Класифікація текстів.

Тексти класифікуються за різними параметрами:

— за родами: віршований; драматичний; прозовий;

— за знаковою системою: таблиці; ноти; формули;

— за місцем розташування на листку: бібліографічний; покажчики; реферати; епіграф; присвята; колонтитули; титульний текст тощо.

Останні шість видів – елементи апарату видання.

1. За джерелом походження:

— натуральні тексти;

— препаровані.

2. За типом трансформацій вихідного натурального тексту:

— неадаптовані;

— адаптовані;

— повні;

— скорочені;

— змішані.

3. За основними прагматичними функціями:

— інформативні;

— інструктивні;

— оціночні;

— змішані.

4. За формою мовленнєвої презентації:

— усні;

— письмові.

5. За формою спілкування:

— монологічні;

— діалогічні.

6. За сферою спілкування (стиль мовлення):

— розмовні (побутово-розмовний стиль);

— офіційно-ділові;

— наукові;

— публіцистичні;

— художні;

— змішаного типу:

— науково-ділові;

— побутово-ділові;

— науково-публіцистичні;

— художньо-публіцистичні.

7. За стилями та жанрами:

— наукові: тексти підручників; наукові статті; монографії; доповіді; повідомлення; виступи; реферати; анотації; огляди;

— офіційно-ділові: заява; характеристика; пояснювальна записка; анкета; автобіографія; рекомендація тощо;

— інформаційно-публіцистичні: передова стаття; інформаційний огляд; коментарії; нарис; фейлетон;

— художні: вірші; поеми; пісні; казки; оповідання; повісті; романи; п'єси.

Існує думка, що функціональний стиль – це сума елементів мови, які особливостями свого співвідношення (мотивованого екстралінгвально) позначають якийсь вид реалій мовної дійсності. Тому різниця між стилем і текстом відсутня. Однак це не зовсім так. Може бути мова про тексти різних функціональних стилів:

1. За способом викладу:

— описові;

— розповідні;

— пояснювальні;

— модально-полемічні;

— тексти-роздуми;

— тексти-доведення;

— тексти-висновки;

— тексти-визначення;

— змішані або комбіновані тексти.

2. За експресивністю мовлення (загальний тип мовленнєвої ситуації):

— художні;

— публіцистичні;

— розмовні;

— наукові;

— нейтральні;

— експресивно-стилістично забарвлені.

3. За емоційністю мовлення:

— неофіційні тексти;

— офіційні;

— нейтральні.

4. За прагматичними функціями:

— інформативні:

— наукові: стаття; монографія; огляд; повідомлення; анотація; лекція;

— газетно-інформаційні: хроніка; інформаційний випуск;

— офіційно-ділові: анкета; автобіографія; протокол;

— інструктивні (офіційно-ділові): правила; інструкції; схеми; оголошення; рекомендації; розпорядок;

— оцінні: всі жанри художньої літератури і публіцистики;

— інформативно-оцінні (наукові): рецензія; відгук; виступ; доповідь; повідомлення;

— публіцистичні (газетно-інформаційні): нарис; фейлетон; огляд; коментар; інтерв'ю; репортаж тощо;

— офіційно-ділові: характеристика; рекомендації; пояснювальна записка; офіційне поздоровлення; вітання, промови;

— оцінно-інструктивні (офіційно-ділові): відгуки; рекомендації; побажання .

5. За функціонально-смисловими типами мовлення розрізняють тексти :

— декскриптивні (описові): власне опис; опис-характеристика предмета; опис-оцінка ситуації;

— наративні (розповідні): огляд; відступ (прагматичного змісту, деталізація тощо); вставні компоненти (повідомлення), фонова інформація; ілюстратив (приклади);

— пояснювальні (близькі до описових, але фактично синтезують різні форми висловлювань, функціонують на межі між описом і міркуванням, міркуванням та розповіддю): тлумачення; трансформація (переповідання); уточнення;

— аргументативні: міркування; доведення; умовивід;

— інструктивні: плани, інструкції;

— визначення (дефініції): статичні; динамічні тощо.

І. Ковалик вважає, що текст може бути художній і нехудожній (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний), і кожен з них вимагає своєрідного підходу. Зокрема інформація, що міститься в нехудожньому тексті, завжди достатньо чітко співвідноситься з певною ділянкою дійсності й зорієнтована на конкретне коло адресатів. Такий текст обмежений низкою ознак – соціальних, професійних, політичних, територіальних, національних і под. Заміна конкретних індивідуумів у цій групі текстів до кардинальних змін у сприйнятті інформації не веде.

Інша річ – художній текст. Співзвучність або несподіваність окремих естетичних, психологічних, емоційних, ідейних поглядів автора і читача обумовлюють можливість різного трактування (інтерпретації) одного й того самого твору різними митцями.

Праця над текстом вимагає високої професійної підготовки. Пересічний читач сприймає художній твір як певне ідейно-естетичне ціле, що так чи інакше впливає на його свідомість і почуття. Читає він художній текст, зазвичай, лише раз. По-іншому працює над літературним текстом філолог. Він має з'ясувати: яке завдання висував перед собою автор, з яких мовних засобів побудований твір, мотив їх вибору; чому певний твір може мати (чи має) багато тлумачень, які факти породжують різноманітність тлумачень, які позатекстові чинники необхідні для з'ясування того, що приховує автор, які пояснення потрібні для адекватного письменницького розуміння художнього твору і под. Відповідь на ці й інші питання дає серйозний і всебічний, строго об'єктивний і повністю побудований на мовних фактах лінгвістичний аналіз художнього тексту.

5. Модель тексту. Будь-який текст будується за певною структурою. Зазвичай ця структура тричленна: вступна частина, основна та заключна. Модель тексту – це певна послідовність К-блоків, до яких належать: вступний (інтродуктивний), основний (тематичний) і завершальний (інферативний), об'єднані відповідними відношеннями.

Деякі види конструктивних блоків входять в інваріантну модель як наукового, так і публіцистичного текстів: інтродуктивний К-блок, тематичний К-блок, інферативний К-блок. Результати досліджень засвідчують, що модель композиційно-змістової структури текстів наукового стилю побудована так, щоб відповідати основним вимогам цього стилю і забезпечувати послідовність, системність і логічність викладу. Тут розташовуються в лінійній послідовності: тематичний К-блок, інформативний К-блок і полемічний К-блок. Структура художнього тексту дещо складніша, але й там традиційно виділяють такі К-блоки, як експозиція, фабульні блоки (зв'язка, кульмінація), розв'язка. Однак тут впливову функцію виконує не завершальний К-блок, а весь текст загалом, хоча можлива побудова художнього тексту і за такою схемою: завершальний блок такого жанру, як байка, традиційно містить у собі мораль і може стояти на початку.

Зовнішні індикатори тексту, що є обов'язковими компонентами моделі, – заголовок та його еквіваленти (реквізити бланків, ВХІДНІ та вихідні номери, вказівка на характер тексту, наприклад, заява, наказ, вказівка на автора та організацію, ким виступає автором, характер видання та ін). У художньому тексті кількість таких характеристичних ознак значно більша.

Можна стверджувати, що принципи побудови текстових схем (моделей) загалом залежать від типу тексту. Всю сукупність текстів можна поділити на дві великі групи:

1. Тексти, побудовані за моделями жорсткого клішованого типу, де регламентується не лише характер самих компонентів ними, їх послідовність, а й характер заповнення компонентів моделі. До цієї групи відносимо тексти офіційно-ділового стилю (заяви, довідки, юридичні документи, оголошення, інструкції тощо) і деякі тексти науково-технічної прози, що мають інформативний або юридичний характер.

2. Тексти, побудовані за моделями гнучкого типу, що мають узуальний або вільний характер і вступають у парадигматичні -і і ношення один з одним.

