Лекція 13. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Київська Русь - якісно новий етап у розвитку слов'янської культури.

Християнізація - рушій нового культурного процесу.

Архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика.

Література, літописання, писемність та освіта, фольклор.

Перша держава східних слов'ян, яку історики називають Київською Руссю, існувала в IX—XIII ст. Це була одна з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих держав тогочасної Європи. Найбільшої могутності Русь досягла в XI ст. при князюванні Ярослава Мудрого. За різними підрахунками, Київська Русь мала від 3 до 12 млн. насе­лення і охоплювала територію близько 800 тис. км2 (майже полови­на її - в межах сучасної України).

Київська Русь розвивалася не ізольовано. Вона входила в загаль­ноєвропейський історико-культурний ландшафт (простір). На це бу­ли причини як географічного, так і історичного характеру. Україна, зокрема, займає серединне становище між центральною Європою та Азією. Через її територію з давніх часів було прокладено великі водні та сухопутні шляхи. Це давало можливість далеким одна від одної культурам. На розквіт і розвиток культури давніх слов'ян впливали і міграційні процеси.

Культура Київської Русі досягла високого рівня розвитку і не по­ступалася культурі більшості країн Європи. Причому культурна взає­модія її з ними була взаємною та рівноправною. Розвиток цієї куль­тури припинила монголо-татарська навала.

До визначних центрів давньоруської культури на півдні Русі належали: Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Холм. Київ за часів Ярослава Мудрого перетворився на великий центр культури, ремес­ла й торгівлі. Він вражав сучасників своїми розмірами, багатолюдністю, величними спорудами. У період найвищого розквіту Київ за кількістю населення та розмірами не тільки не поступався великим західноєвропейським містам, а й перевершував їх. Коли Ярослав утвердився на престолі (1019), Київ вже був величезним містом, і, як свідчить німецький хроніст Тітмар (що писав зі слів очевидців), мав 8 торжищ (ринкових площ) і 400 церков. В кінці XI ст. літопи­сець поставив Київ у ряд з такими світовими центрами, як Рим, Антіохія, Олександрія.

Не дивно, що сучасникам він здавався «величеством сияющ», а саксонець Адам Бременський, відомий мандрівник і географ XI ст., північнонімецький хроніст назвав Київ «суперником Константино­поля і кращою прикрасою грецького світу». До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 50 тисяч. Лон­дон, в якому проживало 20 тисяч, досяг такої цифри лише через 100 років. У давньоруських містах Чернігові й Галичі населення було по 25 тисяч, а в Переяславі й Білоозері - по 10-12 тисяч. Для порівнян­ня: в Парижі в кінці XIII ст. жило 24 тисячі чоловік, у Тулузі, Мар­селі, Барселоні - по 12-15 тисяч.

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі - соціально-політичні. В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об'єднанню та кон­солідації східних слов'янських племен у одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне або система обрядів, це - спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.

Дані про проповіді християнства в Подніпров'ї відносяться до І ст. н.е. і в переказах зв'язані з іменем Андрія Первозванного. Апостол, поставивши нібито хрест на місці майбутнього Києва, передбачив, що тут виникне «град велик». Отже, проповідь християнства існувала давно, хоча християнство ще і не стало пануючою релігією.

Язичницька релігія стала на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне з культом єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в ду­ховному житті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичниць­кого храму, святилища. Це знайшло своє відображення в літопису: «І почав княжити Володимир один, і поставив кумири на пагорбі за межами двора теремного: Перуна дерев'яного, а голову його срібну, а вус золотий, і Хорса, Дажбога і Стрибога, і Симаргла, і Мокош». Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу державі (перша релігійна реформа Володимира в 980 р.) не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному бу­дівництву, розвиткові писемності та культури, налагодженню зв'язків з християнськими країнами. Пантеон з шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі.

В інших слов'янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінило християнство. Воно з його монотеїзмом (єдинобожжям), ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди, з богослужінням значно більше відповідало князівській владі, ніж будь-яка інша релі­гія. Тому князь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу - остаточно хрестив Русь. До нього першим князем, який прийняв християнство, був Аскольд, за ним хрестилась Ольга. Запровадження християнства було закріплене шлюбом Володимира з Анною - сес­трою візантійського імператора Василія.

