Дипломатична боротьба за козацьку автономію

Дипломатія Війська Запорозького (Ук­раїнської козацької держави сер. XVII -XVIII СТ.). Переможні битви українства проти Речі Посполитої 1648 змусили навколишній світ уже тоді визнати Військо Запорозьке на міжнар. рівні, що офіційно засвідчили не лише участь кримськотатарської орди в поході до Вісли, але й укладення Османською імп. з Б. Хмель­ницьким першого відомого науці дог-ру (див. Ук­раїнсько-турецька угода про вільне мореплавство 1648). Підписання цього док-та мало над­звичайно велике значення для змщнення міжнар. авторитету укр. козацтва, адже вперше у своїй історії воно визнавалось як рівноправний парт­нер могутньої сусідньої д-ви, із правом від­кривати в столиці Османської імп. постійне представництво. Водночас це спричинилося до того, що процес створення рівноправних відно­син із козацькою д-вою почав швидко поши­рюватись. Зрештою, кандидати на польський королівський трон намагались восени 1648 зару­читись підтримкою укр. гетьмана. А 16.03.1649 в Україну вирушило перше офіц. посольство Московської держави; після переговорів між Г. Унковським, послом Олексія Михайловича, і ко­зацькою старшиною до Москви було відряджено чигиринського полковника Ф. Вешняка, який мав продовжити дип. контакти з півн. сусідом. Тоді ж прибув із Варшави посол польського короля Я. Смяровський, який повідомив про згоду піти на поступки в переговорах із козац­твом. Зрештою, укладенням Зборівського договору 1649 гетьман Б. Хмельницький добився міжнар. визнання козацької державності також із боку Речі Посполитої. У ході Визвольної війни укр. народу сер. XVII ст. йому вдалось налаго­дити міждерж. зв'язки також із Великим кня­зівством Литовським, Молдовським князівст­вом, Валахією, Трансільванією, Австрією, Бран­денбургом і навіть далекою Швецією.

Але одним із найважливіших дип. кроків укр. гетьмана було втягнення у війну з Річчю Поспо­литою Московської держави, чого він добивався вже з 1648, і, крім того, отримання від останньої гарантій, що вона воюватиме з Варшавою доти, доки укр. землі не будуть повністю визволені від інозем. поневолення. Щоправда, прийом моск. послів у зв'язку з цим на Переяславській раді 8.01.1654 не увінчався підписанням очі­куваного дог-ру. Перш ніж присягати цареві, Б. Хмельницький і старшина зажадали від моск. посла В. Бутурліна гарантій, що Олексій Ми­хайлович не віддасть України полякам, не до­биватиметься скорочення козацьких збройних сил, не порушуватиме кордонів та управлінських структур Гетьманщини, тобто не обмежуватиме її суверенних прав. Коли ж моск. посол відмо­вився дати такі гарантії, посилаючись на те, що його самодержець ніколи подібних присяг своїм підданим не складає, для цього досить його високого слова, — сталось непередбачене: гетьман залишив представників Москви в церкві, а сам кілька годин відбував нараду зі старши­нами. Сталося це тому, що, як писав академік А. Кримський, козацькій старшині «Україна уявлялася як самостійна держава, але в злуці з однією із сусідніх держав». Тому ген. старшина Війська Запорозького відправила до Москви власний проект угоди, що увійшов у історію як «Статті Богдана Хмельницького», що складались із 23 пунктів (див. Переяславсько-Московська угода 1654). Коли ж Березневими статтями 1654 моск. цар порушив дане ним через Бутурліна слово, заборонивши, зокрема, Війську Запорозь­кому мати дип. стосунки з Туреччиною, Кримом і Польщею, козацька старшина змушена була розвинути активну дип. діяльність для забез­печення міжнар. прав власного народу, здійс­нюючи, по суті, самостійну політику. Особливо цей процес посилився після підписання Вілен-ського перемир'я 1656між Московським царст­вом і Річчю Посполитою, коли на вимогу поля­ків моск. делегація погодилась не допустити козацьких послів на переговори, де вирішувалась доля України. Після того, як посли, які повернулися з Вільно, розповіли, що «погибло тепер Запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам — козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви», Б. Хмельницький заявив: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від право­славного царя! Підемо туди, куди нам Всевиш­ній вкаже, — не тільки під християнського царя, а й під бусурманського». Від його імені полковник П. Тетеря на поч. 1657 навіть заявив у Москві, що «он, гетман, Виленской комис-сии не принял и бьіл о том сумнителен, не для тово, чтобьі покою не хотеть, а вести войну... а для тово, что поляки на сьезде хотели делать оманою».

