Україна і проблема ядерної зброї.

Україна проголосила своє прагнення стати без'ядерною, позаблоковою країною. Але відмовляючись від величезного ядерного потенці­алу, наша держава прагнула твердих міжнародних гарантій своєї безпеки.

Питання про без'ядерний статус України пов'язувалося з ре­алізацією нею положень трьох документів - Договору про стратегічні наступальні озброєння (СТАРТ— 1) від 31 липня 1991 р., Лісабонського протоколу до нього, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США 23 травня 1992 р., і приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядер­ної зброї. Для світової співдружності ці питання мали першо­чергове значення, бо Україна була третьою після Росії та США великою ядерною державою світу. Ситуація загострилася після березня 1992 р., коли Україна .завершила вивезення тактичної ядерної зброї в Росію. На той нас деякі політики порушили пи­тання про недоцільність безплатної передачі дорогого облад­нання Росії і, відповідно, про матеріальну компенсацію Ук­раїні, надання їй гарантій безпеки. Чи, виконуючи підписаний М. Горбачовим договір «СТАРТ-1», Україна не подарувала північному сусідові тактичну ядерну зброю? Чи не стануть но­вим подарунком Росії інші види ядерних роззброєнь за догово­ром «СТАРТ-2». підписаним за Україну російським президен­том Б, Єльциним?- ці проблеми хвилювали українських дер­жавних діячів, суспільство в цілому.

Відповіді на ці запитання були найрізноманітніші: від за­кликів найшвидшого повного ядерного роззброєння до повного збережешся ядерної зброї та вступу до НАТО. 18 листопада 1999 р. на закритому засіданні Верховної Ради було ратифіковано Договір про скорочення стратегічних наступальних оз­броєнь «СТАРТ—І», Згідно з ним Україна скорочувала 36% за­гальної кількості ракетоносіїв і -12% ядерних бойових зарядів. Водночас визначено ряд умов, при виконанні яких Україна по­годжувалася додержуватись зазначених домовленостей,

Україна, керуючись міжнародним правом, оголосила все майно розташованих на її території стратегічних і тактичних ядерних сил своєю власністю. Перебуваючи н тяжкому еко­номічному становищі, республіка не мала відповідних можли­востей для демонтажу майже двох тисяч тактичних ядерних боєголовок і 176 міжконтинентальних балістичних ракет та їхніх стартових майданчиків. Потрібне була допомога світового співтовариства.

Окрім фінансових виникли політичні складнощі. Непроду­мана позиція Верховної Ради Росії стосовно Криму була роз­цінена окремими політичними силами в Україні як зазіхання на територіальну цілісність української держави. А це спричи­нило нові дискусії щодо збереження ядерного статусу,

Україна за таких умов вимагала не лише відповідних грошо­вих компенсацій, а й гарантій своєї безпеки. В січні 1994 р, у Москві були підписано тристоронню угоду між Україною. Росією та США. Нею визначалися умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги нашій державі. США і Росія фак­тично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна с першою серед держав світу, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї,

Важливим кроком на шляху ядерного роззброєння стяло приєднання України 16 листопада 1994 р, до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цим самим Україна переконли­во підтвердила миролюбний характер своєї зовнішньої політи­ки, статус без'ядерної держави. Приєднання до договору зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило мож­ливість додаткових інвестицій розвинутих країн в українську економіку.