Особливості української літератури в ХІХ ст.

У розглядуваний час представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення розмовної мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823р.словника української мови, укладеного Іваном Войцеховичем.

Головним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалася нею. Провідне місце у становлені літератури до шевченківської доби належить творчості, як було зазначено вище Івана Котляревського.

Важливу роль у розвитку літератури зазначеного періоду належить харківським письменникам-романтикам. Це такі талановиті письменники, як П.Гулак-Артемовський, Григорій Квітка –Основяненко, Евген Гребінка, Левко Боровський, Амвросій Метлинський особливо Микола Костомаров.

Українська література XIX ст. йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок наповнили письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів - Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки. Проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить до самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань ІО. Федьковича набуває певного забарвлення - якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50 - 60-х рр. продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" - це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" II. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає наста­новою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні, проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами. Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману. Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільничка", "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери.

У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70-90-ті. рр. XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків - Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І.Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів також досягли у своїх творах Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей..

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень.

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883).

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70-90-х р. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті рр. до проблеми "нових людей" звернулись О.Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" - борців за соціальне та національне визволення. Ці люди - діячі часів народництва. Вони прихильники пе тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70-90-ті рр. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справлені народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-насічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Однак головним рушієм національного відродження зазначеного періоду є літературна спадщина ,українського поета Т.Г.Шевченка.

Незважаючи на те ,що творчість Т.Шевченка зазнала гострої критики з боку провідних представників українського руху різних орієнтацій, які звинувачували його у популізмі, примітивності естетичних ідеалів, низькій освіченості, прищеплюванні українському рухові шкідливих гуманістичних рис, усі українські політичні групи трактують його як свій символ. У цьому ,зокрема, відображається загальнонаціональне значення творчості Т.Шевченка.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70 - 90-х рр. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента. Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих..

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми.

Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей ").