Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини.

 

Козацька старшина — військовий та адміністративний керівний орган Запорізької Січі, реєстрового козацтва, Гетьманщини, а також Слобідської України.

 

Зародження козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 століття. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорозької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб.

 

До складу козацької старшини входили:

 

військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани;

 

військові служителі — підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи;

 

похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.

 

В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. До козацької старшини на Запоріжжі належали так звані батьки, сивоусі діди — колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорозькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.

 

Козацька старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572 році. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Ян Бадовський.

 

До реєстрової козацької старшини належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. В різні часи кількість полковників та сотників була різною, що залежало від кількості реєстру (у 1625—1630 роках було 6 полковників і 60 сотників).

 

Всі представники козацької старшини складали присягу на вірність королеві і зобов'язувалися нести військову повинність, за що реєстровим козакам надавались значні права та привілеї. Однак уряд Речі Посполитої постійно проводив політику, спрямовану на їх обмеження. В 1625 році було введено посаду регіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Після придушення національно-визвольних повстань 1637—1638 років сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» згідно з якою було ліквідовано посаду гетьмана, а його функції передавалися урядовому комісарові. Посади козацької старшини, вищі від сотника, надалі могли займати тільки представники польської та полонізованої шляхти.

 

Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. Переважну більшість урядів обіймали представники української шляхти.

 

З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави. До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права козацької старшини систематично обмежувалися. Так, згідно з указом Петра І від 1721 року право призначати генеральну старшину було передано Колегії іноземних справ у Петербурзі, яка затверджувала одного з двох запропонованих гетьманським урядом кандидатів. Таким же чином відб

увалося призначення полковників та сотників, що привело до фактичного скасування принципу виборності козацької старшини.

 

Військовою та цивільною адміністрацією полків в Україні у другій половині 17-18 століть була полкова козацька старшина. Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії козацької старшини належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. Формально представники полкової козацької старшини повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами.

 

З 1722 до 1727 року козацьку старшину фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські (курінні) отамани.

 

Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1654 року, Переяславськими статтями 1659 року, Московськими статтями 1665 року та іншими міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави.

 

Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряд в 1785 році скасував козацьку старшину у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено у Слобідській Україні — у 1765 році та на Запоріжжі — в 1775 році). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.

 

23. Постать Михайла Кричевського в історії України.

 

КРИЧЕВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ-МИХАЙЛО [р. н. невід. - п. 21(31).7. (за ін. дан., 22.7.(1.8); 24.7(3.8).1649] - український військовий діяч, полковник чигиринський (1643-48) і київський (1648-49), один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького.

 

Походив із старого українського шляхетського роду на Берестейщині. Здобув добру освіту. Володів польською, німецькою, французькою та латинською мовами. Служив у польському коронному війську.

 

В 1627 під час польсько-шведської війни очолював гусарську корогву.

 

З 1643 - чигиринський полковник реєстрового козацтва, де сотником був Б. Хмельницький.

 

У січні 1644 спільно з польськими військами розбив татарську орду під Охматовом.

 

У жовтні 1647 взяв на поруки Б. Хмельницького, врятувавши його від розправи, яку готував над ним коронний хорунжий О. Конєцпольський.

 

У травні 1648 під час Жовтоводсьтоі битви 1648 К. потрапив у татарський полон. Викуплений Б.Хмельницьким за 12 тис. злотих, приєднався до української армії. В 1648 призначений київським полковником.

 

За дорученням Б. Хмельницького вів переговори з кримським ханом про можливість спільної боротьби проти Речі Посполитої.

 

Влітку 1648 разом з полками М. Кривоноса та І. Ганжі боровся проти польських загарбників на Поділлі. Учасник Пилявськоі битви 1648, походу української армії в Галичину і облоги Замостя.

 

В червні 1649 К., очоливши авангард української армії, змусив польські війська під командуванням С. Лянцкоронського відступити з-під Меджибожа, а на поч. липня 1649 брав участь у розгромі загонів Я. Вишневецького під Констянтиновом. У липні 1649 призначений наказним гетьманом 20-тисячної української армії, яка за дорученням Б. Хмельницького мала обороняти північні кордони України від нападу польсько-литовських військ під командуванням Я. Радзивілла.

 

21(31).7.1649 козацькі полки під командуванням К. були розбиті в бою під Лоєвим (тепер Бєлорусь) К. У ході бою був тяжко поранений і потрапив у полон. Відмовившись видати ворогові воєнні плани українського командування, заподіяв собі смерть.

 

24. Підготовка українсько-московського союзу.

 

Богдан Хмельницький був хорошим дипломатом. Вже з перших кроків війни проводив далекоглядну зовнішню політику і вів активну дипломатичну діяльність з іншими державами.

 

Неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі і навіть погрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Російський уряд з одного боку не хотів розривати мир з Польщею, а з другого боку мав бажання поширити сферу впливу. Після довгих вагань, "в ім'я віри православної", Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під "високу царську руку".

 

Юридичне цей акт було оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р.

 

Вже на етапі підготовки Переяславської ради яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності у підходах до нового союзу.

 

Російські посли відмовилися принести присягу за царя, боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків не всі полки присягнули на вірність царю.

 

У березні 1654 року козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин, незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком Речі Посполитої і Туреччини).

 

Отже переяславсько-московський договір 1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію, як важіль, за допомогою якого, можна було б вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розпочати розбудову власної держави.

 

Росії Україна була потрібна як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в перспективі можливість перетворити часткову залежність на цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення, штовхнули Україну на об'єднання з державою суспільний устрій якої відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами і, де не було, навіть, перспектив для майбутнього самостійного розвитку.

 

1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями взяти під государеву руку». 31 грудня 1653 р. Москва оголосила війну Польщі, а московські посли при були до Переяслава.

 

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). На раді були при сутніми 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Учасниками ради були близько 300 осіб.

 

Б. Хмельницький запропонував, щоб вони обрали собі одного государя з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля або московського царя, тобто його пропозиція не була безальтернативною. Охарактеризувавши кожного, Б. Хмельницький висловився за московського царя, зазначивши, що він однієї віри з українцями. Учасники ради підтримали думку Хмельницького.

 

Проте після цього виник конфлікт між царськими послами і козацькою старшиною. Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає. Як показали наступні події, недаремно московські царські посли не хотіли присягати!

 

Таким чином, Переяславський договір:

1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;

2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;

3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;

4) суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював позиції України в боротьбі з Польщею, зміцню вав вплив Москви у цьому регіоні.

 

Переяславський договір розпочав нову добу у відносинах між Україною і Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її у звичайну провінцію.

 

Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як: 1) персональна унія; 2) васалітет; 3) тимчасовий військовий союз; 4) возз'єднання; 5) приєднання; 6) реальна унія; 7) не повна інкорпорація; 8) протекторат; 9) конфедерація.

 

Зараз найпоширенішими є думки про те, що це був тимчасовий військово-політичний союз або протекторат.

 

Рішення Б. Хмельницького про перехід «під руку» московського царя було вимушеним кроком, напевне не розрахованим на «вічну» перспективу. У тих умовах кращого варіанта, скоріш за все, не було

 








Дата добавления: 2015-03-07; просмотров: 5997;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.022 сек.