Відтоді укр. гетьман, не пориваючи з Москов­ською державою, не платив їй ніяких податків, війська утримував понад 60 тис. чол., незважа­ючи на протести Олексія Михайловича, вів пе­реговори зі Швецією, Трансільванією, Туреч­чиною, Польщею. Не прислухаючись до засте­режень і прямих заборон з боку Москви, гетьман намагався розширити кордони своєї д-ви, прилучаючи до неї істор. укр. землі. Про такі наміри він виразно заявив моск. послу Кі-кіну влітку 1656: «Від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон». Аналогічну по­зицію козацька старшина обстоювала і під час укладання українсько-шведського договору 1657. Так, ген. писар /. Виговський заявив шведському послові Г. Веллінгу, що козацька старшина не збирається «вступати ні в які трактати, доки королівська величність [Карл X] не признає за нами права на всю Стару Україну, або Рок-соланію, де грецька віра була і мова ще існує — по Віслу». Щоправда, наприкінці життя Б. Хмель­ницькому довелось воювати з кримською ордою, оскільки після Переяславсько-Московської угоди 1654 татари відмовилися від союзу з Вій­ськом Запорозьким. І. Виговський, ставши геть­маном, різко змінив вектор зовн. політики Ук­раїнської козацької держави, впритул зайняв­шись відродженням відносин із Бахчисараєм. Засвідчуючи готовність до мирного співжиття з татарами в листі до ханського візира Шефер-гази від 10.09.1657, він наголошував, що «впрям ведаем, что ваша милость, наши милостивьіе паньї, время воинское на нас на зиму отложили; однакож мьі, к доброй приводи, живучи побли­зу в соседстве, того бьі есмя не желали... мьі все заказали есмя, чтоб никакая чайка на море не пошла».

І. Виговський спочатку не збирався поривати з Москвою, намагаючись знайти підтримку в царя з перших кроків свого гетьманування, він 11.09.1657 навіть звернувся до жителів Бихова з проханням, аби вони присягнули на вір­ність Москві. У цей час гетьман головну увагу звернув на Стокгольм, забезпечивши підписання союзного укр.-шведського договору. Але вже з першого моск. посольства І. Виговський пере­конався, що Олексій Михайлович не збира­ється визнавати його гетьманом — А. Матвєєв привіз царську грамоту І. Виговському, в якій той іменувався писарем, і моск. посол під час переговорів уперто так іменував гетьмана. Цар­ський уряд хотів обмежити козацький реєстр 40 тис. чол., вислати своїх воєвод із ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Кор-суня, Білої Церкви, Прилук. Крім того, стави­лось питання про передачу царським властям Бихова. Коли про цей моск. проект довідались в Україні, піднялась широка хвиля протестів й обурення серед козацтва; коли на спеціально скликаній козацькій раді 11.10.1657 у Корсуні І. Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозицій Москви та заявив при цьому про своє небажання «бути в неволі», йому було по­вернуто гетьманські регалії й обіцяно одно­стайну підтримку всього війська в б-бі за давні права й вольності України. У маніфесті до європ. д-ав гетьман чітко вказував на те, що «Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміччю для своєї свободи».

