Державний устрій України періоду народно-визвольної війни

Відроджена Українська держава визріла у надрах Запорізької Січі, що проводила самостійну політику, налагоджуючи зв`язки з різними державами. З перших днів війни фактична влада перейшла до Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і розпочав організацію держави; уся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запорізької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система – усі податки і данини, що раніше надходили і належали польській владі, переходили до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був складений реєстр війська.

У ході війни передусім була ліквідована польська адміністрація в Україні, що викликало необхідність негайного створення власної національної державності, організаторами якої стали козацька старшина і українська шляхта. Вже у травні 1648 р. у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі, а на початку лютого 1649 р. на переговорах у Переяславі Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну Українську державу, сформулювавши програмні заяви.

З початку формування національної держави ознаками прояву державної влади в Україні були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи; населення вільної України визнавало нову владу. При формуванні української державності за умов бойових дій використовувався досвід військово-адміністративної влади у формі військової полково-сотенної організації визволеної території України, створений у Запорізькій Січі, що зумовлювалось потребою в екстремальних умовах максимально об`єднати і мобілізувати на боротьбу усі сили народу. Саме ця організація стала не лише загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні, їй не підпорядковувалась лише церква, а Запорізька Січ зберігала здавна встановлену форму правління. Створення Української національної держави вперше отримало правове оформлення і закріплення у Зборівському, а потім Білоцерківському договорах, укладених Б.Хмельницьким з Річчю Посполитої, за якими Україна визнавалась її автономною частиною. Щоправда, Білоцерківський договір 1651 р., який підтверджував права православної віри і знову проголошував амністію усім учасникам повстання, поза тим ще більш погіршував Зборівські умови – кількість реєстрових козаків скорочувалась до 20 тис.чол., козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство, а Брацлавське і Чернігівське повертались під королівську адміністрацію, та гетьман повинен був розірвати союз із татарами і взагалі не мати закордонних зносин. Ці обмеження викликали обурення українського люду, який наполегливо виступив за продовження визвольної війни до повної перемоги, тож Україна фактично розірвала цей договір (який, попри те, не був затверджений польським Сеймом внаслідок накладення вето одним литовським шляхтичем) і продовжила боротьбу до здобуття повної незалежності від Польщі, чому посприяла блискавична перемога під Батогом на Поділлі у червні 1652 р.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалась з 3 урядів: генерального, полкових і сотенних, які військово поділялись на курені, в які входило по 20-30 козаків. Формально вищим органом влади вважалась Військова або Генеральна, або Чорна Рада, яка не була постійно діючим органом і скликалась для розв`язання найважливіших справ, ведення війни, обрання Генерального уряду; поступово її замінила старшинська рада, в яку входили здебільшого генеральні старшини і полковники. Реально вища влада належала Генеральному уряду, повноваження якого поширювались на усю територію вільної України; до нього входили гетьман, що очолював уряд, і його найближчі помічники, які утворювали Раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був главою України, її правителем, мав титул “ясновельможний”. Він обирався Військовою Радою за участю представників від усього народу та наділявся широкими державновладними повноваженнями у політичній, військовій, фінансовій і судовій сфері, видавав загальнообов`язкові для усіх нормативні акти – універсали (з лат. universalis – загальний), скликав Ради військової і генеральної старшини, виступав вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем, а також роздавав землі, збирав податки; жалування він не отримував, а мав дохід з маєтків. Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спершу його у січні 1648 р. було обрано гетьманом Війська Запорізького – головнокомандувачем повсталих запорізьких і реєстрових козаків. Після перемоги Запорізького війська під Корсунем у 1649 р. звідти втекли обоє коронних гетьманів, і українське військо вмовило Б.Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, і він отримав клейноди коронних гетьманів-втікачів – їхні булави і бунчуки і оголосив себе главою звільненої України. Його як главу України визнавав і польський король – 19 лютого 1649 р. на Раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Хмельницькому разом з привілеєм на вольності гетьманську булаву і бунчук, червону хоругву з білим лебедем та коштовні подарунки, надійшли подарунки і від московського царя та привітальне послання від керівника англійської революції Олівера Кромвеля.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які, як і в Запорізькій Січі, очолювали окремі галузі управління – генеральні обозний, осавул і хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил і їх матеріальне забезпечення, притому генеральний обозний, який завідував усією артилерією (військовою, городовою, кріпосною) і обозами, вважався першою посадовою особою після гетьмана. Між іншими генеральними старшинами обов`язки розподілялись, як і в Запорізькій Січі, - генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади і військових з`єднань та виконував окремі доручення гетьмана; генеральний писар керував зовнішніми відносинами і очолював генеральну канцелярію; генеральний суддя (спершу 1, а згодом 2 – по черзі) очолював вищий судовий орган – Генеральний суд - апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбій відав справами казни – завідував генеральною скарбницею і скарбовою канцелярією; генеральний гарматний отаман був начальником усіх пушкарів. Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом Української держави.