У переказі про хрещення Русі розповідається, що посли князя Володимира, яким доручили відшукати істинну релігію, побувавши на богослужінні в соборі Святої Софії в Константинополі, так вис­ловили свої враження: «Ми не знали, де ми перебуваємо - на землі чи на небі». Філософськи точніше це враження можна було б вира­зити так: «Перебуваючи на землі, ми маємо досвід прилученості до небесного буття». Цілком можна повірити переказові, що це вражен­ня було вирішальним під час навернення руського народу до хрис­тиянства. Його запровадження мало прогресивний характер, сприя­ло відмиранню пережитків родового ладу. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спад­щини передової на той час культури Візантії. Лише з часу хрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватися писемність та книжність, руські люди ознайомилися з кращими здобутками світової літерату­ри і науки. Спочатку в Києві, а потім і по всій Русі почали заснову­вати школи й книгописні майстерні (скрипторії) і незабаром східно­слов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Так, як і в Європі, християнство у Київській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства.

Після хрещення на Русі виникла церковна організація за зраз­ком візантійської, .При Ярославі Мудрому була створена Київська митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольсь­кої церкви.

Православ'я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візан­тійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві бого­служіння велося рідною, національною мовою, тоді як католицизм визнавав церковною лише латинь.

У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви.

У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читає­мо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Пе­руна й інші».

При зведенні будов у Х-ХІІ ст. застосовувалася стародавня цег­ла - плінфа та камінь. Початок кам'яного культового будівництва пов'язується з побудовою князем Володимиром у Києві в 989-996 pp. церкви Богородиці, або як її називали в народі - Десятинної. Назва зумовлена тим, що на її утримання виділялася десята частина вели­кокнязівських прибутків. До нашого часу Десятинна церква не збере­глася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруй­нували монголо-татари.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво прояви­лися у Софійському соборі у Києві, який збудував другий син Володимира - Ярослав. Софія Київська або Софійський собор - це го­ловний (митрополичий) храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Софія - слово грецьке, що означає мудрість. Софійський собор - найвидатніша архітектурна споруда Русі, що збереглася до нашого часу. Впродовж кількох століть собор був осе­редком політичного і культурного життя країни. В ньому відбували­ся собори руських єпископів, в ньому ставили на велике княжіння та приймали іноземних послів, правили молебні на честь перемог руських дружин і присягалися на вірність. Згідно з «Повістю минулих літ», він зведений в центрі верхнього міста в 1037 р. на честь перемо­ги над одним з найзапекліших ворогів Русі - печенігами. Собор являє собою розкішну 13-банну споруду, що символізує Христа та його 12 апостолів. При храмі у давнину був чоловічий монастир, який заснував київський митрополит Петро Могила.

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія» належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності, перлин європейської се­редньовічної архітектури. Він мав звеличити художньою довер­шеністю східнословенську державу. За розмірами (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м) собор перевищував візантійські хра­ми, його мозаїка мала 177 відтінків. До нашого часу собор порівняно добре зберігся, але у зміненому ззовні вигляді. В XVII та XVIII ст. його оновили митрополит Петро Могила і гетьман Іван Мазепа. Останній збудував дзвіницю собору. Рішенням ЮНЕСКО Софія Київська в 1990 р. зарахована до світової культурної спадщини.

Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько ЗО м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал про­різав головний парадний в'їзд до Києва - урочисті Золоті ворота. Ця велична кам'яна будова, яка вперше згадується в літописі у 1037 p., поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина - 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близь­ка за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церк­ви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. над руїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді.

Підсумовуючи будівничу діяльність Ярослава, Нестор-літописець у 1037 р. записав: «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Зо­лоті ворота, заклав і церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монас­тирі святого Георгія та святої Ірини».

Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі було вже близько 50 монастирів, 17- тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснова­ному в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважають­ся ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвит­ку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і цент­ром літописання, дав багато церковних діячів.

Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Киє­во-Печерського монастиря, споруджений в 1073-1089 pp. на замовлення Святослава Ярославича. Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, ши­ферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій (Алімпій - близько 1050-17.08.1114 pp.) - монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенсь­кому соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники К.Л.Острозькому і фельдмаршалу П.О.Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів Ук­раїни: І.Гізеля, З.Копистенського, П.Могили.

В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв'язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ-ХП ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці - ченці - уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візан­тійських майстрів. Особливо славилися роботи ікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікони писать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконо­писна школа.

В 1108 р. в Києво-Печерському монастирі була побудована Троїцька надбрамна церква. З часів Київської Русі зберігся ще один архітектурний пам'ятник - церква Спаса на Бересті. В ній похова­ний засновник Москви - князь Юрій Долгорукий.

Пам'ятник XII ст. був і на Житомирщині. Це - церква Василя в Овручі. Вона побудована в 1190 р., у XIII ст. знищена монголо-тата-рами, а в XVI ст. зруйнована литовським князем Гедиміном. На її руїнах архітектор В.О.Щусев (1873-1949) в 1904-1911 pp. збудував нову церкву, яка відтворює її первісні форми з княжих часів.

У Київській Русі розвивалося прикладне мистецтво. До нього на­лежать ювелірні вироби з коштовних металів, різні прикраси: весіль­ні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, коралові намиста, ча­ри, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. Витвори давньоруських майстрів славились далеко за межами Київської Русі - в Сканди­навії, Болгарії, Візантії.

Набули поширення й інші види ремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялось понад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який з успіхом продавався в Європі.

Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існували професіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців - Боян - співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича. Його згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян співав, акомпануючи собі на музичному інструменті, - гуслях. Музична майстерність Бояна була така висока, що слухачам здава­лося, ніби струни на гуслях самі собою звучали під його пальцями.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники, згадки про яких зустрічаються в літературних пам'ятках з XI ст. Вони мандрували по містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами - були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, гра­ли на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Скоморохів зоб­ражено на широко відомій фресці в Софійському соборі. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів.

Київська Русь мала літературу. Основними її темами були княжі суперечки, боротьба з кочівниками, прийняття нової релігійної сис­теми. Від ХІ-ХП ст. дійшло понад 80 духовних і світських книг. Із запровадженням християнства літературною мовою на Русі стала церковно-слов'янська, що прийшла разом із церковними книгами з Болгарії. Цією ж мовою перекладалася й іноземна література. Христи­янська церква принесла на Русь не лише перекладну богослужбову візантійську літературу та її різні жанри, а й відповідну систему євро­пейської світської літератури (хроніки, історичні повісті, житія, па­терики, повчання, слова). Найдавнішою точно датованою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове Євангеліє», виконане в 1056-1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира - свояка київського князя Ізяслава. Звідси і назва - «Остромирове Євангеліє». Втім, більшість дослідників вважає, що манускрипт з самого початку призначався не для Остромира, а для Софійського собору в Новгороді, можливо, як дарунок від Софії Київської. Книга написана кириличним уставом на найкращому пергаменті, багато оз­доблена орнаментами та мініатюрами. Переписав її зі староболгарсь­кого оригіналу та оформив київський каліграф диякон Григорій. Цьо­му унікальному рукописному витвору судилося посісти почесне місце у скарбниці найвизначніших творів світової культури.

Дійшла до нас й інша книга - Ізборник Святослава, укладений в 1073 та 1076 pp. для князя Святослава Ярославича, звідси і його назва. Ізборник має енциклопедичний характер. Це фактично перша давньоруська енциклопедія. Він складається з «Відповідей Анастасія Синаїта» - зведення виписок із біблійних книг і творів візантій­ських богословів Василія Великого, Іоанна Златоуста та ін. До нього входить також перелік книжок, що не рекомендуються для читання благовірним християнам. Всього в Ізборнику міститься 380 творів, що належать 25 авторам. Рукопис щедро прикрашений мініатюрами.