На основі узуальних моделей, які достатньо строго регламентують характер компонентів схеми і частково її послідовність, творяться тексти наукової прози (статті, дисертації, монографії) та деякі газетні (інформаційні повідомлення, коментарі, репортажі). За вільними моделями, які мають не регламентований, а орієнтаційний характер, створюються художні тексти та інформаційні нариси.

Почнемо з першого знака тексту – заголовка. Скільки б не було сказано й написано про нього, вичерпати цю тему повністю, напевно, неможливо, настільки велика його роль у тексті. Множинність функцій заголовка можна пояснити тим, що він актуалізатором практично всіх текстових категорій. Заголовок характерний переважно для нехудожніх текстів (публіцистичних, наукових), а в художніх має факультативне значення: може бути відсутнім у поетичних текстах, але обов'язковий у великих епічних полотнах, новелах, оповіданнях, повістях, драматичних творах.

Заголовок та його еквіваленти виконують дві найважливіші функції: творення тексту та встановлення контакту з читачем .

Заголовок – це структура, що передує текстові, стоїть над ним і перед ним. Тому заголовок сприймається як мовний знак, який перебуває поза текстом і має певну самостійність. Водночас заголовок – повноправний компонент тексту, входить у його структуру й утворює цілісність тексту. Заголовок, на думку О. Траченко та Є. Бортняк , проходить три етапи: на першому сприймається узуальне значення мовних знаків, які складають заголовок. Це значення попередньо готує читача до сприйняття та розуміння тексту, що є першим кроком "нульового циклу" його аналізу. На другому етапі сприймається смисл заголовка, що становить основу побудови "читацької моделі" тексту або попередньої гіпотези. Третій етап – завершальний. Це сприйняття смислу заголовка на його виході з тексту.

На жаль, досі серед лінгвістів немає єдиної думки про статус заголовка. Дехто вважає заголовки номінативними предикативними утвореннями. Деякі вчені розглядають їх як речення лише з психологічного боку, ще інші вважають заголовки різними реченнєвими утвореннями.

Дослідження останніх років дають підставу стверджувати, що заголовок є рівноправною частиною тексту, як і вступ, основна частина, висновки. Заголовок як текстова одиниця — зовнішній індикатор тексту і може здійснювати найважливіші функції: текстоутворювальну та текстооформлювальну. Він може бути основним засобом введення тексту в загальномовний і позамовний контекст і пов'язувати, з одного боку, текст з екстралінгвістичною ситуацією, а з іншого — адресанта й адресата.

Інколи стверджують: заголовок – це своєрідна вивіска, і чим вона яскравіша, тим більше гарантії, що матеріал буде прочитано. Безумовно, яскравий, виразний заголовок привертає увагу читачів.

Будучи структурно-семантичним елементом тексту, заголовок виконує передусім комунікативну (інформативну) функцію. Це зазначають письменники, літературознавці, психологи, лінгвісти. Читачі наголошують на величезному значенні заголовка у сприйнятті, розумінні та інтерпретації тексту. Як стислий варіант усього повідомлення, заголовок експліцитно виражає його тему, актуалізуючи лаконічними засобами інформацію, що міститься в тексті. Для певної кількості читачів значну роль відіграє зовнішня яскравість, привабливість, своєрідність заголовка, тому не менш важливою є експресивна функція заголовків. Вона надає особливого значення заголовку як засобу психологічного впливу на адресата, бо привертає увагу і забезпечує творче сприйняття інформації. Експресивність притаманна заголовкам, в які вводяться імена персонажів, про котрих ідеться в подальшому викладі. Часто велику зацікавленість викликають заголовки, що містять будь-який крилатий вислів, приказку, відому цитату. Заголовки можуть мати і проблемний характер. Вони порушують певне питання, висувають перед читачем (адресатом) проблему чи альтернативу, яку він повинен вирішувати разом з автором у процесі сприйняття тексту. В такий спосіб адресат залучається до процесу співтворчості. Проблемні заголовки є ефективним засобом активізації читацької діяльності і виконують функцію стимулювання і пізнавальної активності.

Не менший ефект справляють заголовки, що виконують імперативну функцію. Через такий заголовок адресат отримує чітку настанову, рекомендацію, керівництво до дії, обґрунтування яких подається у тексті. Впливаючи на адресата категоричністю, імперативний заголовок жорстко корегує процес сприйняття інформації.

Отже, заголовок містить у собі високий ступінь завантаженості порівняно із факультативними вербальними елементами (наприклад, з епіграфом). Це зумовлено високою інформативністю заголовка, його початковою позицією, експресивністю. Заголовок установлює зв'язок з текстом, концентрує увагу адресата на інформаційному ядрі повідомлення, а також створює емоційне тло сприйняття.

Заголовки містять у собі певну модальність, яка відображає світ, побачений очима автора, певну конотацію та експресію. Однак сприйняття заголовка на початку, перед прочитанням твору, не завжди тотожне тим асоціаціям, які виникають пізніше, після його прочитання. Заголовок — невід'ємна частина вертикального контексту.

Заголовок у художньому творі. У художньому тексті заголовок ніколи не стоїть осторонь від текстового розгортання. Він так або інакше "задіяний" у лексичне поле твору, трансформується митцем у потрібному для нього ракурсі. Заголовок мусить бути виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в пам'яті читачів. Найпростіше задіяні в художньому тексті заголовки — власні імена "Харитя" (М. Коцюбинський), "Маруся", "Горпина" (Марко Вовчок). Заголовки у художніх творах часто однослівні: "Наймичка", "Кавказ", "Сон", "Доля", "Муза", "Слава" (Т. Шевченко); "Земля", "Людина", "Царівна" (О. Кобилянська); "Волинь" (У. Самчук); "Хазяїн", "Суєта" (І. Карпенко-Карий), але можуть бути виражені й словосполученнями: "Конотопська відьма" (Г. Квітка-Основ'яненко); "Кайдашева сім'я" (І. Нечуй-Левицький), "Сто тисяч" (І. Карпенко-Карий); "Перехресні стежки" (І. Франко"); Рідше — це структура речення: "Хіба ревуть воли, як ясла повні" (П. Мирний); "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (М. Старицький); "У неділю рано зілля копала" (О. Кобилянська) та ін.

Заголовки органічно вписуються письменником у контекст і виконують важливу роль у художньому творі. Передусім це роль цементуюча, "каркасна" в будь-якому тексті. Змодельовані в найрізноманітніший спосіб, вони завжди органічно вмонтовані в текст, щільно пов'язані з сюжетним рухом, логічно зумовлені підтекстовим плином, стають виразниками авторського голосу.

Багато слів і словосполучень перебирає письменник, перш ніж знайде заповітне слово для назви твору. В рукописах Е. Золя збереглось до 20 варіантів назв роману "Жерміналь". Відомо, що Е. Хемінгуей придумував близько сотні заголовків до кожного свого оповідання, а потім викреслював їх один за одним. Так методом виключення він обирав нарешті оптимальний варіант.

"Заголовок – це цілий світ, де повинні жити твої герої, нехай він не істинний, а лише породжений твоєю уявою, але це справжній світ, де є свої закони, свої протиріччя і де існують свої межі, чітко позначені саме назвою — заголовком" (П. Загребельний). "Письменник має право брати назву, орієнтуючись на побічні лінії, другорядні мотиви сюжету чи теми. Починається дуже цікавий лабораторний процес, так би мовити, повторного збагачення п'єси через назву. Знайшовши ключ назви в такому другорядному, побічному мотиві п'єси, драматург починає розвивати і посилювати цей мотив назустріч назві (І.Кочерга).

"Хороша книга з хорошим заголовком може мати успіх; хороша книга і поганим, невдалим заголовком ніколи не матиме успіху; погана книга з хорошим заголовком нерідко має успіх" ( Форест).

