Українська скульптура на шляху від виникнення до сучасності

Початки української скульптури губляться в глибині віків разом із початками історії українського народу. З певність можна твердити, що скульптура в Україні процвітала як у формах монументальних, так і в формах дрібних пластичних виробів ще задовго до розповсюдження християнства. Прикладом таких стародавніх скульптур є кам'яні баби, які були розповсюджені майже по всій території України, жіночі статуетки, віднайдені археологами при дослідженні трипільської культури та ін.

Після запровадження християнства у Київській Русі відбувається розвиток скульптури, який нерозривно пов'язаний з будівництвом релігійних споруд та княжих палат. Наприклад, у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві значну роль відігравали різьблені панелі-рельєфи, в якості сировини використовували шифер та мармур. На князівських саркофагах зустрічаються рельєфні зображення риб та кипарисів, лози з гронами винограду і хрестів.

Руйнації і пограбування Києва 1240 р., занепад храмів в ХIV – XV ст. не сприяли збереженню мозаїк і фресок. Були пограбовані і князівські саркофаги. Так, саркофаг, знайдений в Михайловському Золотоверхому соборі, втратив кам'яну кришку і був порожнім. Другий кам'яний саркофаг був знайдений під час розкопок зруйнованої Десятинної церкви, створення якого датують Х ст. Найбільш збереженим виявився мармуровий саркофаг, який пов'язують з похованням Ярослава Мудрого.

У ХIV – ХVIІІ ст. у Західній Україні починається щільно пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також а надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних. Цікавим зразком погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоско різьбою кінця ХVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та ін. Унікальним став врятований надгробок Олександра Ванка Лагодовського (1573 р.) На саркофазі відтворено фігуру немолодого Лагодовського в лицарських обладунках під пишним архітектурним балдахіном. Надгробок має епітафію, текст якої написано кирилицею.

Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Разом з тим починає розвиватися й ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Твори ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста. Майстром дерев'яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був Сисой Шалматов – автор численних вирізних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, церква Покрови у Ромнах та ін.). У Західній Україні автором чудового скульптурного оформлення Свято-Юрського комплексу був видатний архітектор Пізель.

У ХІХ ст. в монументальній скульптурі з'являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (Михайло Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Леонід Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Леонід Позен виконав горельєфи на теми «Енеїд», «Наталки Полтавки». Цей скульптор також створив низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії («Кобзар», «Скіф» та ін.)

На початку ХХ ст. пожвавився мистецький рух на Україні, що вплинуло на розвиток української скульптури. Вже у першому десятилітті з'являються молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчуття. Цей час ознаменувався іменами скульпторів, які здобули європейську славу. Це Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка. Розпочав свій шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Далі слідували встановлення монументу Г. Сковороди у Лохвиці, пам’ятника революціонеру Артему Сергєєву у Донбасі за проектом І Кавалерідзе.

Працював в цей час славетний український скульптор-кубофутурист зі світовим ім'ям Олександр Архипенко. Його творчість становить одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що він започаткував кубізм у своїй скульптурі («Людська постать»), своєю творчістю О. Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику. Митець змушував свої твори рухатись, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями («Жіночий торс»). Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т. Шевченка, І. Франка, інших громадських і культурних діячів України. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити Батьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій робот він отримав у Києві початку ХХ ст.

У мистецтві, вважав О. Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритм різних часів і народів, але й українські історичні мотиви даються тут взнаки: магія трипільської культури (скульптурки з птахо побідними головами), мотив мозаїк Київської русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко.

Повоєнна доба для скульптури ознаменувалась портретним жанром. Більше індивідуальні портрети (головно діячів науки, культури, мистецтва) дали Іван Шаповал (академіка М. Стражеска, 1949), О. Ковальов (академіка В. Філатова, 1952 і Б. Хмельницького, 1954), Галина Кальченко (1958-1975 створила цілу галерею портретів письменників, музик і мистців).

Воєнна тематика потужно ввійшла у коло мистецьких зацікавлень скульпторів. Михайло Лисенко створив скульптурні композиції «Партизанський рейд» і «Вірність», Алла Горська – вітраж «Прапор Перемоги» у Музеї молодогвардійців, Галина Кальченко – пам’ятник Герою України й Франції В. Порику, Володимир Небженко – пам’ятник «Невідомому офіцерові» та ін.

Окрему численну групу монументальної скульптури в Україні творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені історичним подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971-1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітекторів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих митців.