Найоптимальнішим кроком для збереження власної державності дипломати Війська Запо­розького обрали, довірившись обіцянкам Вар­шави, укладення рівноправного союзу трьох князівств — Польського, Литовського та Руського, що було оформлено Гадяцьким договором 1658. За допомогою кримських татар І. Виговський розгромив заколотників і величезну моск. армію під Конотопом 28-29.06.1659, але підбурені цар­ськими воєводами запорожці на чолі з І. Сірком кинулись палити Крим, унаслідок чого татари не тільки покинули Військо Запорозьке, а й спу­стошили в помсту Полтавщину. Вмілі закулісні режисери спрямували народний гнів на І. Ви-говського, із чого скористались прихильники Москви, які під проводом Цюцюри знищили залогу Виговського в Ніжині; подібне сталось і в інших містах. Демагогічна й розкладницька політика воєвод Олексія Михайловича в сере­довищі старшини й духовенства вже витворила партію моск. орієнтації, яка підпорядковува­лася самозваному гетьманові І. Безпалому. Здо­бувши перемогу на Лівобережжі та поставивши всюди моск. залоги, кн. О. Трубецькой міг уже сміливо взятися до орг-ції виборів нового укр. гетьмана, якого одразу ж необхідно було зв'я­зати новою присягою. У таємному наказі князю доручалось: коли полковники та все поспіль­ство заявлять, що не хочуть більше 1. Виговсь­кого, а бажають обрати нового гетьмана, О. Тру­бецькой повинен вибори дозволити й виголосити промову, після чого лишень віддати гетьманові булаву. Потім новообраний гетьман має скласти присягу цареві, а коли б почав відмовлятись, посилаючись на те, що вже складав присягу за Б. Хмельницького й І. Виговського, то пояс­нити, що в той час він «бьіл в рядовьгх под влас-тью, а ньше все войско Запорожское вручено под его регимент и ему ньше, будучи в наи-вьішшем уряде, царскому величеству на верное подданство вера по святой непорочной еван-гелской заповеди надобно учинити вновь без отговоров».

Як видно зі статейного списку О. Трубецького, він успішно виконав царський наказ: щойно одержавши повідомлення, що правобережні полки обрали на гетьмана Ю. Хмельницького, негайно зав'язав зносини з ним, закликаючи прибути до Переяслава. Але молодий Хмель­ницький натомість вислав до О. Трубецького посольство на чолі з чигиринським полковни­ком 77. Дорошенком, яке привезло свої статті (див. Жердівські статті 1659) та запропонувало царському послові їхати до Терехтемирова. Зрештою молодий гетьман погодився приїхати на зустріч із царськими воєводами, які від нього в Переяславі добились повторної присяги, але вже на обмежених правах (див. Переяслав­ські статті 1659). Коли укр. делегація повер­нулась до Чигирина, то старшини, що не були з молодим гетьманом на новій Переяславській раді, ознайомившись із привезеними статтями почали висловлювати занепокоєння їхнім зміс- тож. Зрештою, і ті полковники, що їздили до Пе-реяслава, при уважному повторному перегляді догоговору теж побачили, що він не співпадає з оригінальними Березневими статтями 1654. Після довгих і гарячих суперечок старшина ви-рішила вислати посольство до царя та просити його відновити їхні права та зняти всі обмежен-ня, однак, за винятком незначних поступок, у Москві відмовились переглядати вирваний під примусом у Війська Запорозького договір. Цє справило тяжке враження на українське військо й послужило однією з головних причин до повного розриву з Москвою, що ознамену-вався підписанням Слободищенського тракта-ту 1660 про союз із Польщею. Це спонукало моск. владу шукати інші варіанти підкорення України, зокрема піти на шлях її розколу. Об-раний за підтримки Москви на стихійній Чор-ній раді 17-18.06.1663 під Ніжином гетьманом Лівобережної України /. Брюховецький погодився, по суті, на всі пункти, які йому продиктували дяки Посольського приказу сусідньої д-ви (див. Московські статті 1665). На Чорній раді під Ніжином руками самих українців, зокрема запорожнів, Козацьку Україну розкололи на дві Гетьманщини. Лівобережжя з цього часу фак-тично потрапило в залежність від Москви, яка повсюдно посилила свій вплив. За допомогою запорожнів під владу царя потрапили й окремі правобережні міста. Зокрема, про це кошовий І.Сірко доповідав як «нижайший раб и верной подданой» в листі до Олексія Михайловича 13.03.1664: «В той же, великий государь царь, грамоте написано, чтоб я над изменниками Чер-каси (правобережними козаками, що не прися­гаги московському царю — авт.) расправу учинил; и я с войском Запорожским, оборотясь из-под Тягина, города Турецкого, пришол под городьі Черкаские... чрез нас, Йвана Сирка, к вашему царскому величеству привращена єсть вся Малая Росия, над Богом и за Богом будучие городи, а именно Бряславской полк, Каль-ницкой, Могилев, Рашков, Уманской повет,до самого ж Днепра от Днестра...». Потра­пивши в повну залежність від Москви, І. Сірко не тільки здобував для неї укр. міста, але й просив царя, щоб той присилав своїх ратників для их обороньї». Щоправда, його наступники — Д. Многогріш­ний та /. Самойлович — пробували хоча б інколи протестувати проти посилення моск. експансії на укр. землі, зокрема, висловлюючи невдоволення підписанням Андрусівського перемир 'я 1667, що без участі представників України ділив її землі по Дніпру між Польщею та Московською державою. Подавали іноді голоси протесту й січовики, коли Москва вже наблизилась до їхніх володінь. Але розбрат, якого цар добився на той час у середовищі укр. козацтва, вже за інерцією працював проти консолідації всього суспільства. У важких умовах Руїни, що охопила укр. землі після смерті Б. Хмельницького, тільки П. Дорошенко намагався добитись їхньої собор­ності. Весь свій дип. талант він узявся викорис­тати насамперед для зміцнення своєї влади на Правобережжі, а далі зробив спробу прихилити до себе й Лівобережжя. Андрусівське перемир'я та втручання царя у справи Лівобережної України змусили П. Дорошенка шукати опори не тільки в татарській, а й у тур. допомозі, аби звільнитись від Польщі й відібрати лівий берег від Москви (див. Українсько-турецький союзний договір 1669). Однак, спираючись тільки на сили й засоби зруйнованої та знелюдненої Правобережної України й таких непевних союзників, як та­тари, П. Дорошенко не зміг знайти виходу з трагічного трикутника Польща — Москва — Туреччина. Зрозумівши, що допомога Османської імп., яка вийшла з політ, союзу з Україною через відсутність підтримки козаків на слизькому політ, грунті України, П. Дорошенко 19.09.1676 під­дався Москві, що відповідало тоді розумінню й настроям багатьох українців. Зміни в політиці щодо Москви відбувались лише з поч. 90-х XVII ст., коли в 1692 Запорозька Січ уклала угоди з кримським ханом, що передбачали своїм головним завданням «отобрание от Мос-ковской власти Малороссийской Украиньї».