Навколо Ярослава Мудрого склався гурток з представників дав­ньоруської інтелектуальної еліти. До нього входив славетний книж­ник і філософ, письменник-публіцист і громадський діяч, перший митрополит з руських Іларіон (? - близько 1088 p.). Він був першим митрополитом з руських, введених у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. Іларіон відзначався вче­ністю та благочестям. Як сказано у «Повісті минулих літ», Іларіон був «муж добрий... і книжник, і пісник». Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності, першого давньоруського релігійно-філософського твору «Слово про закон і благодать» (близько 1037 p.),

тобто похвала «великому каганові нашої землі Володимирові» за запровадження християнства на Русі, возвеличення рідної землі та церкви, незалежність якої від Візантії відстоював Іларіон. Термін «Закон» для стародавніх письменників означав Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» розуміли Новий Завіт - другу частину Біблії (християнство). Перу Іларіона належать й інші праці: «Молитва до Бога від усієї землі нашої», «Сповідання віри». Всі вони сповнені глибокого світоглядного змісту, свідчать про ве­лику ерудицію Іларіона, його добру обізнаність з пам'ятками не лише візантійської, болгарської та чеської, а й усієї західноєвропейської культури.

У «Слові про закон і благодать» Іларіон славить християнство, звертає увагу на вільний та самостійний вибір цієї релігії князем Володимиром. В особі останнього митрополит створює образ ідеального князя - «правдивого, славного та мужнього», ставить його врівень з апостолами, Іларіон першим на Русі обґрунтовує ідею князівської влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Автор намагається довести ідею рівності всіх народів, включення давньоруського народу у всесвітню історію. Оцінюючи язичницьке минуле русів, Іларіон висловлювався про нього як про «ідольський морок» і водночас як про визначну схо­динку до наступного («спершу тінь - потім істина») - до христи­янської благодаті, але уже на цій сходинці земля Ігоря, Святослава й Володимира була не безвісна, а «знана й чувана в усіх чотирьох кінцях світу». Позиція Іларіона спрямовувалась проти «візантизації» Київської церкви.

Виникала історична література, зокрема такий самобутній жанр давньоруської літератури, як літописання*, яке розпочалося на Русі в XI ст. Літописи - це не лише історичні, а й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. До нашого часу збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Літописання як жанр, а не звичайні історичні записи, не було відоме ні візантійській, ні болгарській, ні будь-якій іншій європейській літе­ратурі.

* Складання щорічних записів історичних подій, яке проводиться сучас­ником.

Початком давньоруського літописання стало укладання при ки­ївській митрополії «Сказання про поширення християнства на Русі». Значним центром культури, літописання став у XI - першій поло­вині ХНІ ст. Києво-Печерський монастир. У 1093-1096 pp. виник Києво-Печерський літописний звід, складений за розпорядженням ігумена Іоанна. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

У монастирі творив письменник, видатний літописець - інок Нестор (липень 1056 р. - ?), який став ченцем у 70-х роках XI ст. У 1110 р. він взявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», вершини свого творіння, найвидатнішого вітчизняного літопису серед збережених часом, написаного в 1113 р. До літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроб­лені як самим Нестором, так і його попередниками.

«Повість минулих літ» дійшла до нас у складі більш пізніших літо­писних зводів (XIV-XV ст.). Твір є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства і Київської Русі з пер­ших століть н.е. і до 1110 р. Дослідники одноголосно вважають «Повість» видатною історико-літературною пам'яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури.

Висока освіченість автора, його широка ерудиція, копітка праця з першоджерелами - великокнязівськими архівами, усними переказа­ми феодальних родин, народними переказами і легендами дали змо­гу створити широке історичне полотно. Для літопису характерна гли­бина думки, філософських узагальнень, стрункість побудови історичної концепції. Заголовок Несторового літопису такий: «Це повість минулих літ, або звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». В літо­писі мова йде про започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним. До літопису увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про смерть віщого Олега - від коня свого, помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подо­рож її до Царграда. Крім того літопис Нестора знайомить з важливи­ми подіями церковної історії.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він ство­рив другу, після Іларіона, концепцію осмислення давньоруської історії, зробив спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, в системі тодішнього світу, поставив питання про включення її історії у світову, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються міжкнязівські чвари.

