Культура України-Русі

Культура України-Русі IX—XIII ст. характеризувалась подальшим роз­витком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від написів Кам'яної Могили і творів Арістотеля до способів кладки кам'яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов'янських племен — і породив самобутній характер культури Русі, яка, незважаючи на певну етнічну і мовну спорідненість слов'янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави справляла позитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Проте, не без участі великодержавних російських шовіністів, київська культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, "единой й неделимой", а потім, з метою формального "примирення" на­родів, — "колискою" російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного ґрунту і підґрунтя. Це сталося, тому що тривалий час в історії панувала політика, а не історіосо­фія, не власне наука.

Після здобуття Україною державної незалежності російськими "істо­риками від політики" знову піднято навколо "колиски" гамір з висновка­ми, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, у тому числі й українці, мають знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через п'ять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний "старший брат" спочатку взяв собі назви Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над "і" розстав­лено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.

Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, В. Істриним М. Грушевський зазначав, що "культура XI—XIII ст. була українською, як ми говоримо тепер, або "южно-русской", як можуть сказати ті, для яких назва "український" звучить дико в застосуванні до старого часу. Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і но­вішої київсько-галицької літератури і пришивати під назвою "общеруської" знов-таки до "русской" — великоруської — це завжди ли­шиться операцією не науковою, яка суперечить науковим інтере­сам"1 .

Витоки давньоруської культури. У чому ж полягає самобутність культури України-Русі?

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм похо­дженням і характером була європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма країнами, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культу­ру і через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому самобутність і неповторність.

Культура Русі, особливо до її роздрібленості, це досить складна карти­на боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі куль­тури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто про­тидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно в господарській діяль­ності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство збе­рігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина як початкова форма феодальної ренти залишається основ­ною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім бо­ротьби старого й нового, культура Русі чітко відрізняє культуру княжо-дру­жинної верхівки та культуру низів, міську і сільську. Це виявляється в по­буті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжо-дружин­на характеризується певною єдністю, то культура низів усе ще просякнута старими, племінними відмінностями. Літопис повідомляє, що богатир з

1 Грушевський М. Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укла­ду історії східного слов'янства // Голубенка П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С 102.

простих кожум'як ще може ввійти в княжу дружину і стати "великим му­жем", але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і цурається дере­в'яних. У XI—XIII ст. суперечність цих двох тенденцій у культурі Русі вияв­ляється ще з більшою силою.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни у світогляді та по­буті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впли­вам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку нам майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство ста­ло ідеологічним підґрунтям феодальних відносин, сприяло вхо­дженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква довгий час боролася з віковічною традицією дохристиянської культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язич­ницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі еле­менти. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, вже пов'язані з християнськими нормами: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

Література й освіта Київської держави. Осередками освіти, бібліо­теками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним із иайвідоміших центрів культур­ного життя був Софійський собор у Києві — резиденція митрополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамените "Слово про за­кон і благодать", яке вражає глибиною національної свідомості й ораторсь­ким хистом. У ньому він, посилаючись на Біблію, доводить, що той Закон, який Мойсей дав лише одному "старшому" народу, завдяки Благодаті та Істині, принесеним людству Ісусом Христом, робить всі народи рівними перед Богом. А тому Русь не потребує ніякої опіки "старших", насамперед Візантії. "Слово" Іларіона на довгі часи залишалося зразком проповідни­цької літератури.

При Софійському соборі розроблено основи першого збірника за­конів — "Руської правди", який зберігся до цього часу; створено "Ізборник Святослава" (1073); написано "Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми", знамените "Остромирове Євангеліє" (1056—1057) та ін.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходи­ли з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема великої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва, а й серед простого народу. Для визначення точного часу, умов та обставин виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних. Тому одні вчені визнають наявність письма на Русі ще задовго до хрещен­ня, інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття хри­стиянства.

