Образ автора – категорія комплексного аналізу художнього тексту.
Сприйняття особи автора через форми її втілення в тексті – процес двоспрямований. Він зорієнтований на взаємини автора і читача. Модальність– це вираження в тексті ставлення автора до того, що повідомляється, його концепції, точки зору, позиції, його ціннісних орієнтацій. Це авторська оцінка того, що зображається. З категорією модальності тісно пов'язано поняття образу автора – конструктивної ознаки тексту.
Поняття образу автора давно відомо філологічній науці. Особлива багато уваги приділив його розкриттю В. В. Виноградов ще у 30-их роках XX ст. Багато хто звертався до цього поняття, проте до цих пір вичерпного визначення його немає.
Поняття образ автора висвітлюється при виявленні і вичленуванні інших понять, більш визначених і конкретних, – творець мовлення, суб'єкт розповіді. Вершиною цього сходження і виявляється образ автора. Творець мовлення - суб'єкт розповіді - образ автора - така ієрархічно розчленована схема допомагає збагнути суть поняття образу автора.
Перше поняття в цьому ряду – творець мовлення (реальний творець мовлення) – навряд чи викликає різні тлумачення. Це очевидно: кожен текст, літературний твір створюється, «твориться» конкретною особою. Будь-яка стаття в газеті, нарис, фейлетон, будь-який науковий витвір, так само як і художній твір, кимось пишеться, іноді в співавторстві (наприклад, І. Ільф і Е. Петров і ін.).
Проте реальний автор (творець мовлення), приступаючи до написання, має певну мету або завдання: або сам собі ставить це завдання, або отримує його ззовні (наприклад, кореспондент газети). З цієї миті починається творчість: під тиском життєвого матеріалу (ідеї, змісту, який вже склався в свідомості, в уяві) автор шукає, намацує відповідну йому форму, тобто форму викладу цього матеріалу. Як писати? Виявляючи свій особистий початок або приховуючи його, відмежовуючись від написаного, нібито це зовсім і не його, автора, твір, журналіст, що пише передову, наприклад, повинен так організувати текст, щоб створилося враження, що не він і писав: це презентація думки редакції (обираються відповідні мовні форми усунутості від свого тексту). Автор наукового твору часто ховається за скромне «ми» (ми вважаємо; нам представляється і т. ін.), або взагалі уникає якої-небудь вказівки на зв'язок зі своєю особою, використовуючи позбавлену індивідуальності форму презентації матеріалу. Так, із погляду автора, творця тексту, посилюється ступінь об'єктивності висловлюваної думки. Третя категорія учених не ховає свого «я» і часто у такому разі немов шукає опонента своїй думці. Навіть будь-який офіційний документ має свого безпосереднього творця, проте той повністю усунений від свого тексту. Так, через форму зображення створюється суб'єкт розповіді (безпосереднє «я», колективний автор, відчужений і т. ін.).
Найбільш складними, болісними виявляються пошуки форми зображення суб'єкта розповіді, природно, в художньому творі. Тут творець мовлення, реальний автор (письменник), буквально опиняється в лещатах: на нього тисне обраний відповідно до його інтересу життєвий матеріал, бажання знайти максимально яскраву і переконливу форму його втілення, своє етичне ставлення до події, бачення світу, нарешті, він не може звільнитися від своїх пристрастей.
Отже, суб'єкт розповіді обирається, але, вже будучи вибраним, знайденим, конструюється мовними засобами, здатними його утілити, створити (від першої особи, – «я» автора або «я» персонажа; від імені вигаданого; відчужено; позбавлено індивідуальності і т. ін.). Ч. Діккенс, О. Бальзак постійно присутні в своїх творах. Ф. Достоєвський, Н. Гоголь удаються до своєрідних відступів, щоб прямо, безпосередньо передати свої думки. У іншому випадку важливо, щоб автор не затуляв, не замінював собою «предмета», щоб той виступав виразно перед «читачем». Для Л. Толстого, зокрема, важливо, щоб автор «тільки трохи стояв поза предметом», щоб постійно сумніватися – суб'єктивно це чи об'єктивно.
Така різниця в зображенні суб'єкта розповіді, у виборі форми (мовної, звичайно, в першу чергу) цього зображення і закладає фундамент побудови образу автора. Це вища форма індивідуалізації авторства в градації «творець мовлення -суб'єкт розповіді - образ автора». Така диференціація допоможе уникнути змішування і зсуву цих пов'язаних один і з одним понять.
Для розуміння образу автора, необхідно уточнити деяку специфіку цього об'єкта. Річ у тому, що поняття образу автора, будучи неточним з погляду точних наук, виявляється достатньо точним для літературознавства, якщо усвідомити особливий характер точності в художній творчості. Образ автора, природно, створюється в літературному творі мовними засобами, оскільки без словесної форми немає і самого твору, проте цей образ твориться читачем. Він знаходиться в царині сприйняття, звичайно, заданого автором, причому заданого не завжди з волі самого автора. Саме тому, що образ автора більше належить до сфери сприйняття, а не матеріального вираження, виникають труднощі в точності визначення цього поняття. Хоча, звичайно, образ автора твориться на базі структури тексту. До речі, адже таких понять, що важко уловлюються і визначуваних, хоча що безперечно існують, в науці багато, узяти, наприклад, той же підтекст.
Звичайно, образ автора слід шукати «в принципах і законах словесно-художньої побудови» (за В. В. Виноградовим), але образ автора, як і глибинний зміст твору, більше сприймається, вгадується, відтворюється, ніж читається в матеріально зображених словесних знаках (пор. різне прочитання художнього твору різними людьми, в різні епохи).
Для підкріплення думки про людську суть автора наведемо декілька висловів щодо прояву особи автора в його творінні, його ставлення до того, що зображується в творі.