Тому письменник, який бажає привернути увагу читачів, повинен дати книзі яку-небудь інтригуючу назву. Свій єдиний роман О Генрі назвав "Королі і капуста", чесно попередивши, що тут читач знайде все, крім королів і капусти.

Газетні заголовки. Читач газети насамперед звертає увагу на назви публікацій. Переглядаючи газетні колонки, ми за заголовками сприймаємо початкову інформацію, про що там написано. Це перший сигнал, який спонукає нас читати матеріал чи не читати його зовсім. Дослідження психологів засвідчують: близько 80 % читачів спочатку переглядають лише заголовки. Проблемі заголовка в газеті присвячено чимало праць. Найповніше опрацьовано питання про виразність газетного заголовка як самостійної мовної одиниці. Детально висвітлено способи, як привернути увагу читачів до публікації .

Заголовки у газетах:

- зацікавлюють читача ("Людина, яка не їсть і не п'є"; "Жінка, перед якою відступив лев"; "У Штатах винайшли диво-подушку, яка фільтрує неприємні запахи"; "У метеоритах знайшли цукор");

- передають суть матеріалу ("Вирок виконано"; "Затримано найбільшу контрабанду у валюті"; "Знову пікет перед мерією");

- висувають проблему ("Куди зник Бетховен?"; "Маршрутки: рятівна соломинка чи кара небесна?"; "Графіті – вандалізм чи мистецтво?");

- містять висновок публікації ("Алкоголізм — ворог державності"; "Процес навчання містить елемент... насильства над дитиною"; "Фізична культура і спорт потребують реформ на найвищому рівні");

- застерігають ("Карстові провали загрожують катастрофою"; "Світлофори можуть осліпнути");

- дають поради ("Як найефективніше повертати борги"; "Гірчиця "викорчовує" пирій");

- прогнозують події ("Якщо президентом стане жінка"; "Найбільше поломників очікується в Польщі").

Рекламний заголовок – у полі зору І. Анніної. Дослідниця стверджує, що мова реклами – це різновид публіцистичного стилю, і заголовки в ній виконують функцію переконання, орієнтують у виборі товару чи послуг.

Заголовок наукової статті здебільшого має перспективний характер. Якщо стаття написана досвідченим автором, то не виникатиме сумнівів стосовно характеру поданої інформації. Читач прогнозуватиме зміст статті. Тобто заголовок у жанрових текстах цього стилю виступає мінімальною одиницею мовлення стосовно кількості мовних одиниць, але максимальною щодо психологічного спілкування.

Основними характеристиками таких заголовків є максимум інформації і мінімум знаків, тобто високий ступінь інформативності та лаконічність. На думку багатьох дослідників, заголовок наукового тексту виконує кілька функцій, серед яких домінують психологічна, комунікативна і прагматична .

Психологічна функція тісно пов'язана з фактором адресата. Адже адресат наукової літератури має певний науковий рівень (від студента до ступеньованого науковця). Відповідно основна прагматична функція – привернення уваги адресата до поданої інформації, фіксація його уваги. Прагматична функція тісно пов'язана з комунікативною і передбачає чітку, зрозумілу, доступну форму викладу.

Основна вимога до заголовка як композиційного елементу тексту – органічний зв'язок зі змістом публікації, погодженість і підпорядкування всіх загальних і часткових заголовків. Дотримання цих вимог надає публікації логічної послідовності, забезпечує доступність та однозначність її сприйняття, допомагає диференціювати інформацію за логічним значенням.

Заголовки наукових праць не бувають однослівними, за винятком назв підручників чи посібників за науковою галуззю, наприклад: "Педагогіка", "Риторика", "Психологія", "Педіатрія", "Акушерство" тощо. Однак переважають у назвах книжок заголовки-словосполучення: "Загальне мовознавство", "Педагогічна риторика", "Всесвітня історія", "Зарубіжна література" та ін. Заголовки наукових праць: монографій, дисертацій, статей — здебільшого кількаслівні. Порівняймо: "Жанрові модифікації казки у творчості...", "Семантична характеристика традиційних слів-символів", "Прислівники в українських говорах Прикарпаття", "Лазери та їх застосування", "Нові и а скельні зображення Південного Уралу", "Супутниковий моніторинг клімату океану" і под.

Назва наукової праці містить основну ідею твору, подану в певному коді, і є не лише смисловим, а й психолінгвістичним ядром цієї ідеї, яка розкривається у творі.

Поза текстом заголовок втрачає всі свої функції.

Інтродуктивний (вступний) блок у текстах різних стилів називається по-різному: вступ, передмова, переднє слово, від автора, пролог, зачин, прелюд (прелюдія), преамбула тощо. Ці частини – факультативні. Вони характерні певною незалежністю від цілого тексту, але водночас тісно пов'язані з ним. Текстовою характеристикою цього конструктивного блоку є його відносна самостійність (автосемантія). Цей блок ще називають передтекстом, частиною від цілого, бо окремо від тексту він не існує, має векторну спрямованість.

Вступ – обов'язковий складник текстів різних стилів. Вступ, або зачин, наукового тексту дає загальне уявлення про той предмет, якому присвячена праця, і її мету, про те, що є особистим внеском дослідника, а що належить іншим ученим, про використання наукових джерел та ін. У текстах технічного спрямування – це введення в проблематику тексту. Автор висуває прагматичне завдання – переконує читачів у своїй компетенції з певного питання. Це або огляд спеціальної літератури з розглядуваного питання, або роздуми про можливість застосування й актуальність того нововведення, яке далі розглядатиметься у статті. Зачин виділяється окремим абзацом чи кількома абзацами.

Вступ містить певну частину тієї інформації, яка є основною в тексті й узагальнено подана у назві (заголовку). Характерні його ознаки:

— тезовість – стислий опис тих положень, які далі розгортаються в основному тексті;

— анотація – перелік проблем, яких торкатимуться в основному тексті;

— прагматичність – опис цільового спрямування твору;

— концептуальність – певні теоретичні, методологічні й інші положення, які лягли в основу твору;

— енциклопедичність – відомості про автора і короткий опис праць у галузі, що передують цій роботі.

Перелічені ознаки не обов'язкові для всіх видів вступів. Деякі з них можуть мати не проспективну, а ретроспективну спрямованість.

Передмова – це вступна стаття до книги, написана або самим автором, упорядником, або редактором з метою допомогти читачеві зрозуміти її зміст. У передмові часто розповідається біографія автора, історія написання й видання вміщених до книги творів, принципи їх відбору, порядок розташування, джерела, з яких взяті (з рукописів, першодруків), розкривається їх ідейно-художній зміст та значення. Зокрема, передмови, написані автором, допомагають з'ясувати його погляди на зображувані події та явища, дають вказівки на використані матеріали, прототипи образів, зроблені при перевиданні твору зміни тощо.

У художніх текстах передмова скеровує думку читача на те, про що йтиметься далі. Вона не розкриває ані плану розповіді, ні сюжету, ані основної інформації, а виражає творчий імпульс автора або пояснює, що наштовхнуло його на написання твору чи дає деякі узагальнення.

У драматичному творі роль вступу виконують короткі повідомлення про час і місце подій, перелік персонажів.

Варіантом передмови єпролог. Це передмова до одного з видів художнього твору. Він або налаштовує читача на адекватне сприйняття твору, або описує явища, факти, обставини, необхідні для повного розкриття змісту твору. Ця частина тексту може бути органічно не зв'язана з самою розповіддю.

У художніх текстах натрапляємо ще й на прелюд (своєрідний вступ до поеми) й інтродукцію (другий вступ, що містить екскурс в історію). Ці терміни переважно позначають вступи до музичних творів, однак почали вживатися й у художніх.

У художніх текстах можна натрапити й назачин. Це вступ, початок в епічних фольклорних творах (билинах, думах, історичних піснях). Зачин має традиційну форму, розпочинається найчастіше вигуком "ой", вказує на місце або час дії, готує читачів (слухачів) до сприймання подальшої розповіді. Від зачину слід відрізняти заспів – своєрідний початок народних дум, який, зазвичай, не має зв'язку з подальшим розгортанням подій у творі.

Переднє слово – також своєрідний вступ, у якому подають коротку довідку про автора, передісторію праці. Складає його інша особа — дослідник творчості, колега по праці, послідовник поглядів та ін.

Преамбула – це вступна частина законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій викладено обставини, що є підставою для його видання чи укладання.

Інформативний (або основний) блок містить суть інформації і у текстах різних стилів виявляє свої особливості.

В інформативному К-блоці тексту відбувається розгортання основного змісту. Так, у науковому тексті цей блок зорієнтваний на певне комунікативне завдання: інформувати читача про нові методи, прийоми роботи, способи виконання робіт, нові технічні пристрої, а також активізувати вже відому інформацію. Ця серединна частина може розпадатися на декілька змістових розділів (параграфів), у кожному з яких розглядається конкретне питання. Сукупність розглянутих питань дає змогу зробити певні узагальнення, підсумки.

Основна частина офіційно-ділових текстів містить виклад головної теми (проблеми, прохання, застереження, зобов'язання, розрахунків, особливої думки) тощо.

У публіцистичних текстах у цьому К-блоці подається головна інформація, у художніх – розгортається ланцюг подій, пригод і випадків, тобто фабула. Вона може збігатися із сюжетом, якщо події подано в хронологічній послідовності, або не збігатися, якщо сюжет порушує цю хронологію (наприклад, у творах Панаса Мирного). В оповіданнях і повістях здебільшого однолінійний сюжет. У великих за розміром творах (романах, деяких повістях) він може бути багатолінійним: кілька ліній, пов'язаних із життям персонажів, розгортаються паралельно.

Завершальний (або інферативний) конструктивний блок теж має свої особливості, і може, залежно від стилю тексту, виступати у вигляді післямови, епілогу, висновків тощо. Так, післямова – це додаток до твору, вміщений наприкінці книги, в якому автор подає часом якісь міркування про написане або вказує на використані ним матеріали, на прототипів окремих персонажів. Післямова може належати перу критика, і тоді вона виконує ті самі завдання, що й передмова, тобто подає відомості про автора і його творчість або коментар до надрукованого твору.

Епілог –заключна частина твору, в якій розповідається про долю головних персонажів після того, коли основні протиріччя між ними розв'язані (після розв'язки).

В офіційно-діловому стилі – це засвідчення документів офіційними (довіреними, приватними, юридичними) особами (їх підписи), печатки установ (якщо цього вимагає документ), дата його складання тощо.

Висновок – заключна частина наукового дослідження, де подаються узагальнення вислідів, наслідків або результати роздумів.

Для реалізації певного комунікативного завдання використовуються ті чи інші композиційно-мовленнєві форми, в котрих значення оформлюються в інформацію для адресата.

Виділяють чотири види таких форм: розповідь; опис; роздум; характеристика. Для розповіді та опису характерний хронологічний виклад, а для роздумів та характеристики – логічний. В основі цього поділу міститься комунікативна роль висловлювання.

Якщо мовець має на меті повідомити про послідовний розвиток певних подій, текст набуває форми розповіді. Якщо його мета – дати уявлення про певний об'єкт, його зовнішній вигляд, він створює опис. Маючи намір довести або заперечити якісь тези, розкрити зв'язки між явищами дійсності, він оформляє своє висловлювання як роздум. Це комунікативне призначення тексту не може не позначитися на всій його структурі: будь-яке висловлювання мусить бути побудоване так, щоб зміст усіх речень, що до нього входять, забезпечував висвітлення теми і висловлення головної думки.

Кожен тип мовлення, залежно від мети та обставин мовного спілкування з адресатом, реалізується у висловлюваннях певного стилю, і це також позначається на структурі текстів.

Всебічний розгляд питання про залежність структури тексту від типу і стилю висловлювання – завдання дуже складне. У лінгвістичній науці щойно починається дослідження цієї проблеми. Труднощі зумовлені насамперед тим, що в чистому вигляді розповідь, опис і роздум як окремі завершені висловлювання трапляються нечасто і не в усіх стилях. Так, роздуми вживають у деяких ділових документах (доповідна записка з пропозиціями і їх обґрунтуваннями), у підручниках (теорема та її доведення) тощо. Описи як самостійні висловлювання належать здебільшого до ділового та наукового стилів (опис будови чогось, опис приміщення, опис загубленого предмета, опис людини, яку потрібно розшукати, опис певного виду рослин чи тварин в енциклопедичних виданнях або наукових журналах). Стисла розповідь реалізується у формі звіту (ділового чи наукового), газетної інформації.

Частіше можемо спостерігати той чи інший тип висловлювання (особливо роздум і опис) у вигляді фрагмента тексту. В наукових текстах власні міркування поєднуються з описом процесів, повідомленням і роз'ясненням фактів. У публіцистичних і художніх текстах роздуми помітно пов'язуються з попередніми фрагментами. Опис, зокрема в художньому тексті, підпорядковується значно ширшим естетичним завданням.

Навіть відносно завершені фрагменти, що становлять собою той чи інший тип мовлення в чистому вигляді, трапляються и розгорнутих текстах порівняно рідко. Здебільшого в тексті поєднуються елементи різних типів мовлення.

Основний вид наукових текстів – роздум і опис, причім науковому опису не властива хронологічна спрямованість. Деякі автори вважають опис пріоритетною формою в наукових текстах, оскільки він пов'язаний з формою наукової діяльності (опис об'єкта, експерименту, процесу). Це стосується передусім технічних текстів, де опис тенденційно переходить у характеристику.

Характеристика містить набір постійних ознак предмета, причому факти можуть викладатися логічно, без обмежень. Наукова характеристика вирізняється короткістю, лаконічністю, ґрунтується на достовірних фактах і є достатньо об'єктивною.

Науковий текст сприяє реалізації повної моделі роздуму, що має тричленну структуру: факт – аргументація – висновок. Зміст моделі роздуму спрямований на логічне завершення проблеми. Упорядкованість інформації виявляється в причинно-наслідкових, умовних і вступних зв'язках. Змістова спрямованість логічно завершених моделей роздуму може бути двосторонньою й односторонньою.

6. Окремі елементи тексту: слова-концепти, символічні значення, власні імена.Окрім загальних моделей конструювання текстів різних функціональних стилів, існують деякі елементи, характерні лише для одного конкретного стилю. Так, художнім текстам притаманні слова-концепти, символи, власні назви тощо. Офіційно-діловим і науковим текстам – комбінація різних знакових систем: цифр, букв, інших умовних знаків, комбінація латинської та кириличної графіки. Такі тексти можуть містити схеми, малюнки, таблиці, графічні зображення.

Прочитання і розуміння художнього тексту залежить від правильного тлумачення ключових слів, до яких належать слова-концепти, слова-символи, власні імена.

Слова-концепти. Вертикальну зв'язність тексту підтримують слова-концепти. Слово концепт походить від латинського сопсерtиs, що в перекладі означає "думка, уявлення, поняття" і первинно було терміном логіки та філософії. За іншою версією, слово походить від латинського сопсерtиm – "зародок", "зернятко".

Концепт належить до найпоширеніших термінів когнітивної лінгвістики та лінгвістичного аналізу тексту. Обґрунтування лінгвістичного концептуалізму було розроблено російським філософом С. Аскольдовим (Алєксєєвим) у статті "Концепт і слово" (1928). Однак корені концептуалізму варто шукати в розвитку зарубіжної лінгвістики.

