Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин у 1917-1920 роках.

Користуючись нерішучістю й непослідовністю ЦР, більшовицькі організації розгорнули активну роботу в масах. „Не до національного визволення веде вас Центральна Рада, а до нового рабства. Звертайте увагу не на слова, а на діла. Подивіться, що робить Рада й Генеральний секретаріат. Дали вони селянам землю? - Ні!”, - так звертався до населення Київський комітет РСДРП більшовиків.

На кінець 1917 року ні аграрне, ні робітниче, ні національне питання в Україні не були розв'язані. Це посилило політичну кризу в країні. Не дочекавшись землі, селяни стихійно взялися за її переділ, за що проти них вислали каральні загони. На промислових підприємствах зростало безробіття, що посилювало невдоволення мас, формувалися загони Червоної гвардії.

На початку грудня відбулося збройне повстання більшовиків проти ЦР в Харкові. Влада в місті перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Розпочалася перша неоголошена війна Радянської Росії проти УНР.

22 січня 1918 року, ЦР проголосила Четвертий універсал, в якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Проте час був згаяний. Більшовицькі війська підійшли до Києва, тому впровадження в життя ідей універсалу стало неможливим. 26-27 січня 1918 року Київ перейшов до рук більшовиків, а Центральна Рада переїхала до Житомира. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. Їхні погляди були спрямовані до Брест-Литовська, де тривали переговори Радянської Росії за Німеччиною та її союзниками. Щоб не дати змогу радянському урядові на цих переговорах репрезентувати Україну, туди виїхала українська делегація.

Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти вирушили одразу дві делегації. Одну з них за дорученням Володимира Винниченка, очолював соціал-демократ Семен Мазуренко. У плани його місії входило:

- підписання мирних угод з Радянською Росією на умовах цілковитою самостійності Української Народної Трудової Республіки;

- припинення воєнних дій;

- виведення всіх військових частин Росії з території України;

- забезпечення допомоги військовими засобами українській армії.

За це УНР зобов'язувалася підписати з Москвою тимчасовий військовий союз проти білогвардійців і Антанти. Можливості укладання такого союзу викликали серйозні суперечки серед лідерів більшовиків. Чимало з них не визнавали ідеї незалежної Української держави. Успішний наступ Червоної армії, яка вже доходила до Києва, робив позиції більшовиків досить сильними.

Після поразки Німеччини в Першій світовій війні більшовики розірвали Брестську мирну угоду, укладену між РСФРР та державами Четверного союзу, і розпочали наступ в Україні. Почалася друга війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки.

28 листопада 1918 року був створений Тимчасовий радянський уряд України під головуванням Георгія П'ятакова, а згодом - Християна Раковського. 3 січня 1919 року більшовики зайняли Харків, куди і переїхав радянський український уряд. 6 січня спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Новий радянський уряд декларував об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 року Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Нестор Махно, Матвій Григор'єв, Данило Терпило.

Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом Володимира Леніна, „хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів”. З березня 1919 року в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії.

Політика воєнного комунізму (введення продрозкладки, націоналізація підприємств, мілітаризація праці, скачування товарно-грошових відносин, введення карткової системи) не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня-червня 1919 року тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань.

За літо-осінь 1919 року значна частина українських земель опинилася під владою Білою армії генерала Денікіна, який провадив політику гноблення українського національно-демократичного руху під гаслом: „Самостійної України не визнаю!”. Це вимагало єдності українських політичних сил для спільної боротьби проти ворогів, але, на жаль, в серед політиків і військовиків України відбувається розкол. Частина переходить до Білої армії, частина - до більшовиків.

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років. На восьмій Всеросійські партконференції і грудні 1919 року в резолюції „Про радянську владу в Україні” більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання:

- стояти „за визнання самостійності України”;

- підтримка української мови;

- добровільне створення колгоспів;

- поліпшення життя робітників;

- диктатура пролетаріату.

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму. Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троїцький говорив: „Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами”. За постановою Рад наркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.