Категорії тексту.

Основнимиознаками тексту, за І. Коваликом, є такі: цілісність; зв'язність; членування; лінійність; інформативність; структурно-смислова завершеність тощо.

Цілісність тексту, тісний взаємозв'язок його складників, отримала у сучасній лінгвістиці ще назву когерентність (лат. cohaerens – зв'язний, взаємопов'язаний). Вона може бути смисловою, структурною (граматичною), комунікативною.

Текст – це не хаотичне накопичення одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов'язано і взаємообумовлено. Смислова цілісність тексту полягає у єдності його теми. Структурну (граматичну) цілісність забезпечують оніми, займенники, займенникові прислівники, дієслова одного часу тощо. Комунікативна цілісність тексту – це смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення попередньому, від відомого до нового.

Цілісність тексту пов'язана також із взаємодією колізій і континууму.

Термін континуум означає безперервне утворення чого-небудь, тобто нерозчленований потік руху в часі й у просторі. Однак рух можна проаналізувати лише в тому випадку, якщо припинити його і побачити в розкладених частинах дискретні характеристики, які у взаємодії утворюють уявлення про рух. Отже, континуум як категорію тексту можна уявити собі як послідовність фактів, що розгортаються у часі й просторі, причому розгортання подій відбувається неоднаково у текстах різних типів. Континуум художнього тексту заснований на порушенні реальної послідовності подій і не обов'язково забезпечується лінійністю розповіді. Цілісність тексту тісно пов'язана з його зв'язністю.

Зв'язність тексту здійснюється за допомогою низки структурних і лексико-семантичних засобів, які є у кожному тексті в найрізноманітніших комбінаціях.

Зв'язність буває лінійна (або послідовна) та вертикальна (або ланцюжкова). Зв'язність лінійного типу – це безпосередній зв'язок окремих частин тексту (лексичний і граматичний). Вертикальна зв'язність полягає в тому, що окремі частини тексту пов'язані не безпосередньо одна з одною, а пучкоподібно – через тему, заголовок, власні назви та ін.

А. Мамалиґа у структурі публіцистичного тексту виділяє такі види зв'язку: ланцюжковий, паралельний, інтегративний, корелятивний, тематичний тощо.

Засобами ланцюжкового зв'язку є смислові повтори елементів попереднього речення, використання синонімів до цих елементів, вказівно-замінних слів: (цей; це; такий; котрий; що; тут, родових понять). Наприклад: "Нещодавно у Львові відкрилася виставка... Вона була організована... Експозиція містить..."

Паралельний зв'язок використовується для співвідносного поєднання речень (те, що було сказано узагальнено – конкретизується або навпаки). Наприклад: "На олімпійських іграх в Сеулі Україна отримала першу перемогу. Її спортсменка Оксана Баюл достойно виборола найвищу нагороду – золоту медаль" (3 газети).

Інтегративний зв'язок. Суть його полягає в тому, що речення стають симетрично співвіднесеними. Засобами зв'язку є сполучники, сполучні слова і вирази: і тому; а тому; і все ж; незважаючи на. Вони пов'язують речення в системні об'єднання: "Вперше фінал зимового спортивного свята відбувся в одній області – Івано-Франківській. І це не випадково. Адже Франківщина – це край масової фізичної культури" (З газети).

Тематичний зв'язок. Це зв'язок між елементами змісту і цілісним змістом кількох речень: "Сім футів під кілем" побажали вчора моряки Латрії своїм колегам річникам". "Новий теплохід "Борис Пускаускас" відкрив трасу Рига-Таллін-Рига" (З газети).

Два речення повідомляють про суміжні події в одній сфері: перше речення про факт побажання успішного плавання, а друге про те, що новий теплохід відкрив нову трасу. З цього випливає, що речення пов'язані між собою тематично: у першому йдеться про побажання, а в другому про те, чим воно викликане.

А. Мамалиґа виділяє в межах тотожного повтору так званий корелятивний, під яким розуміє наявність у поєднаних реченнях співвідносних форм елементів. Корелятивний зв'язок спостерігається у тих випадках, коли друге речення під впливом дії компресії неповне (його кваліфікують як відокремлений зворот, відокремлене речення, парцельована частина), наприклад: "Цей випадок свідчить про те, яке рідкісне обдарування має цей актор – обдарування доторкатися до душі кожного глядача зокрема".

Такий вид повтору притаманний здебільшого публіцистичному мовленню.