«Повість минулих літ» сприймається не тільки як твір історич­ний, а й як твір високохудожній. Це ще одне свідчення обдарова­ності автора та його яскравої творчої індивідуальності. «Повість» пе­реткана зворотами з живої народної мови, афоризмами, приказками: «коли вовк повадився до овець, то виносить усю отару», «смерть спільна всім», «мертві сорому не мають», «поки камінь почне плава­ти, а хміль тонути».

Деякі вчені, зокрема, такий відомий фахівець з давньої історії Ук­раїни, як М.Котляр, висловлюють певні сумніви щодо, того, чи був Нестор літописцем і автором «Повісті минулих літ».

Високого рівня досягло законодавство Київської Русі. Видатною пам'яткою юридичної літератури є «Руська правда» - збірник законів, складений у XI—XIII ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Термін «правда» тут означає «закон». Це - перший відомий нам давньоруський юридичний кодекс, основне джерело пізнання су­спільного ладу, держави і права Київської Русі. Він вражає розви­нутою для свого часу правовою культурою. За характеристикою ака­деміка Б.Грекова, «Руська правда» «є перлиною в історії руської культури». Оригінал «Руської правди» не зберігся. До наших днів дійшли численні її списки, складені у XI—XIII ст.

«Руська правда» в цілому репрезентує право українське. Вона відрізняється лагідністю покарань, не передбачала смертної кари за злочини. В цьому плані право Київської Русі було прогресивнішим порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Вбивство ка­ралося гривнею, частина якої йшла князеві, а частина замість помс­ти - родині вбитого. Не знала «Руська правда» і тілесних покарань, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Ця збірка законів князя Ярослава Мудрого та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Займався літературною діяльністю, був видатним мислителем і письменником, знав грецьку та англійську мови внук Ярослава Муд­рого Володимир Всеволодович Мономах (1053-1125) – великий князь київський вії 13-1125 pp. У 1117 р. відбулось укладання його знаменитого «Повчання дітям» - пам'ятки давньоруського пись­менства. В ньому даються настанови, як мудро правити і судити.

У «Повчанні» автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається до своїх синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». Володимир Мономах наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невин­ного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Він повчає юних, щоб вони мали «душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє», зобов'язує їх «долу очі мати, а душу вгору», рекомендує дотримуватись трьох справ - покаяння, сліз і милостині. «Тож, Бога ради, - радить князь, - не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони».

Автором багатьох церковно-полемічних і дидактичних творів був церковний діяч, оратор і письменник Климент Смолятич (? - після 1164 p.). В 1147 р. у Софійському соборі князем Ізяславом Мстиславичем він був висвячений без дозволу константинопольського па­тріарха київським митрополитом. Смолятич став другим після Іларіона митрополитом-русином (1147-1154). Він продовжувач лінії Іларіона, був його наступником у боротьбі за незалежність Київської церкви від Візантії. Як зазначав академік Сергій Єфремов, Климент Смолятич був шанований серед сучасників «своєю освіченістю та розумом». Київський літопис XII ст. оспівував його як «книжника і філософа», якому не було рівних на Русі.

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам'яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. Знайшов цей твір в кінці XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Росії й у 1800 р. видав.

За своїм художнім рівнем «Слово» не має аналогів у візантійській та європейській літературах. У ньому розповідається про один з тра­гічних епізодів боротьби з кочівниками - невдалий похід проти по­ловців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1151-1201), його брата і синів. 13 травня 1185 р. Ігор Святославич зазнав нищівної поразки від половецьких ханів Ізи і Кончака, по­трапив у полон та незабаром зумів утекти.

