю екосистем, тоді як в інженерній геології та геоморфології під стійкістю здебільшого розуміють інертність.

Добре відновлюваною вважається геосистема, якщо вона здатна швидко повертатися до початкової області станів та здатна повертатися до цієї області після значного за амплітудою відхилення від неї. Ці дві форми відновлюваності, що можуть в одній геосистемі проявлятися сумісно (швидке відновлення суттєвих порушень), Г.Оріанс (1975) називає еластичністю та амплітудністю.

Пластичність – досить складна та маловивчена форма стійкості. Вперше положення про те, що стійкість екосистеми може забезпечуватися за рахунок наявності в просторі її станів кількох локально стійких областей (тобто таких, де вона високо інертна та відновлювана) сформулював Р.Левонтін (1969). Проте загальне визнання воно здобуло завдяки праці К.Холлінга (1973), який назвав цю форму стійкості “resilience” (англ.. – пружність). Проте термін “пластичність” більше відповідає суті цієї властивості природних систем. Загальні форми стійкості геосистеми графічно можна зобразити у трьохвимірному просторі змінних (рис. 46).