Для позначення тих чи інших типів і засобів зв'язаності використовують ще термін когезія (англ. соhеsіоn — зчеплення). Це особливі види зв'язку, що забезпечують континуум, тобто логічну послідовність (темпоральну або просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій і под.

Засоби когезії у тексті можна класифікувати за різними ознаками:

— логічними;

— асоціативними;

— образними;

— композиційно-структурними;

— стилістичними;

— ритмоутворювальними тощо.

До логічних засобів зчеплення відносяться:

— причино-наслідкові зв'язки;

— специфікація (від загального до часткового);

— перехід від простого до складного.

Асоціативне зчеплення здійснюється за допомогою:

— ключових слів;

— близьких за значенням слів;

— синтаксичного паралелізму.

Прикладом образної когезії є система образів і символів твору. Зокрема, у романі П. Загребельного "Диво" образом-символом, що пронизує увесь твір, виступає Софійський собор. Він уособлює незнищенність зв'язку різних поколінь і високість людського духу.

Структурно-композиційну когезію спостерігаємо в тих чи інших особливостях побудови твору, у розташуванні його композиційних елементів. Суто структурна когезія визначається сполучними засобами та дейктичними компонентами.

Стилістична зв'язність пов'язана з приналежністю тексту до того чи іншого функціонального стилю, а також з індивідуальним стилем автора.

Ритмічна зв'язність характерна здебільшого для поетичних творів, хоча у сучасній літературі йдеться і про ритми прози.

Професор В. Мельничайко розглядає зв'язність всередині складного синтаксичного цілого (ССЦ), чи надфразної єдності (НЄ), і виділяє послідовну (ланцюгову) і паралельну. Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом у наступному. Паралельний зв'язок полягає в цілковитій рівнозначності певних елементів у контексті мовної одиниці. Ця рівнозначність знаходить формальний вияв у структурній подібності .

До основних граматичних засобів зв'язності належить видо-часова співвіднесеність речень. О. Леонтьєв виділяє такі граматичні ознаки зв'язності:

— синтаксичний паралелізм;

— синтаксичне згортання вихідного речення при повному чи частковому відтворенні змісту;

— синтаксичне усічення (скорочення) речення за певними правилами щодо вихідного речення.

До засобів лексичної зв'язності належать: повтори, займенникові та перифразні (синонімічні) заміни, сполучники, співвідносні слова тощо. На основі цих засобів зв'язності в тексті утворюються різні види зв'язку. Г. Солганик виділяє два основні види зв'язку: паралельний зв'язок і ланцюжковий. Ланцюжковий зв'язок ґрунтується на русі думки. Формальним, структурним вираженням цього зв'язку є повтор – перехід предиката попереднього судження в суб'єкт наступного. Якщо ж при одному суб'єкті є різні предикати, то можна говорити про паралельний зв'язок, при якому один і той самий суб'єкт характеризується з різних боків.

Повтори – це також багаторазове відтворення різних лінгвістичних одиниць: фонем, морфем, лексем, слів, словосполучень, речень. Причому повтори – не лише засіб, а й необхідна умова (хоч і недостатня) зв'язності тексту. Вони беруть участь у горизонтальній і вертикальній зв'язності, сприяючи внутрішній цілісності. Повтор, на думку дослідників, виконує дві основні функції: структурно-організуючу (функцію зв'язку) і стилістичну (емоційно-експресивну функцію). Залежно від реалізації засобів виділяють різні види повторів:

— звукові;

— морфемні;

— лексичні;

— синтаксичні.

Деякі вчені (С. Гіндін) вводять поняття семантичного повтору, тобто повтору деякого значення, деякої сукупності семантичних ознак, що дає змогу аналізувати семантичний зв'язок у тексті незалежно від способу лінгвістичного вираження повтору. Виділяють такі види семантичного повтору:

— тотожний (те саме повторюється);

— синонімічний;

— антонімічний;

— лексико-семантичні лінії;

— номінаційні ланцюжки.

Їх розглянемо пізніше, під час аналізу рівневих зрізів.

Членування тексту. Розбиття тексту на його можливі частини, чи скажімо, теми на субтеми і под., називається членуванням тексту на текстеми, межі яких визначаються субтематичним змістом, інформаційними характеристиками і відповідним мовним оформленням. Звичайно, у чистому вигляді таке структурування тексту, його делімітація виступають як ідеальний випадок.

Членування тексту здійснюється за багатьма ознаками:

— глибинними та поверхневими;

— концептуальними і методичними;

— змістовими і технічними;

— об'єктивними і суб'єктивними.

