Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Важливо зазначити також, що межі, які охоплюють історичний період функціонування козацької дипломатії, не тягнеться вздовж всього існування поодиноких в кінці кінців осередків козацтва, а характеризує найбільш яскраві в своїй цілісності моменти її прояву, що, на наш погляд, співпадають із рамками середини XVI - середина XVII століття, тобто період становлення і найбільшої автономності і активності козацької дипломатії, що мали місце під час національно-визвольної боротьби. Це зумовлене тим, що на первинних етапах існування козацтва воно не мало чіткої мотивації на ведення зовнішніх зносин із великим спектром держав.

Дипломатія ж після гетьманування Б.Хмельницького розсіялася на багато векторів і не мала чіткої форми через ряд внутрішніх і зовнішніх причин. Отже, розглядатимемо розгортання подій у розвитку козацької дипломатії в трикутнику Москва-Варшава-Бахчисарай.

Із самого початку свого зародження запорозьке козацтво, що ставало на перешкоді здійсненню загарбницьких планів кримської орди, не могло не привернути пильної уваги хана, інших великих татарських феодалів. Починаючи з ХV століття документальні джерела промовисто свідчать про серйозну силу, що дедалі рішучіше заявляла про себе в причорноморських степах, геть розладнуючи войовничі наміри правителів Бахчисарая.

Неспокій огортав і польсько-литовський уряд. Він намагався вживати найрішучіших заходів, або спинити розвій дніпровської вольниці, яка чимдалі більше ставала проблемою для врегулювання його відносин із південним сусідом. 1504 року, наприклад, кримський хан саме через козаків відкликав своїх послів, котрі мали укласти угоду з Великим князівством Литовським.

Тому передумови до розв'язку дипломатії переговорів і встановлення миру в причорноморському регіоні від самого початку були несприятливими, що пов'язувалося, в першу чергу, з антагоністичними інтересами козаків і кримських володарів того часу і постійними набігами татар на історично українські території взагалі. Тому можна не дивуватися, якими складними процесами супроводжувалося встановлення хоч більш-менш договірних відносин між козацтвом і Кримським ханством.

Цьому в певній мірі сприяла і сама майбутня Річ Посполита: настійно заперечуючи у стосунках із сусідніми державами свій вплив на запорожців, уряд тим часом заохочував їх до нових походів на татарські володіння.

Першими оцінили роль козацтва, історичними умовами покликаного до захисту рідної землі, булі прикордонні старости, які пізніше в певній мірі виступали представниками козаків на сеймі.

Так склалося логічно внаслідок перебування території України в найбільших межах під польським і литовським контролем. Але історичні джерела свідчать, що перші зносини українських козаків зав'язалися з представниками Російської імперії. До найперших таких зв'язків можна віднести зустрічі із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь у степи. Відтак почалися контакти з російськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами до певної міри погоджувалися спільні походи проти татар. Так, ще 1527 року кримський хан скаржився польському королю, що урядники «черкаскій й каневскій пускают казаков неприятеля твоєго и моєго путивльскими по Днепру под улусы наши о войсках, тогда наперед дают ведать до Москвы».

Ці останні слова чітко вказують на постіні контакти козацтва з представниками Москви уже в 20 рр. ХVI століття. Отже, можна зробити висновок, що саме в цей період започаткувалися перші козацькі зносини з сусідами, зокрема з Росією.

Тобто важко назвати відносини, що склалися на той час, певними ознаками дипломатії, тому що конфлікти і суперечки вирішувалися виключно за допомогою військового втручання. Татарська загроза створювала постійну передумову застосування сили у вирішенні питань міждержавних; українські землі, разом із козацтвом, перебували під польським і литовським управлінням, тому зносини більш мирного характеру між країнами проводилися виключно зазначеними урядами; козакам же відводилося місце захисників безпеки на теренах чужої для їх власних морально-національних ідей держави. Таким чином, навіть співпраця з московськими силами сприймається лише як початковий етап становлення дипломатичних зносин з Москвою.

