Суть, форми і види зайнятості

Зайнятість розкриває один з найважливіших аспектів соціально-економічного життя людини, пов'язаний із задоволенням її потреб у сфері праці. Водночас трудова зайнятість населення краї­ни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже — економічну основу життя суспільства. Разом з тим зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, але і у самореалізації через суспільне корисну діяль­ність.

Таким чином, зайнятість — це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичер­пується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти, як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня жит­тя працюючого населення; задоволення потреб економіки у робочій силі із врахуванням її кількості та якості; задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку у разі втрати роботи тощо.

Тому глибоке вивчення закономірностей забезпечення ефективної зайнятості та можливостей її цілеспрямованого регулювання є дуже важливим елементом професійної підготовки економістів.

Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить за­конодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).

Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" відносини зайнятості в Україні ґрунтуються на таких принципах:

• виключне право громадян розпоряджатися своїми здібнос­тями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випад­ків, спеціально встановлених законодавством). Цей принцип пе­редбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо пра­цювати — то там і стільки, де і скільки це їй потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільне корисної діяльності (як наприклад, навчання, виховання дітей, ведення домашнього господарства, зміцнення здоров'я, громадська і благо­дійницька діяльність, спорт та інші незаборонені види діяль­ності);

• створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи згідно з Конституцією України.

Зайнятість — складна і багатоаспектна економічна категорія, що характеризує дуже важливі соціально-економічні відносини. Вона характеризується різними аспектами, основними з яких є її види, форми і показники.

Форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.

За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).

За формами власності підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних підприємствах.

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підпри­ємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) — вулична торгівля, домаш­нє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін. Неформальний сектор ринку праці ви­никає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформаль­ного сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризуєть­ся такими рисами:

• відсутність офіційної реєстрації діяльності;

• переважання самозайнятості;

• низька капіталоозброєність праці, застарілі і шкідливі тех­нології;

• легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;

• низький рівень доходів, безправ'я працівників;

• нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних струк­тур.

За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонарністю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється як робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота іт. ін.

Одним з різновидів нестандартної зайнятості є нетоварна зайнятість. Вона означає всі види неоплачуваної роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами їх сімей. Передусім це робота в особистому підсобному та домашньому гос­подарстві, а також перенесення в сім'ю тієї роботи, яка при нор­мальній платоспроможності є платними послугами (наприклад, ремонт квартири, підстригання волосся, чистка чи пошиття одягу тощо). Чим нижчі грошові доходи сім'ї, тим більшу частку засобів існування вона отримує з нетоварного сектору. Проблеми зайнятості в неформальному і нетоварному секторах можна звести до таких груп:

1) порушення норм законодавства про працю, зокрема щодо її безпеки, тривалості, оплати, тяжкості і шкідливості для здоров'я, використання дитячої праці тощо;

2) соціальна незахищеність працівників на випадок втрати роботи, виробничої травми, хвороби, старості;

3) несплата податків державі.

За мірою охоплення економічно активного населення розрізня­ють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача Робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку, — як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, поділ робочих місць, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації), та повну зайнятість.

Основними видами зайнятості:

1. повна,

2. продуктивна,

3. раціо­нальна

4. ефективна.

Враховуючи принцип добровільності праці,повна зайнятістьв ринковій економіці означає не максимально можливе залучення до роботи працездатного населення, як це було в радянські часи, а достатність робочих місць для всіх, хто добровільно бажає працю­вати. Повна зайнятість є важливою характеристикою соціального захисту населення у трудовій сфері. Разом з тим вона є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак сама собою повна зайнятість ще не означає найраціональніше, найдоцільніше використання ресурсів для праці.

Продуктивна зайнятість — це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних вигід, отри­маних у результаті цієї зайнятості порівняно з витратами на органі­зацію цієї роботи. Продуктивність зайнятості з погляду працівни­ка означає отримання трудового доходу більшого, ніж мінімально необхідний для відтворення робочої сили. Продуктивність зайня­тості з погляду роботодавця означає отримання прибутку від най­маної праці.

Раціональна зайнятість — це одночасно і економічно, і соці­ально доцільна зайнятість. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць, що без шкоди для здоров'я дає змогу працівникові досягти високої продуктивності праці і мати заробіток, який забезпечує нормальне життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.

Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називаютьефективною зайнятістю.

Таким чином, ефективна вільно обрана зайнятість відображає стан кількісної і якісної збалансованості між потребою населення в роботі і робочими місцями, за якої створюються сприятливі умо­ви для соціально-економічного прогресу і дотримуються інтереси як окремих працівників, так і суспільства в цілому. Зрозуміло, що в зв'язку з постійним розвитком потреб людини і суспільства, з науково-технічним прогресом зростають кількісні та якісні пара­метри ідеалу ефективної зайнятості, в результаті чого його постійно треба прагнути, але неможливо досягти.

Зайнятість має не лише економічне, а і велике соціальне зна­чення, у зв'язку з чим вона стає важливим елементом соціально-економічної політики держави і пріоритетним напрямом соціально-трудових відносин.