ПРО ВИТОКИ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., пере­тасувало народи Центральної Єв­ропи. Цей рух розпочали германські племена Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла мо­гутня хвиля тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані, змішувалися з місцевими племенами. Історія зберег­ла для нас їх назви: це хунни (гуни), германці, слов'яни, угри, тюрки, алани, сармати, гето-фракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви, єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували сучасну картину Європи, безпосередньо позначи­лися також на українській історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 ро­ків, до III ст. н. є., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистец­тво, налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою. їх роз­били сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно тор­гували хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської, господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які пра­вили майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на те­риторії України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей час ними створено помітні пам'ятники господарської, військової та культурної спадщини. Довгий час булгари були поза нау­ковим обігом, на них було накладено своєрідне "табу", але сьогодні вони серед інших входять в історичне і культурне надбання народів, що про­живали на території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім'я алано-булгар, давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засно­вують гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої зна­ходився на території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетво­рюється на місто. Воно одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно, що від прізвиська Шамбата — Кий ("відокремлений", "відтятий") пізніше утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були зви­чайним явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари зберегли пам'ять про своє перебування на території України — Русі. У 840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір — літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав поему "Шан кизи дастан" — "Леген­да про доньку Шана". Але перш ніж розглянути поему, варто позна­йомитися з її автором. Його рід походить від індійського купця Синджа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син Габдулла обіймав поса­ду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько Башту — "киянин". Пев­ний час Шамсі Башту виконував обов'язки тебіра — секретаря балтавара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря балтавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії. Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах "Дір") та варягом Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опи­няється у в'язниці, звідки його визволяє Алмиш, і поет від'їжджає до Булгарії. У Булгаристані Микаїль поряд із державною службою сек­ретаря активізує свою місіонерську та просвітницьку діяльність, ство­рює при мечетях (мактабі) 180 шкіл, займається переписом населен­ня, пошуками корисних копалин. У 900 р. під час чергової місіонерсь­кої подорожі по Уралу потонув під час бурі в річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр Чали (На­бережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає "Історія Джагфара" ("Джагфар таріхи").

Поет пішов із життя, але для нащадків залишилася його поема "Ле­генда про доньку Шана", яка написана в Києві і в Україні викликає науковий, історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два ве­ликих пласти — язичницький, притаманний для Лівобережної Украї­ни того часу, та давньобулгарський епос з яскраво вираженим ранньоісламським забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша — Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як "Ольмин двір".

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перей­шли на службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле, утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася протобулгарська традиція — голити голову, ли­шаючи тільки жмут волосся "оселедець" (подібну "зачіску" мав та­кож князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам'ятниках ближніх і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі "Витязь у тигровій шкірі" Ш. Руставелі, "Іскандер-наме" Нізамі Гянджеві, а також "Слові о полку Ігоревім", що потверджує їх культурні взаємозв'язки.

На останній пам'ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор "Слова..." був грунтовно обізнаний з "Легендою про доньку Шана". У "Слово..." переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса — покровитель ковалів та зброї (принагідно зауважимо, що на Полтавщині й до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хорс. При аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор "Сло­ва..." засуджує князя Всеслава Полоцького, коли той "великому Хръесови влълком путь пресыкаше". Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було порушенням давніх освячених традицій і дорів­нювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У "Легенді..." він мав історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.), відомий своїми походами на Візантію "тропою Траяна, тоб­то до "Трапеум Траяні", відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян "любив співати та грати на домрі". У "Слові..." наголошено на неслов'янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов'яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення "Легенда..." передує "Сло­ву...", відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовір­но йшов слов'янський співець.

Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше увів Нестор до своєї "Повісті минулих літ", це вкотре потвер­джує тезу "мандрівного сюжету", виведену О. Веселовським. У Шамсі — легенда про трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Несто­ра — про трьох братів — засновників Києва.

Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом, братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховував­ся при константинопольському імператорському дворі, а походив із відо­мого роду Дуло, як і гунський вождь Атілла. "Легенда..." називає Курбата сином Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 p., що потверджується хронікою Менандра Протектора. Кон­стантин Багрянородний у праці "Про управління імперією" згадує про те, що Київ звався Самбатос (Шамбат), це не ув'язувалося в істориків XIX—XX ст. у "струнку" теорію витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста, адже достеменно відомі роки прав­ління Курбата І. Відповідно реконструюється і дата заснування Шам­батом міста — 631—642 pp. Після зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна (про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку дозволив їм посе­литися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У хроніці Фре­дегара говориться, що булгари змушені були відступити до слов'ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною вірогідністю рік заснування Києва — 631—632, а також його назви: Шамбат — Сам­батос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантич­ному пласту, що наведено в "Легенді про доньку Шана".

Окремі перегуки тем "Легенди про доньку Шана" спостерігаються у "Повісті минулих літ" Нестора-літописця, зокрема оповідь про ча­рівного коня Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпу­стити його на волю, він говорить: "Там, біля гори Кіянтау, хочу прове­сти я дні останні". Ат виконує його прохання... Після смерті Туянара цім виявив бажання побачити кості любимого коня — "На гору зійшов, і раптом тяжко йому зробилося, дихання сперло — життя полишило його". Майже дослівно Нестор описує смерть Олега.

Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони мали попередників, це, зокрема, потверджує пам'ятник, що вхо­дить в історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українсь­кого народу, — "Легенда про доньку Шана" славного сина булгарського народу Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути слав­не минуле нашої країни та її зв'язки з іншими народами.