У сучасній логіці термін "концепт" визначається як цілісна сукупність властивостей об'єкта. Дослідження в галузі лінгвістики концептуалізму належать до кінця 80-х – початку 90-х років XX ст. Над цією проблемою працюють А. Вежбицька, Ю. Стєпанов, Д. Лихачов, Ю. Караулов та ін.

Термін концепт, з одного боку, позначає лінгвістичну одиницю, а з іншого –одиницю пам'яті та мови мозку. Мовознавці вважають, що концепт – це водночас і слово, і його значення, ідея, смисл, його зовнішня і внутрішня форма, поняття; когнітивна структура, охоплена мовним знаком.

Лінгвокультурологічне потрактування поняття концепту продукує такі підходи, як ентноцентричний (концепт як знак, згусток, ключове слово культури, культурна домінанта, національно-культурний стереотип), антропоцентричний (концепт як потенція), аксіологічний (концепт як цінність), а також концепцію смислової організації структури знань (концепт як смисл) та ідеї заступання і посередництва (концепт як заступник реалії або поняття, як посередник).

Сьогодні цей термін набуває все більшого поширення. Розрізняють загальномовні та поетичні концептуальні системи, її також індивідуально-авторські, побутові, релігійні і под. Хоча зв'язок між загальномовними і поетичними концептами є незаперечним фактом, названі поняття мають дещо різну природу. Поетичні концепти – це поетичні образи, що вийшли на вищий рівень узагальнення.

Розуміння концепту вимагає виходу за межі одного тексту, врахування екстралінгвальних ознак. В українському мовознавстві до проблеми концептів як знаків мовної культури зверталися Т. Радзієвська, Г. Яворська та ін.

Визначення слів-концептів здійснюється за шістьма ознаками, чи принципами:

— принципом словникової (культурної) розробленості;

— принципом частотності вживання;

— принцип високої словотвірної розробленості;

— принципом поширеності в межах фразеологічних одиницях мови;

— принципом облігаторності аксіологічної маркованості;

— їх ключовим характером для духовності певного лінгво-культурного ареалу

Повного списку культурних концептів у лінгвістичній літературі ще не існує, і тривають дискусії про те, якими мають бути критерії для складання такого списку. Дослідники виділяють як конкретні, так і абстрактні концепти. А. Вежбицька та Ю. Стєпанов вважають, що список концептів закритий. Зокрема, на погляд Ю. Стєпанова, кількість концептів сягає всього чотирьох-п'яти десятків, а духовна культура складається з операцій з цими концептами. Концепти охоплюють такі поняття, як вічність, закон, беззаконня, слово, любов, віра.

А. Вежбицька фундаментальними для російської культури вважає усього три концепти: доля, туга, воля.

В. Кононенко вважає найсуттєвішими, визначальними для українців концептами, які він називає "словами-поняттями", такі слова, як земля, мати, хата, хліб, доля. В. Жайворонок значно розширює цей перелік: батько-мати; берегиня; вечорниці; калина; козак;лиха година;мавка; недоля; рута-м'ята; тополя; хата; хліб-сіль; хлопці-запорожці; гайдамаки; Дніпро-Славута та ін. Він наголошує, що це не просто "слова-знаки, а мовні одиниці, наповнені етнокультурним змістом. Вони здебільшого і функціонують у культурних контекстах, як народних, так і авторських".

У Шевченка такими словами є: Україна; край; хата; Дніпро; мати; козаченько. Наприклад, концепт мати пов'язується із жінкою стосовно її дітей. Для представника українського етносу – це і господиня, і оберіг домашнього вогнища, це і Богородиця, і земля, на якій він проживає. А для Кобзаря – це ще й Україна. У його розумінні Україна – це не лише місце, територія чи країна. Це – стан душі, стан буття. У Шевченковій поезії слова-концепти утворюють лексико-семантичне поле з надзвичайно широким скіпетром поетичних значень.

Слова-концепти нерідко називають ще ключовими словами. Вони утворюють національно-мовну картину світу. На основі ключових слів формується лейтмотив твору, актуалізуються позатекстові уявлення, зміцнюються асоціативні зв'язки. У "Санаторійній зоні" М. Хвильового повторюються слова мука, тривога, сум, безнадія, сіро, скучно, невесело, невідомий, божевільний, що налаштовують на відповідний лад і настрій. Ключові слова відіграють важливу роль для сприйняття й інтерпретації тексту.

Символічні значення. Повторення слова на текстовому та поняттєвому рівні сприяє розвитку символічного значення. Зауважимо, що не кожна повторювана одиниця є символом. Сутність останнього визначають підтекстові смисли, котрі виникають на основі асоціативних комплексів і узагальнень.

Символ – важлива ланка у формуванні мовної картини світу, він демонструє найзагальніші уявлення людини про світ. Символами, зазвичай, стають глобальні за значенням явища, що є основами морально-етичних норм, культури світогляду, релігійних уявлень людей тощо. Вони виступають базисними концептами національного універсуму.

Теорію символу (природу його виникнення, співвіднесеність ;і метафорою, алегорією, знаком) досліджували О. Потебня, Л. Лосева, Ю. Лотман, В. Чак та інші вчені. З-поміж українських дослідників відомі І. Грицик, Л. Дяченко, В. Калашник, О. Сімович, Л. Ставицька.

Визначальною ознакою символу слід вважати його непряму співвіднесеність із конкретним предметом. Тобто, символ-номінант завжди вказує на об'єкт. Беручи до уваги факт, що значення символу не тотожне значенню загальновживаного слова, можна стверджувати про роздвоєння денотата слова і про набуття останнім символічного значення. Символ Прометея має загальнолюдський, суспільно-філософський контекст. Цей образ проходить через творчість Есхіла і Гесіода, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка, І. Драча і виступає то як символ людської цивілізації взагалі, то як символ боротьби і нескореності. Загальнофілософського символізму в художніх текстах набувають й інші біблійні образи: Іуда – це зрада, Голгофа – розп'яття, людські муки.

Кожна національна культура пов'язана з виробленням своєї специфічно національної системи культурних символів. Символ має тісний зв'язок із національним баченням світу, явищ і виявляється в контексті відповідних культурних, ритуальних художньо-мовних систем. Він пов'язаний з мисленням, свідомістю, культурою і мовою. Символ червоної калини – національний, народнопоетичний. Він традиційно асоціюється з дівочою красою; у сучасній поезії зазнає семантизації в кількох напрямах: це і зв'язок з рідною землею, і вірність крові батьків, що пішли у безсмертя.

Під впливом відповідного фольклорного контексту дівчина-полонянка виступає символом розореної, сплюндрованої України в низці баладних творів про турецьку неволю. З'являється асоціативний ланцюг: калина – символ дівчини, дівчина – символ України, калина – символ України.

Порівняння українських слів-символів з російськими засвідчує їх неоднорідність за ступенем національної специфічності. В українському та російському фольклорі існує велика кількість однакових символічних образів. Наявність ідентичної символіки пояснюється тим, що генетично ця символіка належить до давньоруського чи до спільнослов'янського періоду. Вихідною реалією тут є слова-зооніми. Наприклад: ластівка – дружина, сестра, мати; орел — гордий, сміливий, доблесний воїн, козак; сокі – сильний, розумний, красивий чоловік, славний козак та ін. Кінь символізує неусвідомлену силу; віл – важку працю, невибагливість, буденність; баран – затятість, впертість; миша – бідність тощо.

Однак є символи, які мають дещо відмінні значення у кожній із мов. Зокрема, кукушка в російському фольклорі символізує провісницю, провидицю, а зозуля в українському – символ безпритульності, самотності, матері, дружини, сестри, жінки. Хоча у різних художніх жанрах, символ може змінювати значення. Як стверджує Ірина Грицик, для всіх видів балад зозуля є вістівницею смерті.