На місцях управляли полкові і сотенні уряди. До полкового уряду входили полковник, який обирався усім полком і відав усіма полковими справами – військовими, земськими, судовими і внутрішніми, та полкова рада, яка обирала полкову і сотенну старшину; полкова рада спершу мала значні владні повноваження – могла припиняти сваволю полковника і навіть усувати його; до полкової старшини належали полкові обозний, суддя, писар, хорунжий, осавул, канцелярист. До сотенного уряду входили сотник, що завідував усіма справами сотні, і його помічники. У великих привілейованих містах управління здійснювали магістрати, у малих привілейованих містах – отамани разом з виборними представниками від міського населення, у звичайних містах – виборні городові (міські старшини), у селах – сільські отамани.

Україна мала власне постійне реєстрове військо, чисельність якого змінювалась – за Зборівським договором 1649 р. встановлювався реєстр козаків у 40 тис., за Білоцерківським 1651 р. – у 20 тис., а загалом у роки війни армія сягала 300 тис.чол., причому у січні 1648 р. Б.Хмельницький перемістився у Січ із загоном у 300 чол., розпочав воєнні дії у квітні 1648 р. з військом у 5 тис. чол., а під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо. Улітку 1648 р. Хмельницький прийняв “Статут про устрій Війська Запорізького”, що закріплював організацію і встановлював сувору дисципліну (так, за непослух гетьману шанованого полковника Максима Кривоноса прикували до гармати) війська.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі, кордон з якою передбачалось прокласти по Віслі. Наприкінці війни територія Української держави охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя і значну частину степу на півдні; вона сягала на заході до р.Случ, на сході – до російського кордону, на півночі – до басейну р.Прип`ять, на півдні – до степової смуги; площа України, яку Хмельницький називав по-давньому – Руська земля чи Русь, становила близько 200 тис. км<sup>2</sup>. Звільнені території колишніх польських воєводств поділялись на полки і сотні; полковий поділ виник у 20-ті рр. XVIIст. як територія дислокації козацького реєстрового полку, населення якої було зобов`язане утримувати цей полк за власний кошт; та з літа 1648 р.полки і сотні вже вважались територіальними одиницями і охоплювали не лише козаків, а й усе проживаюче на них населення, на яке поширювалась влада полкових і сотенних урядів. За Зборівським договором звільнена територія Наддніпрянської України охоплювала 3 воєводства: Київське, Брацлавське і Чернігівське, які поділялись на 16 полків (на Правобережжі - Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (пізніше – Вінницький) і Київський, на Лівобережжі – Переяславський, Кропив`янський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський) і 272 сотні, а у 1650 р. було вже 20 полків (додатково на Правобережжі – Подільський (Могилевський), Корсунський і Паволоцький, а на Лівобережжі замість Кропив`янського – Стародубський і Гадяцький), у яких проживало 1,4-1,6 млн.населення. Запорізька Січ становила окрему адміністративно-територіальну одиницю. Така полково-сотенна ознака державності була властива лише Україні і проіснувала до ліквідації залишків української державності у 1783 р.

Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова система; податки у військову скарбницю сплачувало усе населення, крім реєстрових козаків; встановлювались також податки на чужоземні товари. В Україні створювалась власна грошова система – у листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького була здійснена спроба карбування монети, на одному боці якої був меч, а на другому – ім`я “Богдан”.

На час народно-визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, що було провідним у війні, обрало концепцію “козацького панства”, козацької держави, яка грунтувалась на ідеях козацької соборності. До втілення цієї концепції у життя вагомо спричинився гетьман реєстровців П.Сагайдачний, якому за участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував титул гетьмана України і зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб`єктом договори: у 1617 р. – Вільшанський, у 1619 р. – Ростовицький. У 1622 р. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва, та Польща не дотримала обіцянок. У 1625 р. вже по смерті Сагайдачного козаки вдруге звернулись до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів і скасувати Брестську унію.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями давньої українсько-руської державності. Особливості української державності виявились, зокрема, у виборності органів публічної влади і їх фактичній підзвітності виборцям та значній ролі колегіальних органів (рад різних рівнів), що дозволяє стверджувати, що в українській державності було закладено основи республіканської форми правління; про що свідчить й те, що Б.Хмельницький публічно засуджував монархічні інститути, попри те, претендуючи на сильну владу з метою протистояти політичним супротивникам в Україні і за її межами. Тож Українська держава у період народно-визвольної війни мала форму аристократичного республіканського правління, так як реальна влада зосереджувалась у козацької старшини і шляхти. Сучасники війни називали існуючу в Україні політичну організацію Українською козацькою державою, а власне, Військом Запорізьким або Хмельниччиною, а більшість вчених – Гетьманщиною, і навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні існує єдина влада гетьмана, який діє як правитель, глава держави, разом з військом Запорізьким.

Україна визнавалась іноземними державами рівноправним суб`єктом міжнародних відносин, і підтримувала постійні дипломатичні відносини із сусідніми Валахією, Молдовою, Угорщиною, Трансільванією, Кримом, Туреччиною (за договором 1649 р. турецького султана з “Військом запорізьким і народом руським” Туреччина зобов`язувалась надавати Україні військову допомогу, а українським купцям право вільно плавати по Чорному морю і безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна – забороняти запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію), а також Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.