Твір відображає історичну дійсність Русі кінця XII ст. не букваль­но, як літописи, а в художній, узагальненій формі. В «Слові» вперше на Русі висловлена думка про виникнення держави на основі сус­пільного договору між князем і народом. Ідея твору - об єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Звертаючись до князів, нащадків Ярослава Мудрого, автор «Слова» закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.

Одне з найкращих місць «Слова» - плач Ярославни, дружини князя Ігоря, дочки галицького князя Ярослава Осмомисла. Дізнавшись про поразку руського війська і про те, що Ігор потрапив у по­лон до половців, Ярославна йде на міську стіну і плачучи закликає вітер, Дніпро і Сонце допомогти Ігореві, визволити його з тяжкого й ганебного полону. Образ Ярославни, що є одним з найпоетичніших жіночих образів світового письменства, давно став уособленням лю­бові та відданості.

«Автор, - писав С. Єфремов, - знав людську душу і вмів заче­пити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу - і твір його не спопелів від часу... Благородний патріот, що тверезо й розум­но дивиться на події і не тільки їх головою розуміє, але й серцем відчуває - стає перед нами на повен зріст і доповнює величну по­стать оригінального поета».

Одним з нових видів літератури на Русі були житія святих (агіог­рафія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про жит­тя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновни­ка Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського.

Визначним твором агіографічної літератури є «Києво-Печерсь­кий патерик». Він складений в 1215-1230 pp. ченцями Києво-Пе­черського монастиря і містить багато літературних творів. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання, легенди. Казко­во-фантастичний світ «Патерика» поєднаний з історією Києво-Пе­черського монастиря і його перших подвижників, реальним життям ченців, з відомостями про їхнє життя, діяльність. З «Патерика» дізнає­мося, хто вступав у монастир, чим займалися в ньому ченці, які були взаємин і між ними та князем, які були монастирські маєтки, хто ними завідував, які чесноти чернечого життя вважалися найкращими. У ньому також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини

князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемиш­лем, похід руських князів на половців.

Головна ідея твору - довести особливу святість Києво-Печерсь­кого монастиря, зокрема місця, на якому він заснований, підкресли­ти його велике значення як осередку давньої культура

Серед тих, кого прославляв «Патерик», був монах монастиря Ага-піт - перший відомий руський лікар, який помер 14 червня 1095 р. З його іменем зв'язують заснування в Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні.

«Патерик» описує найвдаліші випадки лікування Агапітом. Коли у Чернігові захворів князь Володимир Мономах і лікування виклика­ного з Києва медика нічого не дало, князь покликав Агапіта: «Посылаеть мольбу к Иоану, игумену Печерскому, да понудить Агапі­та прити до него». Агапіт вилікував князя Володимира, але від запропонованих Мономахом коштовностей відмовився: «Николи же и ни от кого же что взях, - ныне ли погублю мьзду свою злата ради».

У «Патерику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкірні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коріння. 1982 р. на фасаді Нікольської цер­кви на згадку про Агапіта встановлено бронзову дошку з його ба­рельєфом.

Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії. Першою руською жінкою-лікарем була Євпраксія Мстиславівна (1108-1172), внучка Володимира Мономаха, автор трактату «Мазі».

Патріотизм і поетична чарівність «Києво-Печерського патерика» зробили його однією з найпопулярніших, найулюбленіших книг ста­роукраїнської літератури протягом тривалого часу - аж до XIX ст. включно. Це стверджував М.С. Грушевський, зазначаючи, що «Пате­рик» і «Кобзар» - се були дві найпопулярніші українські книги». Вперше «Патерик» було надруковано в 1635 р. польською мовою, в 1661 р. - церковнослов'янською.

Розвиток літератури і взагалі письменства неможливий без підне­сення та поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Київсь­ка Русь ще на початку II тисячоліття була краєм небувало високої за тих часів письменності. Петербурзький історик Б.В.Сапунов встановив, що в Х-ХШ ст. на Русі було приблизно два проценти письменних. Для порівняння: в значно пізніші часи - в епоху так званого «просвітницького абсолютизму» Катерини II, за офіційними даними, з кожних восьмисот чоловік вчився в Російській імперії тільки один.

