Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.

Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі - захоплені іноземними державами.

З XVI ст. чисельність козаків постійно зростала. Вони розселялися у збудованих ними хуторах та слободах, козацьких містах Чигирині, Каневі, Черкасах, Корсуні тощо. Таких козаків називали городовими. Основними заняттями козаків були мисливство, рибальство, бджільництво, скотарство; поступово розвивалося землеробство. Саме вільне козацтво освоїло величезні південні простори, саме воно стало тією соціальною верствою, яка виступила проти феодально-кріпосного гноблення, за свободу українського народу.

Польські і українські магнати, що мали прикордонні землеволодіння та замки, наймали козаків (вони отримали назву «надвірні») для охорони своїх маєтків та придушення виступів селян та міщан. Такі козаки звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи.

Але в цілому виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих. Під тиском феодалів, не бажаючи служити у надвірних козаках, більшість утікачів йшли далі на південь, за дніпровські пороги. Козаки селилися понад Дніпром і Південним Бугом та їхніми притоками -- Оріллю, Самарою тощо. Тут козаки засновували рибні та мисливські промисли, пасіки та зимівники (хутори).

Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень -- січей. Тож в умовах, коли польсько-литовська влада була нездатна захистити південні кордони від татар, козацтво виступило як захисник українського народу від руйнівних нападів татар і турок, а згодом і як антифеодальна, національно-визвольна сила.

У середині XVI ст. (бл. 1552) староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр -- першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін «Запорозька Січ» розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців.

Як політична організація Запорозька Січ була військово-демократичною козацькою республікою. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була козацька рада. Вона розглядала найважливіші питання внутрішнього та зовнішнього життя: про мир і війну, зносини з іншими державами, про розподіл земель та угідь тощо. Рада обирала уряд Січі -- козацьку старшину -- гетьмана або кошового отамана (з середини XVII ст. ця посада називалася тільки «кошовий отаман»), суддю, писаря, осавула тощо. На раді могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали ще «кіш», або «Кіш Запорозький» (ставка командувача). Запорозьке військо складалося з куренів (їх було 38) на чолі з курінними отаманами, які обиралися козаками кожного куреня. Курені мали назви місцевостей, з яких походили козаки: Київський, Полтавський, Корсунський тощо.

У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою».

На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство.

Українське козацтво мало свої символи -- відзнаки, або клейноди. Серед них -- хоругва (прапор, головна святиня козацтва), булава (символ гетьманської влади та кошових отаманів), бунчук, печатка з гербом (на ній було зображено козака із самопалом), литаври тощо. Усі козацькі клейноди по закінченні терміну передавалися новообраній старшині, зберігалися у січовій Покровській церкві або у скарбниці.

З часом козаки виробили оригінальне бойове мистецтво. На суші вони використовували такий вид бойового порядку, як табір, самообкопування. А на морі на своїх швидких човнах -- чайках досягали далеких татарських та турецьких берегів.

Таким чином, козаки, створивши Запорозьку Січ, заснували організацію, яка мала своєрідну форму державності: територію, владу, військо, клейноди, скарбницю тощо. Юридично Січ підлягала польсько-литовській владі, але козаки вважали себе вільною громадою.

Кримське ханство та Туреччина були занепокоєні появою фортеці на о. Хортиця. У 1557--1558 pp. хан Девлет-Гірей І зробив кілька спроб знищити Січ, але йому це не вдалося. Козаки на чолі з Д. Вишневецьким здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснили похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. Під час походу у Молдову у 1653 р. Д. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому султану. Після жорстоких катувань легендарного організатора Січі було страчено. Пам'ять про Д. Вишневецького збереглася у народних піснях і думах, де він виступає під іменем Байди.

Польські правлячі кола невдовзі зрозуміли велику роль козацтва у захисті від нападів кримських татар та турків. Через 20 років після заснування Запорозької Січі, у 1572 p., король Сигізмунд II Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. Цей крок пояснювався небажанням польської влади загострювати відносини з ханом і султаном, які постійно скаржилися на козаків за їхні напади на татарські та турецькі володіння. 300 заможних козаків було записано до особливого списку -- реєстру на чолі з польським шляхтичем. За постійну службу реєстровцям надавалися привілеї (платня грошима, звільнення від податків та повинностей). Це рішення польського уряду свідчило також про офіційне визнання нового соціального стану в Україні.

Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. Фактично через створення найманого привілейованого війська одна частина козацтва протиставлялася іншій; основна маса козаків не могла потрапити до реєстру та оголошувалася поза законом. Також це приводило до поступового формування козацької еліти, яка отримувала гарну освіту, оволодівала іноземними мовами і на яку впливала європейська культура.

У 1578 р. король Стефан Баторій (1576--1586) збільшив реєстр до 600 козаків. Окрім платні, звільнення від податків та повинностей, за реєстровими козаками визнавалися незалежність від державної адміністрації і суду, право на землеволодіння. Старшина, полковники і командувач реєстровим військом (згодом гетьман) призначалися королем, а пізніше обиралися на козацькій раді і затверджувалися урядом. Реєстровцям було передано у володіння м. Трахтемирів (на Київщині), де були монастир, арсенал та шпиталь. Король також вручив реєстровим козакам клейноди.

Кількість реєстру не була постійною. Під час воєн, коли зростала потреба у збройній силі, польський уряд збільшував його. І навпаки, коли така потреба зменшувалася, реєстр скорочувався за рахунок виключення з нього козаків, яких називали «випишиками». Щоб не ставати кріпаками, випищики подавалися на Січ. Уряд також зменшував реєстр після придушення козацько-селянських повстань. Так, у 1590 р. налічувалася 1 тис. реєстровців, у 1619 р. -- 3 тис, а за П. Сагайдачного під час Хотинської війни з Туреччиною та Кримським ханством (1620--1621) -- навіть 40 тис. козаків.