І лише зростання військової міці, разом із низкою інших як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, дозволило вирізнити козацтво в окрему структурну формацію, яка природно потребувала повноважень, незалежних від волі короля, щодо ставлення до зовнішніх питань. Зокрема, в 30-40 роки козаки самостійно «розраховувалися» із татарами за їх грабіжницькі напади на приморські території. Ми кажемо про загальну тенденцію того часу у відносинах із Кримським ханством: нескінченні походи як з одного, так і з другого боку, які супроводжувалися масовими актами жорстокості і нелюдського поводження, вбивствами, грабунками, поневоленням.

Цікавими фактами з цього приводу багата біографія одного з найвидатніших козацьків ватажків, легендарного Байди - Дмитра Івановича Вишневецького, «мужа ума пылкого, отважного в ратном деле...любимого вождя казаков», як висловився патріарх російських істориків М.М.Карамзін.

Мабуть, найточніше політику Вишневецького вирахає Грушевський: це «була ідея союзу на два фронти: опираючись на Литовсько-Польську державу, підтримувати добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим». Важливо, що даної політики дотримувалася і Москва.Повернувшись з Туреччини, Дмитро мав аудієнцію у короля в Любліні.

Плани щодо приборкання орди були на руку й московському цареві. Тож цілком можливо, що Вишневецький, повернувшись з Порти, куди він направився в 1553 році, висунув перед ним через донських козаків чи російських прикордонних воєвод проекти спільної боротьби проти хана. Зробив це, звичайно, через голову короля, зважаючи на побоювання останнього конфліктувати з Кримом і Портою.

Дипломатія Запорозької СІЧІ. Від початку свого орг. оформлення запорозьке козацтво, усві­домивши свою роль у б-бі проти тур.-кримсько­татарської експансії, саме розпочинає процес утвердження себе суб'єктом міжнародного права, нав'язуючи зносини із сусідами. До найперших таких зв'язків треба віднести контакти з при­кордонними старостами польсько-литовського уряду та воєводами моск. царя, які вже тоді на­магались поставити запорожців на свою службу. Зокрема, 1527 кримський хан скаржився польсь­кому королеві, що урядники «черкаский и ка-невский пускают казаков с казаками неприя-теля твоего и моего путивльскими по Днепру под улусьі наши, о войсках тогда наперед дают ведать до Москвьі». Однак по-справжньому за­порожці висувають себе на суб'єкта міжнар. відносин із приходом на дніпровські острови кн. Д. Вишневецького. Заснована ним на Хортиці Запорозька Січ водночас починає становити нову суспільну силу й територіально. А перший відомий нам візит Вишневецького до Туреччини дає підставу вважати 1553 за початок офіц. ви­знання укр. козацтва в міжнародних відносинах такою могутньою на той час д-вою, якою була Османська імперія. Ті ж голосні походи укр. козацтва під проводом князя Вишневецького проти степової орди, які відбулись 1556-62. знайшли широкий відгук і збудили інтерес європ. правителів до навдивовиж орг. сили, шо зародилась на межі Дикого поля, а відтак у ба­гатьох столицях з'явились проекти застосу­вання її в безупинних війнах, що спалахували в різних регіонах. Уже 1572 під час франц.-іспан. війни в Нідерландах перебували якісь козацькі частини. Зах. Європа звертала тоді увагу на запорожців тому, що на арену міжнар. відносин висувалась збройна сила, із якою неспроможна була впоратись Туреччина. З огляду на це та на постійне підвищення авторитету запорозького козацтва, польський король з 1568 змушений ви­знати його офіційно, пропонуючи службу й оплату. Той реєстр, що його з 1578 запровадив польський король Стефан Баторій, набираючи дніпровських козаків на Лівонську війну, водночас дозволив запорожцям поширювати свій вплив і на «городову Україну».