Окрім спільного значення покинутого парубка, слово голуб в українській мові символізує ще й любов, а голубка – і вдовицю. Різне значення має також символ калина в обидвох мовах. В українській мові в основу символу покладено зовнішню красу ягід і цвіту, поживність ягід і тому позначає красу, здоров'я, дівчину, дівоцтво, саму Україну. Завдяки такій насиченій символіці калина сприймається як рослина національного культу: це і весільне дерево, і кущ, який садять на могилі.

Мотивацією для російської символіки слугували інші кваліфікаційні ознаки – смак ягід, їхня гіркота. Звідси інша семантична наповненість символу: калина – це розлука в коханні, невдале заміжжя.

Особливе місце займають ті образи-символи, які притаманні одній із культур. В українському фольклорі дуже насичена символіка реалії барвінок: це і весільний атрибут, символ урочистості шлюбу, а також рослина, яку садять на могилах. Мотивацією слугувала особлива побудова квітки, яка нагадує небесне світило – зірку, переносно – таємничий символ переходу від одного етапу життя до іншого – народження, шлюб, смерть.

Символи, які позначаються словом верба, – численний рід, рідня, а також неплідність. Навколо символів цього дерева розвинулися ще й інші міні-символи: верба як місце побачень (під вербою), суха верба – місце нечистої сили, нечисте місце; свячена верба – охоронець від нечистої сили.

Сформована на національному ґрунті система слів-символів формує мовну модель національної картини світу. Слова-символи, в яких втілюється знання народу про навколишній світ, культурний, історичний чи мовний досвід, називаємо традиційними. До них належать лексеми: дуб – символ сили, молодості; тополя – символ краси, гарної постави, стрункості; терен – символ страждання тощо.

Індивідуально-авторські символи. Такі символи народжуються і живуть лише в конкретному творі письменника. Своєрідним ключовим образом у творах О. Гончара став біблійний Арарат. Мало хто звертав увагу, що висота 805, де загинув Ю. Брянський, це, за словами Шовкуна, – наш Арарат, тобто останнє пристанище, чи, скажімо, у "Твоїй зорі" письменник називає Араратом хмари.

Важко уявити поезію без символіки. За період тривалого історичного розвитку віршового мовлення склалося чимало традиційних образів-символів суспільного та духовно-емоційиого життя людини. Слово-символ має здатність зберігати у згорненому вигляді великі сюжети, зафіксовані в пам'яті людей. У семантичному плані це виражається в частковому збереженні вже відомої семантики слова-символу і накладання на неї "оновленого" змісту. Тут виявляється певна смислова і структурна самостійність значень, закріплених у свідомості людини. Тому символи, що характеризуються сталим функціонуванням, набувають здатності входити до контексту, зберігаючи сформоване раніше значення. Деякі з них становлять творче надбання поезії загалом. Скажімо, існує стійка образна аналогія між дорогою і життям, порами року та віком людини і под. До таких традиційних поетичних формул належить і образ ріки як символу життя, й органічно пов'язаний з ним образ моря житейського, що широко використовується у мовній практиці поетів. Смислове наповнення цих словесних символів слугує надійним засобом втілення авторських роздумів над філософськими проблемами буття, тонкої гами естетичних почуттів. Поетів завжди хвилювала думка про плинність, невблаганний рух вперед людського життя, яке має свій початок і свій кінець: Мені відкрилась істина печальна: Життя зникає, як ріка Почайна (Ліна Костенко); Вже літа зосталися позаду на тому боці вічної ріки (Б. Олійник); Час рікою пливе (Б. Лепкий); Ми часто час порівнюєм з рікою (П. Воронько).

Словосполучення вічна ріка вже стало своєрідним перифразом життя, збагативши словник сучасної поезії (збірка "Над берегами вічної ріки" Л. Костенко): Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки...

Інакомовного смислу в творах поетів набувають не лише слова ріка, море, а й різноманітні найменування ознак водяного простору. М. Вінграновський використовує розгорнуті метафори зі смисловими центрами ріка, море, що вказують на діалектику життя, у творах з аналогічними назвами: "Моєму морю", "Я молодим прийшов до тебе, море" тощо. Художній мотив руху людського життя органічно варіює І. Драч у вірші "Велика вода" (збірка "Теліжинці"). Увесь твір є розгорнутою метафорою, центр якої – велика вода – інакомовне позначення прожитих років: Підступає Велика Вода до мого тимчасового дому...

У народних уявленнях вода – одна з перших світових стихій світобудови. Повний семантичний спектр слова-символу охоплює елементи, пов'язані як із позитивним, так і з негативним змістом. У давніх слов'янських віруваннях вода часто асоціювалася з місцем перебування померлих предків. Водяний простір осмислювався як межа між "тим" і "цим" світом, шлях у світ мертвих, місце перебування нечистої сили й душ померлих.

Як загальнолюдська визначається функція очищення водою. Вона характерна також для давніх і сучасних слов'ян, зокрема українців. Тому в семантичній структурі словасимволу вода можуть співіснувати одночасно сильні компоненти "очищення від бруду", "очищення від хвороб", "моральне очищення".

У сучасній українській літературі слово-символ вода й надалі зберігає зв'язок зі своїм архетипом і охоплює вже нові семантичні компоненти, які розвиваються на основі вже наявних. Так, у романі Р. Іваничука "Вода з каменю" слово вода отримує оригінальну творчу трансформацію і набуває асоціативного зв'язку зі словом мова. Процес символізації здійснюється на основі актуалізації постійних архетипових компонентів У семантичній структурі слова-символу вода –очищення, сила. Тоді словосполучення напитися води має символічне значення "припасти до цілющого джерела народної мови; повернути народові його пам'ять, коріння". Зазначені автори подають оригінальну трансформацію архетипу вода –час.

У І. Драча своєрідна система символів. Образ сонця у нього тісно пов'язаний з образами серця і слова. Яскраві сонячні барви знайшли відображення у назвах його збірок і творів: "Сонячний Фенікс", "Соняшник", "Протуберанці серця", "Сонце і слово". Із сонцем поет пов'язує все найсвітліше і найдорожче, все те, що стає для нього джерелом натхнення. Воно символізує процес художньої творчості: ("пірнаю глибоко в сонце"; "пишу про клекіт сонця спомин"; "смак сонця на чолі"). Авторські символи вживають також інші поети та прозаїки.

Власні імена. Вертикальній зв'язності тексту сприяють власні імена. Антропоніми – це особливі мовні одиниці, що виділяють, конкретизують об'єкт, але не класифікують його, не відносять до розряду ідентичних предметів. Власні імена в ізольованому стані не мають денотативного (предметного) значення. Однак у мовленні антропонім наповнюється змістом, містить якісну і кількісну характеристику-інформацію. На думку учених, існує три значення власного імені в суспільстві:

— доантропонімічне (етимологічне);

— антропонімічне (вказівне);

— відантропонімічне, що виражає суспільну оцінку носія імені, яке переходить на саме ім'я.

Імена, що сьогодні існують, пройшли через першу стадію розвитку. Для багатьох із них відтворити свою етимологію навіть зусиллями великих спеціалістів надзвичайно важко або й неможливо. Деякі, навпаки, чудово зберегли внутрішню форму, і їх можна легко співвіднести з тим вихідним поняттям, що лягло в основу першого іменного позначення. Наприклад, Марина –"морська", Віктор – "переможець", що відомо багатьом, але тонкощі таких імен, як Клавдія – "кульгава", Михайло – "подібний до Бога" – лише спеціалістам.

Відантропонімічного значення набули імена Гамлет, Гобсек, Плюшкін та ін. У художньому творі антропоніми відіграють функцію зв'язності тексту, виявляють особливості творчої манери автора.

