Релігійна система стародавньої Месопотамії

Релігійна система несла на собі помітний відбиток реально іс­нуючої в тому регіоні соціально-політичної структури. В Месопота­мії з її численними державними утвореннями, що змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилонія), не було сильної ста­більної державної влади. Тому, хоча час від часу певні таланисті пра­вителі (Гудеа, Саргон Аккадський, Хаммурапі) досягали немалої влади й визнаної потуги, централізованих деспотій в цьому регіоні, як правило, не було. Очевидно, це дало взнаки й в зафіксованім релі­гійною системою статусі месопотамських правителів. Зазвичай вони не йменували себе (і їх не йменували інші) синами богів, а їхня сакралізація практично обмежувалась наданням їм прерогатив перво­священика або визнанням за ними права на безпосередній контакт з богом (збереглися обеліски, де зображені верховні боги, напр. Шамаш — бог Сонця в Ассирії, які вручають царю, напр. Хаммурапі, символи верховної влади, закони, природні ресурси тощо).

Життя і смерть, царство неба і землі й підземне царство мерт­вих — ці два начала чітко протистояли в релігійній системі Дворіч­чя. І не тільки протистояли. Реальне буття землеробів з їхнім куль­том родючості й регулярної зміною сезонів, чергуванням природи, що циклічно прокидається й помирає, не могло не привести до уяв­лення про тісний й взаємообумовлений зв'язок між життям і смер­тю, вмиранням й воскресінням. Хай люди й смертні та ніколи не по­вертаються з підземного царства. Але природа безсмертна! Вона що­року народжує нове життя, мов би воскрешаючи її після мертвої зи­мової сплячки. Саме цю закономірність природи й повинні були ві­добразити безсмертні боги. Тому не дивно, що одне з центральних місць в міфології месопотамців зайняла історія про смерть і воскре­сіння Думузі (Таммуза).