Археологічні дослідження спростовують необґрунтовані твер­дження про раптове виникнення писемності на Русі водночас із запровадженням у 988 р. християнства. Як переконливо довели С.Висоцький, Я.Боровський, М.Брайчевський, писемність на Русі мала свою давню традицію. Вона простяглася від ідеографічних знаків епохи бронзового віку (зрубна культура) та сарматів, через викорис­тання грецьких і латинських літер у черняхівську епоху до докириличного письма, що виникло на основі грецького з доданням влас­них спеціальних знаків. Про те, що писемність знали на Русі ще за язичницьких часів, свідчать літописні дані про підписання Візантією до­говорів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та руською мовами. Є також знахідки берестяних грамот та графіті - написів на стінах архітек­турних будов і ремісничих виробах.

Цілу книгу написів на стінах Софії Київської, надряпаних її па­рафіянами в період Київської Русі, відкрив і опублікував С.О.Висоцький1. Серед написів є і просто імена або короткі оповіщення ти­пу «Писав Данило», є і намальована корова з написом «Муу, муу». Є й графіті, які доповнюють літописну інформацію: «4 роки княжив Святослав», «В рік 6560 3 березня розгримілося в 9 годин удень, бу­ло ж це на святого мученика Євтропія», «Місяця декембря в 4 сотво­рили мир на Желяні: Святополк Володимир і Олег», «Господи, помо­жи рабі своїй Олисаві Святополчій матері, руській княгині».

Тільки після запровадження християнства на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена болгарськими просвітите­лями Кирилом та Мефодіем і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діа­лект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною пе­редумовою її поширення на українських землях. Кирилицею напи­сані всі відомі твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», Ізборники 1073 і 1076 pp. «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

1 Высоцкий С А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. - К, 1966.

У Х-ХП ст. писемність переростає в освіту. Перша літописна згадка про заснування школи на Русі відноситься до 988 р. З метою підготовки кадрів священнослужителів князі Володимир і Ярослав при церквах у Києві й Новгороді заснували школи. Для дітей «наро­читої чаді», тобто знаті, князь Володимир розпорядився збудувати школу на Старокиївській горі, поруч з Десятинною церквою. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Ярослав Мудрий організував школи в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти було й «навчання книжне», що передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики. Навчання велося церковнослов’янською мо­вою.

Київську Русь називали «книжною країною». Тут книгу любили і цінували, вважали її «восьмим дивом світу». «Солодкий є медяний сік і цукор, але солодший від обох є книжний розум» - повчає книж­ник XII ст.

Великим шанувальником книг був Ярослав Мудрий. У «Повісті минулих літ» читаємо: «Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато і перекладали вони з грецького на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повча­ються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості... Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував».

Далі літописець умістив у своєму творі прекрасний гімн книзі й книжній мудрості: - «Великою бо буває користь від навчання книж­ного; книги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це - ріки, що напоюють всесвіт, це - джерела мудрості, адже в книгах же невимірна глибина: ними ми втішаємося у журбі... Якщо старанно пошукати у книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї». Ця похвала мудрості вписана до «Повісті минулих літ» після розповіді про культурно-освітню діяльність Ярослава Володимировича.

Книгами Софійської бібліотеки послуговувався, мабуть, автор «Повісті минулих літ» Нестор-літописець. Йому належать слова: «Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, - так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлюємо серцем книжну науку... Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами».

Отже літопис 1037 р. згадує про бібліотеку або, правильніше, книгосховище в Софії Київській. Історики вважають, що це була перша відома на Русі вітчизняна бібліотека і книги в ній належали осо­бисто Ярославу Мудрому. За свідченням літопису бібліотека налічу­вала близько тисячі томів. Це свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг.

Досі не пощастило знайти Ярославову книгозбірню. Частина вче­них припускає, що вона загинула у вогні пожеж під час монголо-татарської навали на Київ у грудні 1240 року. Інші думають, що ця бібліотека по смерті Ярослава розпорошилась по різних монастирсь­ких і церковних книжкових зібраннях.

