Ринкова економіка як економічна система.

Для того, щоб глибше зрозуміти, що таке ринкова економіка, необхідно розглянути основні принципи її організації.

Ринкова економіка ґрунтується на приватні власності та ціновому механізмі розв’язання проблем економічної організації. Іншими важливими її принципами є: свобода підприємництва й вибору; особиста заінтересованість як головний мотив економічної поведінки; конкуренція та обмежена роль уряду в господарському житті.

Як уже зазначалося, в ринковій економіці ресурси перебувають головно у власності приватних осіб та інституцій, але не уряду. Приватна власність дає змогу окремим особам та підприємствам на свій розсуд залучати й застосовувати ресурси. Інститут приватної власності формувався еволюційно і підтримується правом заповіту – правом власника майна призначити спадкоємця власності після смерті. Права власності – найістотніші, оскільки заохочують інвестиції, обмін та економічне зростання. Без права власності люди змушені втрачати чимало зусиль та ресурсів, аби захистити й зберегти свою власність.

Про ціновий або ринковий механізм з його силами попиту і пропозиції уже згадувалось у темі 3. Тепер зазначимо, що ціновий механізм збалансовує ринкову економіку, розв’язуючи питання: що, як і для кого виробляти. Інакше кажучи, ціновий механізм є головним механізмом організації ринкової економіки. Зміна цін сигналізує виробникам, за якими напрямами потрібно змінити пропозиції в розподілі ресурсів. Висока ціна на певне благо стимулює розширення його виробництва. І, навпаки, низька ціна блага спричиняє розорення частини виробників, які змушені шукати інші сфери прикладання своєї праці та ресурсів. Отже, коливання цін і переміщення ресурсів з одних галузей в інші визначають обсяги виробництва фізичних благ та пропозиції між їх виробництвом. Водночас ділові одиниці з низькими втратами перебувають у вигідному економічному становищі, бо привласнюють вищий чистий дохід.

Ціновий механізм постійно тримає під економічним тиском усіх виробників, спонукаючи їх до безперервного пошуку резервів зниження витрат виробництва, а отже підвищення продуктивності праці.

Із приватною власністю та ціновим механізмом тісно пов’язана свобода підприємництва й вибору. Ринкова економіка покладає на підприємства відповідальність за ухвалення рішень, ефективність яких перевіряється ринком.

Свобода підприємництва означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть вільно організовувати виробництво товарів і послуг. Вибір конкретної галузі діяльності або вихід з неї здійснюється підприємцями самостійно.

Свобода вибору передбачає, що власники ресурсів і грошей використовують їх на свій розсуд і що особа вільна вибрати будь-який вид діяльності. Цей принцип також означає, що споживачі на свій розсуд у межах грошових доходів вирішують, які товари й послуги купувати. Однак свобода підприємництва й вибору в ринковій економіці не абсолютна. її обмежує державне втручання в економіку. Держава встановлює загальні юридичні обмеження для здійснення суб’єктами вибору виду господарювання та використання об’єктів приватної власності. Вона, наприклад, забороняє виробництво наркотиків, небезпечне забруднення довкілля, визначає технічні умови використання автотранспорту і т.д.

Особиста заінтересованість (особистий інтерес) є рушійною силою ринкової економіки. Кожна людина й господарська ланка намагаються робити те, що їм вигідно. Власники ресурсів прагнуть продати їх або надати в користування за найвищу ціну. Фірми бажають отримати найбільший прибуток. Споживачі розподіляють свої доходи так, аби дістати максимальну користь від споживання. Отже, особистий інтерес визначає фундаментальний спосіб дій учасників економічного життя. Причому цей спосіб поведінки має узгоджуватися з чужими інтересами. Тому дотримання особистого інтересу не слід плутати з егоїзмом.

Мотив особистого інтересу скеровує і впорядковує функціонування економіки. Фірми й постачальники ресурсів, дбаючи про власну вигоду й діючи в межах конкурентної ринкової системи, одночасно – ніби спрямовані невидимою рукою – сприяють досягненню суспільних інтересів.

Свобода вибору є основою конкуренції, або економічної змагальності, притаманної ринковій економіці. Конкуренція передбачає:

1) наявність на ринку значної кількості незалежних продавців і покупців
конкретного продукту або ресурсу;

2) свободу для покупців і продавців виступати на певних ринках чи залишати їх.