Водночас розвиток археологічної науки і поява нових писемних дже­рел свідчать на користь перших. Сьогодні відомо, що вже в середині І тис. слов'янські племена користувалися своєрідним піктографічним письмом. Буквено-звуковий алфавіт, за свідченням київського вченого М. Суслопарова, трипільці мали ще в IV—III тис. до н. є. Про раннє ознайомлення Русі з писемністю свідчить також літописне повідомлення про знахідку Кири­лом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "рускими письменами". Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує "чер­ти і рези". Отже, існувало письмо, так звані руські письмена. Звичайно, таке письмо було непридатне для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам'ятки давньо­руської літератури.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складала­ся з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов'янських (Б, Ж, Ш, Щ), а виникнення її відно­сять до часу, який передував створенню слов'янської азбуки. Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не ки­риличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й аз­букою з 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. Більшість учених вва­жають, що ця азбука відображає один із перехідних етапів східнослов'янсь­кої писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не виключено, що це алфавіт, яким користувались ще в часи Аскольда і Дира.

Цікавою пам'яткою слов'янської писемності є "Велесова книга", навколо якої тривалий час точаться дебати. Сьогодні деякі вчені визнають її пер­шоджерелом слов'янської писемності, адже "Велесова книга" написана ал­фавітом, близьким до кирилиці, у ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. є. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Інші категорично відкидають. Причини такого ставлення до цього джерела криються в не­певності про обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти "Велесової книги" було скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966—1978 pp., було зроб­лено з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фаль­сифікації були потрібні якісь джерела. Очевидно, що "Велесова книга" є одним з найдавніших описів східнослов'янської історії"1.

1 Див.-.ЧмиховМ.О. Археологія та стародавня історія України.— К, 1992. — С. 368-370.

З прийняттям християнства розширюється використання писемності та прискорюється розвиток писемної культури, з'являються школи, збільшується кількість освічених людей, поширюються книжки. Найбіль­шими освітніми й культурними центрами на Русі були монастирі, яких в ХІІІ ст. було близько 50, 17 з них - в Києві.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні гра­моти, знайдені в основному в Північно-Східній Русі, та надписи на пряс­лицях, глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель.

При Софійському соборі Ярослав Мудрий у 1037 р. створює школу, яка наслідуючи традиції попередніх, стала школою вищого типу. Рівень знань, який набували тут учні, був не нижчим за візантійські вищі школи, адже ши­роко використовувалися твори античних авторів, грецька природнича літе­ратура. За даними літописів, тут навчались діти князів, бояр та іншої знаті Русі, здобув освіту майбутній митрополит Іларіон. У різні часи тут здобули освіту діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, син норвезького короля Олаф, норвезький конунг Гаральд та ін.

Школи створювались при єпископствах для підготовки духівництва, при церквах — школи початкової освіти для простих людей. До освіти прилуча­лись не тільки чоловіки, а й жінки. Літописці повідомляють, що майже всі жінки в княжих родинах були освіченими. Загальновідоме ім'я княжни Анни Ярославни, що була освіченою дружиною при неписьменному королі Франції, а онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила в Києві спеціальну школу для 300 дівчат. їх навчали, окрім грамоти, християнській етиці, співу, рукоділлю, шляхетній поведінці. Тогочасна Європа не знала такої практики.

Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. При­родничими науками цікавились мало, обмежуючи їх практичними потре­бами. Серед книг, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, були твори, присвячені природі: "Фізіолог" — збірник коротких розповідей про реальних та фантастичних тварин і рослини; збірник "Шестоднев", присвячений окремим явищам природи відповідно до днів створення їх Богом, та деякі збірники зі статтями на природничі теми. Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім пізнавального, мали також естетичне призначення. Можна констатувати зародки медичних знань. Відомо, що при дворі Володимира Мономаха працював лікар-вірменин, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував "зіллям" і вмів робити хірургічні операції.

Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню як церков­ної, так і світської стародавньої літератури, як перекладів, що дійшли на Русь із Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого характеру, написа­них переважно кирилицею, яка була доступна всім слов'янським народам.