Справу утвердження незалежної України за до­помогою зацікавлених у послабленні Московсь­кого царства д-ав намагався продовжити /. Ма­зепа. Шляхом таємних комбінацій зі шведським королем Карлом XII та польським С. Лещинсь-ким йому вдалось заручитись їхньою підтрим­кою, що в ході Північної війни 1700-21 давало Україні шанс уникнути політ, залежності від моск. царя (див. Українсько-шведський союз 1708). Усвідомивши надзвичайно важливе значення такого кроку для долі рідного народу, до цієї політ, акції підключилися й учорашні против­ники Мазепи — запорожці на чолі зі своїм ко­шовим отаманом К. Гордієнком. Проте знову проти укр. інтересів спрацювала роз'єднаність укр. суспільства, що не дало тоді змоги вирва- тись з-під моск. панування. Водночас поразка під Полтавою 1709 не ліквідувала дип. зносин укр. козацтва з навколишнім світом. Перебравши після смерті І. Мазепи гетьманську булаву, П. Орлик, витворивши першу європ. Конститу­цію, зумів нав'язати контакти з багатьма краї­нами. Насамперед йому вдалось організувати союз із кримським ханом і спільний похід в Україну, який мав завершитись її визволенням від моск. поневолення (див. Українсько-кримсь­кий союзний договір 1711). Загальновідомо, що цей план через недотримання умов з боку татарських вояків, які повели себе як грабіжники, зазнав невдачі. Проте П. Орлик і його прибічники про­довжували представляти укр. козацтво перед сві­том, намагаючись звернути увагу європ. монар­хів, різних міжнар. форумів на важке стано­вище, у якому опинилась Україна, і підтримати її у відстоюванні суверенних прав. Після смерті емігрантів мазепинської хвилі ця активність припинилась. Спроби останнього гетьмана Ук­раїни К. Розумовського нав'язати міжнар. відно­сини успіху не мали, як не могла вже бути справжнім суб'єктом міждерж. зв'язків і сама Гетьманщина.