Глибинне членування тексту пов'язане з його темами, поверхове – з паузами. Концептуальне – це логічне обґрунтування поділу тексту на частини, підпорядковане методичній меті – оформленню твору, реферату, формули тощо. Змістове і технічне членування тексту вимагає відповідного поліграфічного оформлення – від заголовка до розподілу на розділи та параграфи. Об'єктивне та суб'єктивне членування застосовується лише у художніх текстах і випливає з авторського задуму.

Для створення тексту необхідно визначити його основні одиниці. Якщо для речення основними одиницями є слова у їх формально-структурному та семантичному відношенні, а для надфразних єдностей (складних синтаксичних цілих) чи абзаців такими одиницями є речення, то для тексту структурні одиниці – надфразні єдності й абзаци. Основною структурною одиницею тексту лінгвістика тексту вважає надфразну єдність (або ССЦ – складне синтаксичне ціле), утворену із сукупності речень, поєднаних між собою тим чи іншим типом зв'язку (здебільшого логічним і синтаксичним). Певний час НЄ (ССЦ) термінологічно ототожнювалася з абзацом. Проте, на відміну від абзацу, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле, – це відносно закінчений відтинок літературного тексту.

Існують два протилежні погляди. Одні дослідники ототожнюють надфразну єдність (складне синтаксичне ціле) й абзац або, відмовившись від поняття надфразної єдності, оголошують абзац складним синтаксичним цілим, тобто синтаксичною одиницею найвищого рівня. (Але ж абзац – прерогатива лише писаного чи друкованого тексту. А є ще й усні тексти!)

Інші дослідники, навпаки, чітко розмежовують абзац і складне синтаксичне ціле (чи надфразну єдність), відносячи перше поняття до сфери композиції писемного тексту, а друге – до сфери синтаксису. Зокрема, Л. Лосева пише: "Абзац не можна ототожнювати з синтаксичними категоріями. У синтаксичній структурі тексту жодних інших одиниць, крім словосполучень, сполучень слів, речень, складних синтаксичних цілих, немає" .

Один абзац може містити кілька складних синтаксичних цілих і навпаки, одне ССЦ може збігатися з абзацом або містити у своєму складі кілька абзаців. Ці поняття не протиставляються. Вони взаємодіють між собою. Однак небезпечніше їх не розрізняти, хоча варто ще раз застерегти, що абзац властивий лише писемному тексту. В усному викладі він залишається поза зоровим сприйняттям.

Можливий збіг меж надфразної єдності (ССЦ) й усього мовленнєвого витвору. Цілісний мовленнєвий витвір невеликого обсягу (газетна замітка, коротке оповідання, повідомлення про погоду, оголошення тощо) може складатися з однієї надфразної єдності (чи ССЦ).

Термін надфразна єдність запропонував Л. Булаховський. Цей термін має у мовознавчій літературі синоніми: прозаїчна строфа (Г. Солганик), складна синтаксична єдність (М. Жовтобрюх) тощо.

Визначення меж складного синтаксичного цілого (НЄ) – проблема складна, але можлива. У смисловому сенсі ССЦ – відносно закінчений мікротекст, що містить повідомлення, опис певної події, явища. Отже, ССЦ (НЄ) – це група речень, об'єднаних граматично, логічно, тематично і ритмомелодично.

З огляду на структуру абзац є ядром писемного тексту.

Виділення абзаців – це спосіб семантико-стилістичного виділення речень, щоб привернути до них особливу увагу. У ритмомелодійному – знак розділення, знак попередження про те, що необхідно приготуватися до сприйняття нової і важливої інформації. У стилістичному – абзац дає змогу висловити: специфіку функціонального стилю і жанр мовлення; специфіку індивідуального стилю.

Абзаци виділяють з уваги на три основні причини:

— новизна інформації;

— важливість її в межах тексту;

— неможливість подання інформації через логічну несумісність.

Членування може бути також формальним (архітектонічним) і смисловим (композиційним).

А. Критенко, дослідник творчості Т. Шевченка, розглянув архітектонічну симетрію поезії "Ой три шляхи широкії", яка полягає в тому, що твір чітко ділиться на дві частини. Перша частина життєстверджувальна (три шляхи зійшлися докупи; три брати розійшлися на чужину; мати посадила три ясени; сестра – три явори, невістка – тополю, а дівчина – червону калину).