Певну своєрідність на тлі перекладів мала давньоруська література. Ха­рактерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра публіцистична спрямованість. Літературні пам'ятки X—XII ст., а особливо XIII ст., є одночасно пам'ятками громадсько-політичної думки, оскільки вони були зумовлені потребами утвердження політичної влади. Практич­но всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської.

На думку академіка Д. Ліхачова, майже всі літературні пам'ятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — історія, а тема — сенс людського життя. Серед них — Житія святих Ольги, Володимира, Бо­риса і Гліба, проповіді митрополита Іларіона, повчання Феодосія Печерського і Луки Жидятича, послання, полемічні записки Клима Смолятича й Кирила Туровського та інші праці1.1 Памятники литературы Древней Руси. — М., 1980.

Із пам'яток світської літератури зосереджуємо увагу на "Повчанні" Воло­димира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був досить поширений в європейській літературі. Різні за змістом, такі звернення мали одну мету — повчання дітям. Серед них — праці візантійського імпера­тора Константина Багрянородного "Про управління імперією", французь­кого короля Людовіка Святого "Повчання", "Повчання" англійського коро­ля Альфреда та ін. "Повчання" Володимира Мономаха виділяється ціле­спрямованістю і високою художністю. Виходячи з власного досвіду, Моно­мах формулює основні життєві принципи, роль і місце князя в суспільстві, виражає тривогу за долю Батьківщини, прагне єдності. Написано твір як за­повіт, що розраховано не тільки на синів, а й на всіх, "хто прочитає".

Чудовою пам'яткою лицарської поезії XII ст., відомою ще зі шкільної лави, є славнозвісне "Слово о полку Ігоревім". Ця поема є чи не найбіль­шою культурною і літературною цінністю України-Русі.

У XIII ст. на Русі все більшого поширення набуває література світсько­го характеру. Це "Слово про погибель Руської землі", твір за жанром близь­кий до "Слова о полку Ігоревім", "Ходіння в Царград" Добрині Ядрейковича, "Моління (Моленіє) Даниїла Заточника". В основу всіх цих творів по­кладено ідею сильної князівської влади, яка є символом державності, опо­рою і надією підданих. "Моленіє", крім того, вперше започатковує на Русі тему простої "маленької" людини, що пізніше стане провідною темою світової літератури.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців та па­літурників, над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, кош­тувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі1. Книжковий фонд Київської Русі налічував тоді щонайменше 130—140 тис. примірників.

Літописи свідчать, що у X—XIII ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати "книголюбами". Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав ("Ізборники" Святослава 1073 та 1076 pp.) були укладені на основі його книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Свя­тослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монастирю, коли став його ченцем. "Патерик" Печерський розповідає також про ченця Гри­горія, який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крал и, а він знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю.

Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недо­ступними для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й твор­чого духу для русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, хрис­тиянських цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами за незалежність.

В Україні-Русі розуміли значення історії для нащадків, тому створювали умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантій­ських хронік, болгарських літописів та деяких європейських історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі.

Давньоруські літописи — явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а й усієї середньовічної Європи. У них поряд з переліком історичних подій і фактів, чітко простежується сутність тогочасної політичної і нау­кової думки. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів України-Русі є "Літопис Аскольда", сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід—літо­писний звід 1039 p., написаний при Софійському соборі; "Повість временних літ", яку створив на початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі літо­писець Нестор, хоча його авторство деякими дослідниками береться під сумнів. Крім Києва, літописання процвітало в Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі та в інших містах.

У XII—XIII ст. поряд з традиційними з'являються нові форми історич­них творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи монахів та князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його вузько-земельна прив'язаність. Виняток — Київське літописання, яке і в цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває яскравих інди­відуальних особливостей у стилі викладання, мові, меншій кількості відо­мостей з релігійного життя, у відчутному впливі європейських хронік.

Культура українського народу: Навч. посіб. / В. М. Русанівський, І, Д. Гончарен­ко, М. В. Верес та ІН. — К, 1994. — С. 224.