Суть конкуренції полягає в широкому розпорошенні економічної влади всередині двох складових економіки – фірм та домогосподарств. Конкуренція наявна на ринку доти, доки жоден із продавців або покупців чи їхні невеликі групи не можуть маніпулювати ринком для власної вигоди. За великої кількості продавців на ринку певного продукту кожен із них забезпечує таку мізерну частку загального обсягу продукції, що практично не в змозі вплинути на пропозицію, а отже й на ціну продукту. Таке само стоїть справа і з тими, хто визначає попит на ринку. Покупців на ринку багато, і вони діють незалежно один від одного. Отже, окремі покупці також не можуть впливати на ціну, маніпулювати ринком.

Конкуренція передбачає також, що виробникам легко входити в галузь і залишати її, не існує штучних юридичних перешкод, які не дозволяють збільшення або зменшення обсягів продукції в окремих галузях. Свобода входу в галузь і виходу з неї забезпечує економіці гнучкість, без якої неможливий ЇЇ ефективний розвиток.

Ринкова економіка сприяє ефективному використанню ресурсів. Тому втручання держави в господарську діяльність фірм обмежене. Уряди встановлюють юридичні обмеження для використання приватної власності та здійснення індивідуального вибору. Концепція ринкової економіки як саморегульованої системи виключає директивне, централізоване державне управління нею. Проте низка небажаних наслідків, пов’язаних із функціонуванням ринкової економіки, призвела до того, що в другій половині XX ст. роль уряду в економіці зросла. Ринкову економіку, в якій уряд відіграє активну роль, називають змішаною.

Для кожної країни характерна своя, національна модель ринкової економіки, бо нації відрізняються своїми цінностями, що відображають особливості їх менталітету, соціальними умовами, способами здійснення політичної влади, рівнем економічного розвитку тощо. Сучасна ринкова економіка має кілька основних різновидів, або моделей.

Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва. Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини насе­лення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставиться. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання визначення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон’юнктури й економічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Американська модель ринкової економіки високоефективна, коли вона формується за таких умов. По-перше, населення зростає повільно, що дає змогу поступово і без обмежень нагромаджувати капітал, нарощувати промислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій – і в сільському господарстві; населення може мігрувати з сільського господарства у промисловість. По-друге, країна досягає стадії масового споживання, коли найвищим пріоритетом стає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема в товарах тривалого користування, предметах розкоші тощо. Це передбачає наявність великої кількості підприємств, здатних задовольняти різні смаки й запити, а також заінтересованих у цьому.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного підприємництва. Ця модель характеризується значним втручанням держави в господарське життя, спрямованим на створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Розв’язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Для цієї моделі притаманне певне відставання темпів зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження витрат виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Спеціальних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, немає, але розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого населення помітно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки можлива лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. У цій моделі законодавча й виконавча влада чітко не розмежовані, не протистоять одна одній, а отже, законодавство й управління краще узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу і праці, добре відпрацьована, і її строго дотримуються. В країні наявна компетентна, віддана національній справі керівна еліта.

Соціальне ринкове господарство, або європейська модель, є своєрідним поєднанням ринкової економіки і соціалістичної ідеології. її часто називають розподільним соціалізмом. Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша функція реалізується в конкурентній ринковій економіці приватним сектором, другу виконує уряд, який намагаєтеся усунута наявні, на його погляд, несправедливості через перерозподіл доходів. Наприклад, у Швеції одержавлено лише 5%і засобів виробництва, але частка державних видатків нині становить більше 50% валового внутрішнього продукту. При цьому більше половини цих видатків скеровується на соціальні потреби – забезпечення доступності освіти, охорону здоров’я, щедре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування. Однак в європейської громадськості викликають занепокоєння високі податки і громіздкий бюрократичний апарат, що збільшує накладні витрати і знижує конкурентоспроможність на світових ринках. Чимало фахівців уважає, що зрівнювання матеріального становища людей через перерозподіл доходів уповільнює економічний розвиток країни. Все це ставить перед даною моделлю ринкової економіки основне питання: чи можливий сталий прогрес економіки в умовах руху суспільства до соціальної та економічної рівності? Прийнятність розподільного соціалізму для інших націй світу залежить від їхньої здатності розв’язати це питання.