Крім книгосховища при Софійському соборі, дещо пізніше виник­ла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. До її складу ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею - одним з ченців монас­тиря, колишнім чернігівським князем, правнуком Ярослава Мудрого.

На потребу суспільного й духовного життя склалася когорта ки­ївських книжників - переписувачів, перекладачів упорядників та авторів оригінальних праць. Серед них широко знаними є імена Фе­одосія Печорського, літописців Никона (7-1088), славетного Несто­ра, ігумена Видубицького монастиря Сильвестра (?—1123), єпископа Кирила Туровського (9.03.1130-1182), Якова Мниха, згадуваних вже Іларіона і Климента Смолятича.

Чимало освічених осіб було серед князів. Це - Ярослав Володи­мирович, прозваний за свій державний розум і освіченість, любов до книжок і науки Мудрим. Син Ярослава Всеволод володів п'ятьма іноземними мовами! З ім'ям Ярослава пов'язаний зеніт розквіту давньоруської культури писемності й наукових знань. Талановитий державний діяч, він доклав зусиль до створення першого писемного зведення законів - «Руської правди».

Згідно з літописом, Ярослав помер у віці 76 років і похований, як і його внук Володимир Мономах, у Софійському соборі. Його остан­ки збереглися до наших днів і досліджені вченими - антропологами. Погруддя Я.Мудрого усередині собору виконане скульптором М.М.Герасимовим, по суті, «з натури»: до наших днів у мармуровому

саркофазі, який стоїть в одній з бічних апсид Софійського собору, збереглися кістяк і череп Ярослава.

Україна шанує пам'ять свого видатного державного і культурно­го діяча. Зі сцен театрів не сходить драма Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Є опера Григорія Майбороди тієї ж назви і фільм «Яро­славна, королева Франції». Він цілком заслужив на цю шану, «бага­то поту утерши за Руську землю», як влучно висловився літописець Нестор.

Добру освіту одержала і дочка Ганна Ярославна, одружена з фран­цузьким королем Генріхом І Капетінгом. Її підписи стоять на держав­них документах Франції. Дві інші дочки Ярослава - Єлизавета і Анастасія - були одружені відповідно з норвезьким королем Гаральдом Сміливим і угорським королем Андрієм І. Не дивно, що істори­ки часто називають Ярослава «тестем Європи». Такі династичні шлюбні зв'язки зміцнювали зв'язки з латинським Заходом. Вони свідчили про могутність та високий міжнародний авторитет Київсь­кої Русі.

На Русі існувала багата усна народна творчість - фольклор: пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання. До X ст. відноситься виникнення нового епічного жанру - героїчного билинного епосу, якій став вершиною усної народної творчості.

Билини - це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежали реальні історичні події. В усній традиції билини дожили до XX ст.

Улюбленими героями билин часів Володимира Святославича бу­ли воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попо­вич. Найбільш популярний серед них Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ руського воїна, захисника держави від за­гарбників, переможця Солов'я-розбійника й Ідолища Поганого, героя-борця за справедливість, символ народного патріотизму. Цим ге­роям присвятив свій найвідоміший твір «Богатирі» видатний російський художник другої половини XIX - початку XX ст. Віктор Михайлович Васнецов. Цю картину він писав двадцять п'ять років.

В билинах згадується також велетень богатир Святогор. Він мав надприродну силу, яку перед смертю передав Іллі Муромцю. У пере­носному вживанні ім'я Святогор означає дуже сильну людину. Оспі­вано й іншого богатиря Кирила Кожум'яку, який за часів князя Володимира Великого врятував Київ від ворожого нашестя, перемігши в борцівському поєдинку печенізького силача-велетня. Після

поразки свого борця печеніги, впевнені, що їхні боги відвернулися від них і на перемогу сподіватися марно, без бою відступили від обложеного Києва.

Популярний герой народного епосу, селянин-орач Микула Селянинович. В його образі оспівувалася велич селянської праці. Він з любов'ю й натхненням працює на землі, сіє й збирає хліб.

Епос східних слов'ян був просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні.