Джерела мусульманського права.
У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:
1) юридичні розпорядження Корану і суни – збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;
2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі „раціональних” джерел – одностайної думки найавторитетніших правознавців („іджма”), умовиводи за аналогією („кмяс”). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.
Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права:
1. Коран (араб. – „читання”) – священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.
2. Суна – свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
Коран і суна – джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і фікху.
Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу.
3. Іджма – третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.
З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.
В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1) „Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення”;
2) „Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха”.
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і Грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.
4. Кияс – рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією – це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій.
За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.
На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурова-ною системою, метод побудови юридичних конструкцій.
У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.
Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.
Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.
§ 5. Система мусульманського права та її структура.
Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно – „світило”, яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.
Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) – сунітських і несунітських – через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:
- відносини правовірних з Аллахом;
- взаємостосунки між людьми;
- зв'язки між державами або релігійними конфесіями.
Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 p.p.), який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:
1) правила здійснення релігійних обов'язків;
2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:
а) норми права особистого статусу;
б) норми деліктного права (укубай);
в) норми цивільного права (муамалат).
Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.
У системі мусульманського права є галузь „право особистого статусу”, відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на „права Аллаха”). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання – страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.
В основу Маджалі були покладені праці представників ханіфітської школи мусульманського права Ібн Нуджайма і Абу Саїда-аль-Хадемі, тлумачення яких було офіційним в Османській імперії з XVI ст. Маджалі діяв у ряді арабських країн до середини XIX ст., a y Лівані, Йорданії, Кувейті окремі його статті застосовуються й нині.
Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права про-сліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності.
Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф – це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.
Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:
1) „владні норми” – система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративне-правових (у тому числі фінансових) відносин;
2) судове право – система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя – релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;
3) міжнародне право (сійар) – система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу.
Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.
У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.
„Владні норми” (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов'язків.
Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі) містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду.
Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох „світів” – „світу ісламу” і „світу війни”. Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на „світ ісламу” і грунтується на „мусульманській солідарності”, яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут „джихаду”, який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або «невірними», які виступають проти мусульман.
У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права – кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший – в особистому і сімейному праві, менший – у кримінальному і фіскальному.
Дата добавления: 2015-03-03; просмотров: 1087;