У IX—XI ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак по­дальші події стерли його в пам'яті народній, тож билини відомі лише в за­писах із земель колишньої Північно-Східної Русі. В українському фольк­лорі збереглися тільки окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх ви­тіснили "думи" з новою тематикою.

Самобутність культури України-Русі виявляється також у приматі есте­тичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не було власної так званої "шкільної філософії", а тому вона не мала таких творів, як "Джерело знань" Іоанна Дамаскіна або "Сума теології" Фоми Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування тут відбувалось у спе­цифічній формі — у формі мозаїк, фресок, будівель, ікон. Не силогізми і дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції, які в інших культурах виконувало абстрактне мислення.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі. Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев'яні та кам'яні споруди, які вражали су­часників своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід пам'ятати, що хоч у будівлях, у розписах та іконах того часу відчувався вплив візантійської культури, поступово складалися своєрідні український живопис та архітектура.

Найдавніших пам'яток київської архітектури не збереглося, бо це були в основному дерев'яні будівлі. Збереглася невелика кількість кам'яних спо­руд часів розквіту Русі: Софійський собор (1037 p.), Золоті ворота в Києві, деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича, Холма та інших міст. Серед них на першому місці перлина українського мистецтва — Софійський собор у Києві. У ньому в неповторне ціле об'єднались елемен­ти мистецтва Візантії, Вірменії, Малої Азії, романського мистецтва (собо­ри Вормса, Тріра). Проте, безперечно, в жодній країні немає прототипу Софійського собору. Архітектура собору урочисто-святкова. Особливу роль у ній відігравало внутрішнє опорядження: розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, художні орнаменти. Все це вражало пиш­ністю, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, а й світськими.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для монумен­тальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в інтер'єрі мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опорядження та ікони.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, хоча відомо, що ними прикрашали храми, каплиці, помешкання князів, бояр, купців. Ікони спочатку завозили з Візантії і Болгарії, згодом почали виготовляти на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI— XII ст. була Печерська, де працював славетний Алімпій, який навчався в цареградських майстрів. Разом з Алімпієм, як свідчить "Печерський патерик", працювали його учні, які створили так звану київську іконописну школу. З нею пов'я­зані такі шедеври іконопису, як "Ярославська Оранта" (XII ст.), "Устюзьке Благовіщення" (XII ст.), які зберігаються в Третьяковській галереї в Москві; ікона "Борис і Гліб" (XI ст.), що експонується у Київському музеї російсько­го мистецтва. Цікава ікона XIII ст. "Покрова», що походить з Галичини (екс­понується в Київському музеї українського мистецтва). її незвичайна іко­нографія, яка не має аналогів на Русі, дає змогу припустити, що це копія оригіналу візантійської ікони.

Своєрідністю позначалось на Русі художнє різьблення по каменю. Най­більшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці орна­ментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на хо­рах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням рослин­но-геометричного орнаменту. Цікавою пам'яткою пластики є барельєф, знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, у Михайлівському Золотоверхому і Києво-Печерському монастирях тощо.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх русичів.Високого рівня розвитку досягло в Україні-Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з якого виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, зброю, броню, кольчуги, які, до речі, з'явились на Русі раніше, ніж у Західній Європі. Гон­чарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з кольоровою поливою. Поширеними були також професії кравця й шевця.

Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування. Давньоруські майстри вперше в Європі опанували й широко використовували технологію черні — хімічне протравлювання срібла для створення темного (чорного) фону, на якому кар­бувався орнамент; скані — використання найтоншого дроту (нитки) для на­паювання мальовничих візерунків. Найдовершенішим витвором руських ювелірів були емалі — заповнення контурів малюнку у виробах різнокольо­ровими порошками з наступною термічною обробкою. Плавлячись, такі по­рошки утворювали неповторний малюнок На жаль, після Батиєвоі навали ці здобутки було втрачено. Тому знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоб­лені черню, зерню або емаллю є окрасою музейних колекцій Європи і світу.

Важливими елементами давньоруської духовної культури були музика, пісня, танок. Мелодії звучали під час свят, на князівських бенкетах і в похо­дах, при виконанні обрядових дій і церковній службі. Документальні джере­ла засвідчують існування в Україні-Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), ду­хових (труби, флейти, сопілки) та ударних (бубни, металеві тарілки) інстру­ментів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

Культура Галицько-Волинської держави. В умовах феодальної роздробленості не припинявся розвиток давньоруської культури. З виникненням самостійних князівств сформувались нові культурні осередки, па­нівна християнська культура стикається з культурою народною, стає більш складною і різноманітною. Водночас посилення роздробленості зумови­ло деякі відмінності в літературному процесі, архітектурі, живопису.

У роки, коли велич і слава Києва почали занепадати, Галичина і Во­линь були опорою українства, саме тут продовжується культурний розвиток українських земель. Тут вирувало політичне й економічне життя, посилювали зв'язки із Західною Європою, з'явилось багато нових міст, укріплень, культових споруд. Усе це сприяло подальшому розвитку матеріальної і духовної культури українців.

І хоча від тієї пори збереглося мало пам'яток, проте і в тому, що відби­лось у залишках споруд, у Галицько-Волинському літопису, який, на відміну від літописів часу Київської Русі, викладає події не за роками, а у вигляді суцільного історичного процесу, дотримуючись гасла "Галич — другий Київ", у народній творчості виразно простежується західноєвропейський вплив на україно-візантійську основу. Князі й заможні бояри широко вживають латинь, проте в своїх латинських грамотах називають себе лише "князями всієї Малої Руси". У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже ЗО білокам'яних церков XII—XIII ст. Тільки за Ярослава Осмомисла галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору, церкви св. Пантелеймона. Літопис свідчить, що куль­тові споруди тут прикрашали скульптурними масками, позолотою, вітра­жами, кольоровим розписом. В опорядженні також застосовували рель­єфні керамічні плитки із зображенням фантастичних істот — грифонів, орлів, павлинів. Вони нагадують зображення і на візантійських тканинах, і в опорядженні західноєвропейських соборів.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Галицько-Волинській державі високого рівня розвитку досягло мистецтво оформлен­ня рукописної книги. Тут створювались книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами.

У техніці художнього ремесла широко застосовувались відомі прийоми гравірування, карбування, тонке металеве лиття, керамічне ремесло, зок­рема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів спо­руд тощо.

Монголо-татарська навала на деякий час загальмувала духовний розвиток країни, а у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності на­шого народу. І все ж завойовники не змогли знищити культурні традиції Русі.

Культурні надбання давніх східнослов'янських народів були досить високими, сягали європейського рівня, безперервно розвивалися. Багато царин культури — прикладне мистецтво, народна творчість, вірування — мали глибокі вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури України-Русі пояснюють тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Проте їхній вплив був значним, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у ми­стецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий ґрунт, яким був ду­ховний та матеріальний світ східних слов'ян, насамперед полян. Культура русичів не була явищем однорідним, уніфікованим, адже вона розвивалась і формувалась на поліетнічній основі та мала широ­кий вплив на розвиток культур сусідніх народів. Так, давньоруські літо­писи і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Па­ризького, польських та литовських. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Куль­тура Русі в усіх сферах виявила яскраву самобутність, заклала підва­лини для розвитку культури України доби пізнього Середньовіччя. Отже, доба Середньовіччя — новий крок у поступальному культурному розвитку людства, наповнена важливими здобутками в науці, мистецтві, у господарській діяльності. Середньовіччя в культурному розвитку Євро­пи — це час формування європейської цивілізації, європейських дер­жав і народів з їхніми національними традиціями, мовами, культурами. Подальший розвиток продуктивних сил, поява нових міст, досягнення в науці, літературі, мистецтві — це крок у розвитку світової культури. Поряд з цим — війни, людські страждання, втрата матеріальних і ду­ховних цінностей.

Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов'янського світу після тривалої перерви, викликаної монголо-татарською навалою, спо­стерігається в XV—XVI ст., тобто за доби Відродження. Цей процес був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки.