Інвалідність як негативне соціальне явище, державна політика щодо її запобігання

Як відомо, інвалідність є доволі розповсюдженим соціальним явищем. Інвалідами є більш ніж 5% населення України. До того є помічена негативна тенденція до збільшення їх чисельності. Причини цього явища вивчалися у попередніх темах. У порядку повторення і доповнення згадаємо основні з них. Це, зокрема:

- недоліки соціальної політики держави;

- низький рівень життя населення;

- незадовільна організація охорони здоров’я та медичного обслуговування населення;

- недостатній рівень освіченості, культури певної частини населення, нездоровий спосіб життя, відсутність необхідної турботи про своє здоров’я;

- забрудненість оточуючого середовища, екологічні проблеми.

Наслідки розповсюдженості інвалідності негативні, як особистісні, так і соціально-економічні. Для кожної окремої людини, яка стала інвалідом, це страждання, обмеження, не рідко крах життєвих планів, різноманітні складні проблеми. В узагальненому вигляді – це також низка проблем для суспільства, держави. Адже внаслідок інвалідності зі сфери виробничої та громадської діяльності виключаються мільйони людей, які часто-густо з активних діячів перетворюються в немічних утриманців. На матеріальне забезпечення інвалідів, їх соціальне обслуговування витрачаються величезні фінансові, кадрові та інші ресурси. Тільки з державного бюджета України на розв’язання проблем інвалідів, реалізацію програм соціального захисту інвалідів щорічно витрачається більше ніж 250 мільйонів гривень. І це у той час, коли у державі існує гострий дефіцит коштів.

Зрозуміло, що це змушує уряд предметно займатися проблемою запобігання інвалідності, викорінення її причин. Про увагу держави до цих питань свідчить низка нормативних актів. Зокрема, це такі:

- Комплексна програма розв’язання проблем інвалідності, затверджена постанова Кабінету Міністрів України від 27.01.1992 року.

- Міжвідомча комплексна програма „Здоров’я нації” на 2002-2011 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2001 року.

- Комплексна програма профілактики інвалідності ... на період 2000-2005 роки, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23.05.2000 року.

- Про заходи щодо попередження смертності та інвалідності серед населення внаслідок серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань. Постанова Верховної Ради України від 27.11.2003 року.

Також урядом України затверджена низка цільових програм боротьби з туберкульозом, онкологічними захворюваннями, дорожним та виробничим травматизмом, іншими небезпечними видами патології, які не рідко зумовлюють встановлення інвалідності.

Акцентуючись на головних напрямках організації профілактичної роботи, слід звернути увагу на два основні стратегічні напрямки:

1) удосконалення соціальної політики держави, забезпечення корінного підвищення рівня життя народу, його благополуччя. Зрозуміло, якщо люди будуть жити в нашій країні заможно, мати достатні кошти на добре житло, харчування, оздоровлення – це буде певною запорукою їх кріпкого здоров’я;

2) реформування системи охорони здоров’я населення, забезпечення якісної, ефективної медичної допомоги. Якщо тяжкі хвороби і каліцтва будуть зведені до мінімуму, це зумовить різке зниження розповсюдженості серед населення інвалідності.

Разом з тим, не слід принижувати значення низки інших важливих напрямків роботи, що передбачені названими вище комплексними і цільовими програмами уряду. Саме ці документи стали базою для розробки і реалізації більш детальних і конкретних програм діяльності в окремих відомствах і регіонах країни.

До розв’язання цих проблем залучені різні міністерства і відомства. Одну з провідних ролей в організації роботи виконують органи медико-соціальної експертизи. Адже ніхто інший краще спеціалістів цих органів так глибоко не знає проблеми інвалідності, шляхи і методи роботи по її попередженню і зниженню.

Отже, перш за усе, розглянемо основні форми профілактичної роботи спеціалістів органів МСЕ.