Зміна парадигм економічного розвитку
Період, роки | Зміст економічного розвитку |
1950-1960 роки | Модель лінійних стадій розвитку, у рамках якої економічний розвиток – сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна (марксизм та неокласична економічна наука). |
1970-ті роки | Теорія зовнішньої залежності (екзогенне зростання). Причина слабкого розвитку – асиметрична взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників економічного зростання, наявність структурних та інституційних диспропорцій в економіці, залежність країн, що розвиваються, від метрополій і міжнародних фінансових організацій. Тому самопідтримувальному зростанню мають передувати структурні зміни. |
1980-ті роки | Конструктивна роль вільних ринків. Необхідність лібералізації економіки, її зовнішня відкритість. Приватизація, інституційні трансформації. |
1990-ті роки | Модель сталого розвитку – забезпечення такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини «людина – природа» та зберегти довкілля для нинішнього та майбутніх поколінь. Концепція ендогенного зростання: переважна роль внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що відтворюються, у відносно відособлених національних економічних системах. |
Початок 2000-х років | Модель «нової» економіки /економіки знань/ – виникла у зв'язку з поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постматеріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти цієї моделі аналізуються в руслі інноваційного розвитку. |
У 1950-1960-х рр. переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку трактувався як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна.
У 1970-х рр. у західній економічній науці значна увага почала приділятися структурним змінам, що мають передувати для самопідтримувального зростання. Інший напрям, який теж набув популярності в цей період, був названий теорією зовнішньої залежності (екзогенного зростання, чи екстернальних чинників).
У 1980-х рр. під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві перші позиції зайняла неокласична концепція, у якій основний акцент зміщується на конструктивну роль вільних ринків, необхідність лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституційної перебудови тощо.
У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля була сформульована новітня модель економічного розвитку, що названа моделлю сталого (стійкого) розвитку.
На початку 1990-х рр., на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку та зростання виникла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Серед її головних постулатів: 1) пріоритет внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що виникають та відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах; 2) посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.
Ще одна концепція початку XXI ст. виникла у зв'язку з поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постматеріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти цієї моделі аналізуються в руслі інноваційного розвитку, «нової» економіки, економіки знань.
Зокрема, розглядається наступність певних технологічних укладів (табл. 1.2).
Взагалі ж, розробка економічною наукою різноманітних моделей і концепцій економічного розвитку на основі теоретичного узагальнення світової практики господарської діяльності дає можливість вибору оптимального варіанта державної політики щодо реалізації відповідної стратегії з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх чинників.
Проблеми економічного розвитку, як найважливіші, турбують міжнародні організації, насамперед ООН. У Декларації соціального прогресу і розвитку, прийнятій на 22 сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1969 р., сформульовано засадничі принципи, цілі, засоби й методи економічного розвитку. У ст. 3 цієї Декларації визначаються основні умови соціального прогресу та розвитку:
– національна незалежність, що ґрунтується на праві народів на самовизначення;
– принцип невтручання у внутрішні справи держав;
– повага суверенітету й територіальної цілісності держав;
– невід'ємний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами;
– право й відповідальність кожної держави вільно визначати свої цілі соціального розвитку, встановлювати свою послідовність та визначати відповідно до принципу Статуту ООН засоби та методи їх досягнення без будь-якого втручання ззовні;
– мирне співіснування, мир, дружні відносини та співпраця держав незалежно від відмінностей між їхніми соціальними, економічними й політичними системами.
Таблиця 1.2
Дата добавления: 2015-02-25; просмотров: 907;