Антропоніміка є яскравим лексичним компонентом художнього твору, створює національно-мовну картину його світу. Антропонікон української класичної літератури вивчали С. Бевзенко, Л. Белей, Л. Гумецька, О. Григор, Ю. Карпенко, І. Ковалик, Л. Масенко, В. Чабаненко, Т. Черторизька, Я. Януш та ін.

Літературні оніми. Онімна лексика в художньому тексті виконує не лише номінативну чи ідентифікувальну функції, а й здебільшого характеризувальну та оцінну. Завдання таких антропонімів – ще до знайомства з героєм спрямувати читацьке сприйняття у певному руслі. Специфіка власних імен ґрунтується на специфіці компонентів, що входять до його складу.

Ономастика художнього тексту ніколи не віддзеркалює імен, які вживаються в житті, але є їх проекцією, що пройшла крізь призму авторської творчості. Внаслідок специфіки свого значення власне ім'я має достатньо широкі й різноманітні функційні можливості. Вони реалізуються не лише в семантиці власного імені (внутрішня форма їх не завжди зрозуміла), але найчастіше у виборі конкретної форми найменування.

Антропонім у художньому тексті об'єднує окремі художні смисли в єдиний зміст образу.

Почнемо від фольклорних творів. Власні імена посідають чільне місце у казках. Антропоніми казки можна поділити на декілька груп:

1. Одночленні неканонічні імена: Котигорошок; Семиліточка; Соловей; Щастя; Ум; Середа і под.

2. Одночленні канонічні (християнські) імена: Петро; Гриць; Омелько; Пилипко; Василь; Остап; Андрій; Мирон; Юрій; Настя; Олена; Катруся; Маруся; Ганна; Горпина; Хвиська; Меланка; Пріська; Марина; Явдоха; Килина; Хівря та ін.

3. Прізвиська – Товчикамінь, Сучимотузки, Вернигора, Вернидуб, Голопуз, Прутивус, Лежень, Незнайко, Загородній і под.

4. Двочленні імена – називання за власним іменем і прізвиськом, яке згодом закріплювалось за родом і ставало прізвищем, – Іван Багатий, Іван Богодавець, Іван Голий, Іван Світайло-Попельник, Іван Вечірній, Іван Полуночний, Іван Нещасний, Василь Безрідний, Іван Швець, Кирило Кожум'яка та ін.

Найчастіше вживається в цій групі християнське імя Іван, адже антропонім Іван у святцях, які впродовж багатьох століть регламентували надання імені, є найуживанішим.

Одночленні неканонічні імена, які не так часто вживаються в українських казках, ілюструють світогляд народу. Всі імена в цій групі є відапелятивними. Розглянемо їхню семантику.

В дохристиянську добу діти мали імена згідно з різними обставинами появи їх у сім'ї: Котигорошко (котилася горошина, мати з'їла, і в неї народилася дитина), Семиліточка (сім років не було у батьків дітей), Середа (день, коли дитина народилася); особливостями зовнішності чи внутрішніх талантів: Соловей (гарно співає), Розум (вміє логічно мислити, дає цінні поради,); пов'язані з абстрактними поняттями: Щастя; Біда.

Як власні імена використовували також назви диких і домашніх тварин, птахів, рослин: Баран; Козел; Ворон; Вовк; Сосна; Горох і под., що пов'язано з вірою в надприродну спорідненість людей з певними видами тварин, а також поклонінням певним рослинам. Згідно з тотемістичними уявленнями, деякі тварини виступали заступниками, покровителями племен, тому часто батьки давали дітям їх назви, аби захистити, оберегти дитину.

Отже, у казках збереглися елементи давнього мислення, релігійні вірування, міфологічні уявлення, які втілилися в антропонімії.

Канонізовані імена увійшли в мову разом із прийняттям християнства. Окрім канонізованих форм, почали використовувати народні варіанти, що відбивалося у творенні здрібніло-пестливих форм: Іванко; Меланка; Пріська; Грицько (з додаванням суфікса -к-); Івась; Маруся; Катруся; Петрусь (суф. -усь, -ось); Гриць; Кость (безсуфіксний спосіб творення).

Прізвиська, як і канонічні імена, відображають національно-мовну картину світу народу. Хоча у системі найменувань прізвисько займає периферійне місце, розмежувати прізвисько і прізвище, прізвисько й особове ім'я у казці складно, адже вони мають однакові мовні засоби вираження.

Усі прізвиська казок є відапелятивними назвами: Загородній; Незнайко; Лежень та ін. Переважна кількість прізвиськ є іменами-композитами: Товчикамінь; Сучимотузки; Вернигора; Крутивус. У казках вони нерідко поєднуються з християнськими іменами: Іван Богодавець; Кирило Кожум'яка; Іван Голик та ін.

Незначна група в казках подана іншомовними іменами: Булат; Мурза; Бова; Додон; Зилант і под.

Біблійні персонажі. Серед антропонімів української художньої літератури виділяємо окрему групу імен, оцінний матеріал яких сформований у попередніх літературних джерелах. Це насамперед імена загальновідомих біблійних персонажів.

Найвищою частотою вживання характеризується ім'я Богоматері – Марія. В українській літературі воно стало символом матері, жінки-страдниці. В одних творах, де зображується Богоматір, значення імені Марія доповнюється натяком на долю української жінки ("Марія" Т. Шевченка, "Три Марії" Н. Ковалевої, "Скорбна мати" П. Тичини), в інших, де Марією іменується жінка-страдниця, — це ім'я є виразником найвищого драматизму через асоціації зі стражданнями Марії – Матері Божої ("Ледащиця" Марка Вовчка, "Мати" О. Довженка, "Дім на горі" В. Шевчука, "Стражгора " С. Пушика тощо).

Ім'я Маруся набуло широкої популярності в текстах усної народної творчості, а в романі Ліни Костенко "Маруся Чурай" воно постало своєрідним символом України.

Долю нещасних українських жінок супроводжує ім'я Катерина (Катря). Ця традиція йде від однойменної поеми Т. Шевченка. Важко сказати, чому саме так назвав Шевченко свою героїню. Можливо, на честь старшої і улюбленої сестри Катрі, а може, спрацювала грецька семантика цього слова – "чиста", "чистота". Згодом це ім'я стало символом трагічної долі української жінки.

М. Старицький в "Оболозі Буші" назвав цим символічним ім'ям палку патріотку, яка ціною власного життя підриває намок, захоплений ворогами. Автор примушує читача замислитись, чому за часів козаччини Катря гине за долю України, а Шевченкова – через наругу москаля.

Починаючи від оповідання П. Куліша "Дівоче серце", Катрями називають все частіше жінок-страдниць. У романі О. Гончара "Циклон" дружина полоненого Решетняка – Катря невтомно шукає чоловіка: "Скільки тих шляхів пройшла, скільки загорож обходила". У "Тронці" також подано драматичний образ Катрі: "У тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді". Отже, в українській літературі антропонім Катря, Катерина став символом понять "дівчина-покритка", "нещасна дівчина", "жінка страдниця".

Літературних персонажів, провідників нових суспільно-політичних ідей в Україні, часто називають іменами апостолів та євангелістів. Наприклад: Павло Чубань ("Не судилося" М. Старицького); Лука Літостанський ("Київські прохачі" І. Нечуя-Левицького); Марко Безсмертний ("Правда і кривда" М. Стельмаха); Марко Римик ("Кам'яне поле" Р. Федоріва) тощо. А у драмі "Прощай, село" М. Куліш не випадково протиставив двох персонажів з біблійними іменами: патріархального, богомільного діда Зосима депортує за межі України "нова людина", комуніст Марко, що має таке саме ім'я, як новозавітний євангеліст. В українській культурі Марко має ще одну конотацію, пов'язану із апокрифічним Марком Безсмертним, що товчеться в пеклі. Гадаємо, що М. Куліш мав на увазі саме це значення імені.