Друга частина – повне заперечення першої, що виявляється у формальному (речення із заперечною часткою не) та семантичному плані – повна протилежність ідеям першої частини: крах надій, руїна, горе, страждання (не прийнялися три ясени; тополя всихала; повсихали три явори; калина зав'яла; не вертаються три брати).

Смислове членування – це виділення основних частин композиції: експозиції, зав'язки, кульмінації тощо у художньому тексті, де форма і зміст тісно між собою пов'язані.

Членування у наукових, ділових, газетних текстах ґрунтується на зовсім інших принципах. У тексті, який не виконує естетико-пізнавальної функції, головним принципом членування виступає логічна організація повідомлення.

Найчіткіше витримане воно у науковій літературі. Чіткість зумовлюється цифровими, буквеними чи умовними позначеннями, що виділяють частини тексту.

Відмінний від інших тип членування прийнятий у дипломатичних документах. Цифрові та буквені позначки трапляються тут надзвичайно часто і мають статус визначальної окресленості. Подібне є і у законотворчих актах.

Членування у газетних текстах підпорядковується здебільшого:

— прагматичній настанові;

— виокремленню місця дії, самого текстового матеріалу на шпальтах повідомлення.

Лінійністьтексту розглядаємо як таку категорію, що дає змогу описати бачене (подати якусь проблему) послідовно, в розгортці. Вона тісно пов'язана з категорією континууму, що позначає простір і час.

Під інформативністю розуміють ступінь новизни і несподіваності, що є в елементах тексту, для аудиторії. Інформативним є будь-який вид тексту (науковий, публіцистичний, художній). Чинник інформативності пов'язаний із типом інформації. У художньому тексті переважає естетична інформація (у поезії вона на щабель вища), у науковому – семантична, у публіцистичному – ідеологічна (інформація про політичні події завжди має ідеологічний відтінок). Крім того, під інформативністю розуміють ще те соціально-культурне тло, яке характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядають як різновид способу організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов'язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв'ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).

Завершеність тексту — це його викінченість. У будь-якому тексті можна вичленити окремі частини, що можуть бути самостійними текстами. У лінгвістиці існує поняття мікро- і макротексту. Мікротекст – це надфразна єдність, макротекст – це текст цілого твору.

Отже, як уже зазначалося, для тексту характерна цілісність, зв'язність, членування, лінійність, інформативність, завершеність.

Горизонтальний контекст – це оточення певної мовної одиниці умовами або особливостями вживання певного елемента в мовленні й узагалі словесно закінчений відтинок писемного мовлення, що дає змогу з'ясувати значення слів або фраз, які входять до нього.

Вертикальний контекст – це історико-філософський контекст певного літературного твору і його частин. Він дає змогу простежити, як той чи інший письменник спонукає читачів до сприйняття інформації, яку він об'єктивно заклав у літературний твір.

Можемо розглядати контекст задуму і контекст функціонування. Звідси випливає поняття контексту творчості письменника, літературного напряму, національної та регіональної спільності, світової літератури.

Підтекст– це вербально не виражена, прихована інформація, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на тлі основної, змістово-фактуальної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні та конотативні значення. Потенційно закладена в змісті художнього твору підтекстова інформація приховує в собі справжні наміри, думки та почуття, які часто суперечать вербально вираженому прямому змістові. Після першого ознайомлення з текстом підтекст може лишатися поза увагою читача, оскільки безпосередньо не сприймається, а виявляється тільки на основі осмисленої прямої вербально вираженої інформації.

Відомо, що текст художнього твору – це складна багаторівнева цілісна структура, створена із мовного матеріалу і наповнена таким обсягом різнотипної інформації, яку, на думку вчених, не може передавати текст будь-якого іншого стилю. Це зумовлено, з одного боку, тим, що мовні одиниці всіх рівнів, перебуваючи у тісному зв'язку і взаємодії, творять детерміновану автором "внутрішню композиційно-смислову єдність", кожен елемент якої і вся система загалом набувають особливого семантичного навантаження, а з іншого –властивістю самої мови породжувати "проективні" форми: "Мова ніби надбудовує над лінією мовлення додатковий багатовимірний простір, у постійному контакті з яким мовлення розширює свої дисменсійні потенції" . У процесі мовотворчості реалізується не лише активний потенціал мовних одиниць, а й народжуються нові естетичні значення, тобто відбувається образно-естетична трансформація засобів загальнонародної мови та створення надслівних змістових єдностей. Тому текст художнього твору може містити не лише інформацію про події, процеси об'єктивної реальності, факти й образи, створені уявою митця, не тільки передавати ставлення до них персонажів і автора, а й містити приховану інформацію, яка випливає з усього тексту і не має спеціального мовного вираження. Цю глибинну інформацію, яку сприймає адресат (читач, слухач) на основі співвіднесення вербально вираженого змісту з контекстом і мовленнєвою ситуацією, називають підтекстом.