У 90-і XVI ст. запорозьке козацтво вступило в дип. зносини з багатьма європ. країнами, Ватиканом. Напр., ще 8.11.1593 папа Климент VIII звертався до козацького старшого як до «гене­рального гетьмана»: «Ми знаємо, як славне твоє козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним християнському суспільству в боротьбі із спільними ворогами нашої віри. Тим паче, що ми проінформовані про твою сміливість і знання військової справи: бо ти не поступа­єшся найхоробрішим людям у сміливості й умінні командувати військами». Такі й подібні оцінки, які містились в європ. друкованих виданнях кінця XVI ст., означали, що Річ По­сполита виявилась безсилою втримати в покорі запорозьке козацтво. Воно швидко добилось для себе жаданих прав, що давало можливість закласти юрид. базу під легалізацію й оформ­лення нової, досі не знаної сусп. орг-ції, з якою стали рахуватись у світі. І коли на поч. XVII ст. в Європі почала складатись із різних народів антитур. «Ліга християнської міліції» на чолі з франц. князем де Невером, до неї вписали й укр. козацтво. У справі супроти турків до запо­рожців приїжджали посли з Іспанії, Франції, Неаполя, Мальтійського ордену, Австрії. 1618 із цього приводу козацький посол мав зустрічі з перським шахом, який хотів найняти кілька десятків тисяч запорожців для зміцнення свого кордону з Туреччиною. Походи укр. козацтва на Чорноморське узбережжя Туреччини, як пра­вило, узгоджувались з одночасними бойовими діями союзників по «Лізі християнської міліції» в районі Середземномор'я, що змушувало султана оборонятися одночасно з кількох сторін. А ре­гулярність таких спільних узгоджених дій висна­жувала екон. можливості Туреччини, підривала боєздатність її армії, знижуючи відтак і військ, могутність країни. Бурхливий розвиток цієї сили непокоїв тур. султана, який змушений був раху­ватись із витвореною на півдні України зброй­ною силою, що розладнувала його завойовницькі наміри: за свідченням укр. літописця Г. Трав'янки, коли султану повідомляли про повстання на окраїнах Османської імп., він і слухати не хотів; що ж до козаків — відповідав: «Мушу єдиним вухом слухати».

Тим часом в Європі зростання авторитету запо­розького козацтва, яке за образним висловом одного із сучасників, сміливо простягало руку в пащу звіра, давало можливість представникам дніпровської вольниці не тільки сидіти на рів­них за столом переговорів у Варшаві, не лише налагоджувати постійні контакти із сусідніми д-вами, а й закріплювати своє становище в системі міжнар. відносин того часу. Так, поряд із збіль­шенням козацького реєстру до 6 тис. чол., на що змушена була піти Річ Посполита за Куруківською угодою 1625, Запорозька Січ одержала визнання від Швеції, посли якої 1626 приїжд­жали з пропозицією виступити проти Польщі; ще через два роки запорожців запросили втру­титись у міжусобицю претендентів на кримсь­кий престол. Попри важкі поразки повстань 30-х XVII ст. проти шляхетської Польщі, низове козацтво продовжувало підтримувати свій ви­сокий авторитет у Європі. Свідченням цього був не лише намір європ. монархів використати запорожців в об'єднаному поході проти Туреч­чини, а й запросини значних їхніх підрозділів Австрією проти Франції, а останньою — проти Іспанії під час Тридцятилітньої війни 1618-48. Зокрема, участю в здобутті Дюнкерка дніпров­ська вольниця закріпила свою славу хороброго воїнства на полях Франції. На повну ж силу вона заявила про себе в початковий період Хмельниччини. На відміну від попередніх своїх досягнень, коли їй вдавалось добитись окремих поступок від польської влади чи бути викорис­таною іншими д-вами, тепер вона збройною сконсолідованою силою за допомогою свого офіц. союзника — Кримського ханства — не лише могла зайняти тверду позицію щодо власних прав, а й на повний голос заявила про себе як оборонця рідного народу.

Після відродження укр. державності на «во­лості» погляди тодішнього світу спрямовува­лись на Гетьманщину, яка в офіц. док-тах часто виступала під назвою Військо Запорозьке. Саме ця інституція, як правило, репрезентує українство в міжнар. відносинах.