Експресивний і характеристичний заряд прізвища Адаменко в романі Ю. Яновського "Вершники" також ґрунтується на "репутації" біблійного персонажа Адама. Прізвище влучно характеризує правомочність українського селянського роду та його мимовільну гріховність у час революції.

Чоловіче ім'я Андрій після твору М. Гоголя "Тарас Бульба" набуло репутації зрадництва. М. Хвильовий, Г. Косинка, Ю. Яновський не без цього впливу називають зрадників Андріями ("Мати" М. Хвильового); Андрій Шкура ("Гармонія" Г. Косинки); Андрій Половець ("Вершники" Ю. Яновського).

Українські прізвища і прізвиська. Засобом виразності й образності у художній мові є характерологічні прізвища, утворені як складні слова. Комічним і сатиричним ефектом, що викликали назви-прізвища, вдало користувалися українські письменники-класики, наприклад: Пустолобов, Чорновшка (Г.Квітка-Основ'яненко); Гнучкошеєнко (Т. Шевченко); Мордохай, Сорокатисячников (І. Карпенко-Карий); Тягнивус, Голохвастов, Загнибіда (М.Старицький); Закрутько-Одвертинський, Кандалупенко, Тупу-Табунець-Буланенький (М. Кропивницький) та ін .

Ці традиції творчо використовують і розвивають сучасні письменники. Виникає запитання: чому автори надають перевагу складним назвам? Складне слово, утворене із словосполучення чи описового звороту, зберігає ширшу й конкретнішу, ніж у звичайному слові, семантику, наприклад: Старий дуб –Стародуб; той, що дуби вивертає, – Вернидуб.

Письменник певною мірою через прізвище виражає своє ставлення до героя. Семантика й емоційне забарвлення складних прізвищ різноманітні й у кожному конкретному випадку підпорядковані характеристиці персонажа. їх можна умовно поділити на позитивні та негативнооцінні. Перші з них переважають у драмах, трагедіях, прозі, віршах, а другі – в усмішках, гуморесках, фейлетонах, комедіях, сатиричних повістях і романах. Отже, це зумовлено не лише індивідуально-авторськими уподобаннями, а значною мірою й жанрами твору.

Помічено, що позитивних героїв автори наділяють красивими, привабливими прізвищами: Горицвіт (М. Стельмах); Великодний (Г. Тютюнник); Лавровишня (Є. Гуцало).

Часто прізвища доповнюють зовнішню і внутрішню характеристику особи, дають їм оцінку, наприклад, у драматичних творах І. Микитенка – Чорнобривець – молодий парубок, Добродух – робітник "Арсеналу".

Сприймаючи антропонімічну інформацію, читач декодує художній текст через асоціації й алюзії, які впливають на розуміння загального змісту твору. Система ономастичних засобів – важливий елемент форми художнього сатирично-гумористичного твору.

За походженням розрізняють загальнонародні, здавна вжитті й пройняті народним гумором прізвища, такі як: Тягнирядно (А. Головко); Нетудихата (І. Микитенко); Непийпиво, Пустоцвіт, Роззяврот-Сліпенко (С. Олійник); Задерихво-пгецький, Триндипляшка (Остап Вишня); Неплюйвборщ (М.Білкун), а також прізвища, створені автором з певною метою як характерний стилістичний і семантично маркований засіб.

Сповнені дотепу, часто глузування, складні прізвища підкреслюють якусь специфічну рису персонажа, його поведінку, вдачу: Хокейфутболенко – надмірно захоплювався лише хокеєм і футболом (Остап Вишня), Синьомрійненко –бездарний художник, Снохода – завжди заспаний сотник (О. Ільченко), Пустоцвіт – недалекий розумом (Ф. Лузан).

Ономастика є дуже сильним засобом у гуморі та сатирі. Однак у різних авторів вона реалізується з різною силою.

Увагу привертають прізвища, утворені на основі фразеологізмів. Фразеологізм здатен замінити багатослівну характеристику, образно узагальнити сказане, надати йому своєрідної емоційно-експресивної тональності. Тому складні прізвища, пов'язані зі стійкими висловами, містять у собі величезний гумористично-сатиричний заряд. Від фразеологізму блиснути п'ятами (тобто ганебно втекти) Остап Вишня утворив найменування Оверко Блисьп'ята, а П. Глазовий від фразеологізму липкі руки – власну назву Липкорукий, тобто хапуга. Аналогічно: трясця йому в пуп – Трясцяйомупупецький (Остап Вишня); замилювати очі – Окозамилювайло (Остап Вишня); приший кобилі хвіст –Пришийкобиліхвіст (О. Ільченко); мотати кишки – Кишкомот (Б. Янчук) тощо. Вони утворені від усталених виразів негативного змісту і викликають у читача осуд, зневагу до цих персонажів.

Часто на основі грубої, лайливої лексики української мови автори творять стилізовані під іншомовні прізвища, викликаючи осуд, зневагу, сміх, наприклад: Сукенцуцке (Остап Вишня). А герой М. Прудника Григорій Жабоїд називає себе Жорж Жабо, і це викликає іронічну посмішку.

Вибір імені для літературного героя не буває випадковим: письменник вкладає у нього певну оцінку, характеристику, тобто використовує власні імена як додатковий художній засіб для вираження ідейно-естетичного задуму. Власне ім'я – антропонім – найлаконічніший засіб характеристики героя.

Гумористичний твір характеризується "значущими" іменами та прізвищами. У сатиричних творах імена часто шаржуються. Твори романтичного спрямування містять імена, принципово не схожі на буденні, які нерідко вказують на просторово-часову віддаленість від сучасності. У реалістичних творах використовуються імена, що входять до активного фонду мови. Тобто антропоніми відіграють важливу роль орієнтира в часі та просторі. Будь-який художній твір містить імена героїв, типових для відповідної соціальної групи певної епохи. Солоха, Мотря, Карно, Пріська, Лаврін – імена літературних персонажів XIX ст., а Зізі, Єлька, Вірунька, Ген – імена наших сучасників, героїв повістей та романів XX–XXI ст.

Персонажі з роману "Аристократ" із Вапнярки" О. Чорногуза мали, крім прізвищ, ще й прізвиська. Так, Варфоломія Чадюка, який ходив тільки по прямій, тихо, ніг не піднімав, – тому складалося враження, що він, ковзаючи по землі, постійно натирає підлогу, називали Тихолазом. При розгортанні сюжету зрозуміло, що таке прізвисько він дістав ще й тому, що, проходячи повз будь-які двері, неодмінно, мимо своєї волі, зупинявся. Вуха у нього несподівано видовжувалися.

Прізвиська – концентрована характеристика персонажів. Щоб наголосити на розумових здібностях Георга Панчішки, автор надає йому прізвисько Масик. І відразу лаконічна характеристика. Кожного відвідувача "Фініндіпошу" Масик зустрічав за розмірами голови (бо завідував відділом під назвою "Гаманцемність шапки та габаритність голови") і любив говорити: "По розміру зустрічаємо, по розуму проводжаємо". А розмір голови і розуму Панчішки засвідчує прізвисько Масик. Касира Адама Баронецького називали Кухликом, можливо, через його зовнішність: «Між двох кінців піднятого комірця висів важкий приплюснутий ніс боксера-професіонала, який дістався Адамові чисто випадково, оскільки він жодного разу у житті не бачив рингу».

Отже, сучасні письменники – продовжувачі традицій українського фольклору і народної лялькової комедії, яка використовує комічні імена, по батькові, прізвища та прізвиська.

Завдяки прозорій будові вони виконують важливу образотворчу і стилістичну функцію в мові художньої літератури. Художні функції власних імен найчастіше пов'язують із поетикою підтексту.