Замаскований спосіб передачі думок із натяками, недомовками відомий з VI–V ст. до нашої ери і пов'язаний з ім'ям давньгрецького байкаря Езопа. Однак системно окремі прийоми створення підтексту почали застосовуватися відносно недавно — наприкінці XVIII ст. (Й. Ґете "Страждання молодого Вертера", Л. Стерн "Сентиментальна подорож Францією та Італією"). Згодом це поняття було осмислене у книзі бельгійського письменника М. Метерлінка "Скарб смиренних" (1896) та розроблене у практиці театру К. Станіславським і В. Немировичем-Данченком (постановка МХАТом п'єс А. Чехова).

До прийомів, що породжують прихований зміст, вдавалися Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У літературі XX ст. підтекст почали активно використовувати символісти, постсимволісти, постмодерністи та представники інших художніх концепцій. Він став важливою частиною творів Т. Манна, Е. М. Ремарка, С. Іонеско, Ф. Кафки, Р. Баха, У. Еко, П. Коельо та багатьох інших зарубіжних письменників. В українській літературі до нього вдавалися М. Зеров, П. Тичина, В. Винниченко, Є. Плужник, Є. Маланюк, Остап Вишня, В. Симоненко, Л. Костенко та ін.

Великим майстром підтексту в світовій літературі вважається Е.Хемінгуей, який дав філософське обґрунтування цьому явищу і зробив його основним методом освоєння дійсності. Митець порівняв прозу з айсбергом: на поверхні видно лише1/8 загального обсягу, а прихована частина містить решту змісту.

Активне використання підтексту в літературі XX ст. пояснюється поглибленням скепсису відносно природничо-наукових, логічних методів пізнання світу, адекватного відображення дійсності, її переконливого витлумачення. Письменники все частіше творять багатоплановість тексту, провокують велику кількість тлумачень. Текст сучасного художнього твору — це багаторівневе утворення, в якому взаємодіють і співіснують різні світоглядні концепції. Він передбачає діалог автора і читача. Межі такого тексту значно ширші, ніж межі самого художнього твору.

Важливим фактором у створенні підтексту є особистість самого письменника. Не менш суттєві час і умови створення твору. Епоха, інтелектуальний стан суспільства загалом, рівень розвитку його культури, освіти — все це відчутно впливає на вибір митцем манери викладу. Відтворюючи добу, митець працює з тим матеріалом, який береться зі світу його почуттів, думок, емоцій, переживань, настроїв. А це, безумовно, завжди складний психологічний процес. Більше того, кожен митець не просто відображає навколишню дійсність, він повинен ще й пояснити її не просто абстрактному читачеві, а й народові, нації. Допомагають письменникові творити скурпульозна спостережливість, особлива художня майстерність, одержимість, чуттєвість.

З погляду лінгвістики, підтекст – у певний спосіб організована частина загального смислу тексту, реалізована в системі різноманітних мовних засобів. Підтекстова інформація міститься в комбінаторних довантаженнях смислів лексичних і граматичних одиниць.

Способи вираження прихованого смислу різноманітні:

— переосмислення значень лексем;

— особливий порядок слів;

— парцеляція;

— синтаксичні повтори;

— морфологічні структури.

До засобів, що створюють підтекст будь-якого твору, нерідко входять особливі ряди слів, складені за принципом нанизування й об'єднані інтонацією переліку. Компонентами таких рядів часто стають слова різнорідних, інколи логічно несумісних лексичних значень. Наприклад: "Робота, пам'ятник, дім, телевізор, пластмасові бігуді, залізний голос – це усе, що залишилося їй від життя", а також різні граматичні орієнтації: "Тут збиралися люди, які люблять чай, канапки, музику, гумор, пожартувати, потанцювати..."

Організаційним центром у наведених прикладах є інформація, прихована від читача, що не має чіткого матеріального оформлення. Ця узагальнювальна інформація і є смисловою домінантою перерахованого ряду. Смисловою домінантою можуть виступати лексичні та граматичні смисли, що виводяться з конкретних смислових ситуацій.