«Творець завжди зображується в творінні і часто – проти волі своєї» (Н. М. Карамзін).
«Кожен письменник, до певної міри, зображує в своїх творах самого себе, часто всупереч своїй волі». «У всякому витворі мистецтва, великому або малому, аж до найменшого, все зводиться до концепції» (Й. Гете).
«Всякий художній твір є завжди дзеркалом свого творця, і замаскувати в нім свою натуру жоден не може» (В. В. Стасов).
Як бачимо, мова йде не про авторську індивідуальність, її прояв в творі.
Отже, образ автора – це «вираження особи художника в його творінні» (за В. Виноградовим). Часто це називається і по-іншому: суб'єктивізація, тобто творча свідомість суб'єкта в його відношенні до об'єктивної дійсності.
Образ автора у художньому творі– художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Автор як реальна постать та образ автора – поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох родів літератури – епосі, ліриці і драмі – визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру розкривається найповніше. В ліриці найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб’єктові лірики, у певному ліричному персонажі, явно відмінному від самого письменника [8, с. 513-514].
8. Образ автора художнього тексту в парадигмі сучасних лінгвістичних досліджень.Поняття образу автора в сучасному мовознавстві різною мірою корелює з такими, як «мовна особистість», «мовний світ письменника», «цілісний образ митця», «адресант художнього тексту» та ін.
Термінами «адресат» і «адресант» в художньому тексті послуговується А. Загнітко, зазначаючи такі функції останнього: 1) відображає власну позицію; 2) суб’єктивний план «образу автора»; 3) виконує роль оповідача, повіствувача та ін. [6, с. 53]. Науковець виходить із того, що художній текст є «феноменом/творінням особливої мовної особистості – естетичної,… яка виражає в ньому квінтесенцію власного неповторного «Я», екстраполюючи власне буття і його сутність» [там само, с. 15].
В останні десятиліття спостерігається активне розгортання досліджень індивідуально-авторських картин світу. З’явилося багато праць, присвячених їх аналізу (В. Маслова, Н. Слухай, Л. Лисиченко, Л. Петрова, Т. Космеда, А. Башук та ін.). Так, В. Маслова індивідуальну картину світу трактує як поетичну картину світу автора, розглядаючи її як суб’єктивний образ об’єктивної дійсності. Дослідниця зазначає: «Поетична картина світу є індивідуально-авторською. Вона значною мірою суб’єктивна і несе в собі риси мовної особистості її творця. Це образна, «олюднена» картина, в якій особистість поета постає як відображення її існування» [3, с. 192].
Нові підходи до вивчення художнього тексту спричинили появу і такого терміна, як «індивідуально-авторська концептосфера» (В. Кононенко, К. Голобородько, Н. Мех, В. Ніколаєва та ін.), яку К. Голобородько визначає як «семантичний простір мовної особистості, сформований на базі ментального авторського світу, який актуалізується у когніотипах, концептах…» [5, с. 295].
Інтегруючим чинником понять ідіостилю та мовної картини світу виступає мовна особистість. Мовна особистість, за словами Ю. Караулова, починається по той бік звичайної мови, де в гру вступають інтелектуальні сили, і перший рівень (після нульового) її вивчення – виявлення, встановлення ієрархії значень і цінностей в картині світу мовної особистості, в її тезаурусі [ 3, с. 193].
Н. Сологуб, аналізуючи стильову манеру О. Гончара, послуговується терміном «мовний світ письменника». Його введення дало змогу дослідниці здійснити комплексний аналіз індивідуально-авторського стилю О. Гончара, який «пройшов еволюцію, зберігши свої характерні ознаки» [16, с. 3].
Заповнити прогалини в науці про мову художнього твору в україністиці намагався свого часу Ю. Шерех. Спираючись на конкретний поетичний матеріал, науковець вибудовує теорію цілісного образу митця. Важливо, що він запропонував підхід (придатний і для мовознавця, і для літературознавця), який забезпечував комплексне дослідження мови художнього тексту і згідно з яким твір розглядався як акт словесного спілкування автора з читачем. Науковець зазначив переваги, які передбачає введення термінопоняття «цілісний образ митця», а саме: реалізує принципи широкого історико-філологічного контексту особи автора; синкретизму методів дослідження мови художнього твору, у тому числі довільного, але вмотивованого відбору методів дослідження, які забезпечують виведення цілісного образу автора; широкий вихід у позалінгвістичне, тобто якнайширше вивчення позатекстових факторів; універсальність інформації про об’єкт дослідження [17, с. 148].
Усе це засвідчує важливість зазначеної проблеми та актуалізує думку про
постійну присутність автора, образ якого є важливим конструктивним елементом, що об’єднує не лише частини одного тексту, а й усі тексти разом, надаючи їм смислової і стилістичної єдності. Дослідження мови художнього твору, за словами В. Задорнової, по-справжньому плідним стає тоді, «коли враховується «глобальний вертикальний контекст» творчості письменника, естетична позиція автора, спосіб його художнього мислення, ставлення до культурно-філологічної традиції» [7, с. 112].
Трансформація реалій життя вимагає пошуку нових способів їх моделювання в художніх творах. Цікавим, оригінальним, непередбачуваним, а подекуди й сміливим та відвертим способом рефлексії дійсності є творчість сучасних українських письменників, незаперечним досягненням яких є формування особливої мови художнього тексту, в якій важливу роль відіграє образ самого автора. Активізація дослідницьких зацікавлень до мови художнього тексту стимулює науковий інтерес до образу автора в ньому та визначає перспективність подібних досліджень.
Дякую за увагу!
Дата добавления: 2015-02-23; просмотров: 8972;