У ділянці композиційної скульптури слід відзначити роботи «Бокораша» Валентина Зноби (1957), «Олексу Довбуша» Микола Рябініна і Володимир Сколоздри (1951), групову скульптуру «Перед боєм» з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом й І. Богуном (Оксана Супрун і Анатолій Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої генерації українських мистців помітне було намагання модернізувати скульптуру. Наприклад, праці Теодозії Бриж (серія до старослов'янськї міфології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968-1970), Віри Шатух («Пам'ять», 1969), Івана Чумака («Слово о полку Ігореві», 1966) та ін. на сучасні теми.

Яскравим представником сучасної скульптури є Василь Дубовий, який працював в ділянці монументальної, декоративної, станкової скульптури. Він створив ряд портретів та композицій (бронза литво Микола Антіох-Вербицький, 1995 р., проект пам’ятника Марії Русовій, 1993-1994 рр.)

Цікаві та непересічні роботи майстра сучасності Володимира Чепелика. Він вміло поєднує образну пластичну мову з національним темпераментом і високопрофесійним володінням матеріалом. Таке поєднання робить творчість В. Чепелика визначним явищем у сучасній українській художній культурі. Майстер засобами скульптури оригінально виражає своє бачення зображуваних героїв. Для кожного конкретного твору митець віднаходить відповідну форму пластичного вислову.

Найбільш відомі його твори: станкові — «Біль», «С. Васильківський», «М. Ге» (1988); пам'ятники — декабристам (м. Кам'янка Черкаської області, 1982); героям Малинського підпілля (м. Малин Житомирської області, 1984); корабелам (м. Миколаїв — з нагоди 200-річчя міста, 1989); жителям селища на Трухановому острові, спаленого фашистами в 1943 році (м. Київ, 1989); воїнам, полеглим при визволенні Києва у 1943 році (Південна Борщагівка, м. Київ, 1990); Шевченку у місті Чернігові (1992); Жертвам чорнобильської аварії (Святошин, м. Київ, 1994); Жертвам репресій (у Биківнянському лісі під Києвом, 1995), загиблим співробітникам МВС України (м. Київ, 1997) та ін. У співавторстві з Олексієм Чепеликом: пам'ятники народному артисту України Миколі Яковченку (м. Київ, 2000, м. Прилуки, 2008), Олесю Гончару (м. Київ, 2001), Сержу Лифарю (м. Лозанна, Швейцарія, 2003), загиблим дочкам та синам України (м. Маутхаузен, Австрія, 2002), українському козацтву (м. Відень, Австрія, 2004), Тарасові Шевченку (м. Тбілісі, Грузія, 2007).

Виразною та актуальною є творчість Володимира Цісарика – молодого українського скульптора, відомого численними монументальними роботами в містах України (пам’ятник львівському сажотрусу, 2010 р., пам’ятник В. Винниченку в м. Кіровоград, 2010 р., у співпраці із заслуженим художником Івановим С. монумент «Єдина Європа» у м. Миколаїв, 2010 р. та ін.), а також Євгена Деревянка – українського скульптора-експресіоніста, засновника арт-галереї «Гольфстрім» (пам’ятник М. Святоші у м. Київ, 2006 р.)

Отже, українська скульптура пройшла довгий шлях розвитку. Від найдавніших часів і до сьогодення українські митці плідно працюють у цій галузі образотворчого мистецтва. Українська скульптура містить багатовікову українську традицію і є самобутнім культурним явищем. Роботи вітчизняних скульпторів відомі за межами нашої країни та здобули міжнародне визнання.

Таким чином, український народ як творець національної та співтворець світової культури нагромадив за свою багатовікову історію величезні художні надбання. До його скарбниці входять видатні пам'ятки трипільської та скіфської культури, княжої доби, українського барокко. Новітня історія української культури визначається діяльністю її творців В. Городецького, М. Бойчука, О. Архипенка, та багатьох інших талановитих майстрів.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культу­ри в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду дер­жавотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації но­вого структурування, а сама українська культура в цілому - нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.


[1] Патронімія (грец. patronymía – найменування по батькові, відт patér – батько та ónyma - ім’я) – одна з форм суспільної організації, характерна для патріархально-родового ладу, часто зберігається в класовому суспільстві аж до епохи капіталізму. Патронімія характеризується наявністю групи споріднених великих чи малих сімей, що мають певну господарську, громадську та ідеологічна єдність і загальне патронімічне, тобто утворене від власного імені засновника патронімії, найменування ( н-д, слов’янське Калиновичі).

[2] Дворічна система землеробства, за якої орні земні ділили на дві частини: поле («царину») і переліг («толоку»), які періодично чергували: регулярно частину поля у перший рік засівали вівсом (саме вівсом, бо після цієї зернової культури поле заростало «калорійною» трав’яною рослинністю), а на другий – там випасали худобу








Дата добавления: 2015-05-13; просмотров: 859;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.005 сек.