Для глибокого розуміння ринкової економіки застосуємо схему кругопотоку, яка відображає взаємопов’язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів між економічними суб’єктами. Інакше кажучи, схема кругопотоку віддзеркалює функціонування ринкової економіки. У кожній національній економіці, як уже зазначалося, є три основні економічні суб’єкти – 1) домогосподарства; 2) фірми і 3) держава. Якщо економіка країни відкрита, тобто пов’язана з економіками інших країн через експорт-імпорт товарів і послуг, ресурсів та іншими формами зовнішньоекономічних зв’язків – то існує ще й четвертий суб’єкт економічного життя країни – решта світу (іноземці).

Для простоти аналізу розглянемо спочатку двосекторну модель кругопоку, яка відображає замкнену національну економіку, що містить лише два економічні суб’єкти – домогосподарства та фірми. На верхній частині рис. 4.1 показано ринок ресурсів. Тут домогосподарства, які безпосередньо або опосередковано (через власність на ділові підприємства) володіють усіма ресурсами – працею, землею, капіталом і підприємницьким хистом – постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за допомогою останніх фірми виробляють товари й послуги.

Рис. 4.1. Двосекторна модель кругопотоку ресурсів, продуктів і доходів

Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами. Ці доходи домогосподарства привласнюють у вигляді заробітної плати (оплати праці), ренти (плати за землю), процента (плати за капітал) і прибутку (плата за підприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами.

Ця схема кругопотоку містить два кола – внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє коло відображає рух ресурсів, товарів і послуг – потік за годинниковою стрілкою. Зовнішнє коло віддзеркалює грошовий потік доходів, витрат і споживчих видатків – проти годинникової стрілки.

У нижній частині схеми показано ринок продуктів. Грошовий дохід, який домогосподарства отримують від продажу ресурсів, вони спрямовують на купівлю товарів і послуг. Через видатки свого грошового доходу домогосподарства виявляють свій попит на товари й послуги. Фірми використовують ресурси, які вони придбали, для виробництва, а отже, пропозиції товарів і послуг на тих самих ринках. З точки зору фірми, видатки на товари й послуги становлять виторг, або надходження, від продажу товарів і послуг.

З цієї схеми видно, що у замкненій національній економіці доходи одних економічних суб’єктів є витратами інших. Витрати фірм на ресурси є доходами домогосподарств (зарплата та інші види доходів). З іншого боку, видатки домогосподарств на товари й послуги становлять виторг (надходження) фірм від реалізації продукції.

З двосекторної моделі кругопотоку ресурсів і доходів випливає, що виторг фірм дорівнює величині доходів домогосподарств. Інакше кажучи, у замкненій економіці, в якій відсутнє державне втручання в господарські процеси, вартість національного продукту (виторг фірм) дорівнює величині грошових доходів домогосподарств.

Фізичний ("ресурси-продукція") та грошовий ("видатки-доходи") потоки відбуваються одночасно у протилежних напрямах і безмежно повторюються. Ці потоки здійснюються без перешкод за умови, що видатки домогосподарств дорівнюють обсягові національного виробництва. Видатки домогосподарств стають виторгом фірм, що дає їм змогу продукувати товари й послуги та здійснювати платежі за ресурси. Ці платежі знову у вигляді доходів повертаються до власників факторів виробництва і т.д.

Якщо видатки домогосподарств із певних причин зменшуються, то фірми змушені скорочувати обсяги свого виробництва, що зменшує доходи, які визначають, у свою чергу, видатки, тобто попит на товари й послуги. Тому важливим завданням економічної політики є стабілізація попиту в національній економіці.

У найпростішій двосекторній схемі кругопотоку продуктів та доходів виходять із того, що виготовлені фірмами продукти купують лише домогосподарства, які повністю витрачають свої доходи. Проте у реальній дійсності домогосподарства певний відсоток свого доходу заощаджують у вигляді готівки, вкладів у банках, придбання цінних паперів тощо. Це означає, що поточні видатки домогосподарств є меншими, ніж їхні доходи.

Водночас фірми не лише продукують виготовлені продукти, а й купують одні в одних капітальні блага. Ділові підприємства нерідко витрачають більше коштів, ніж їхній виторг. Окрім платежів за ресурси, фірми здійснюють інвестиції – купують машини, устаткування тощо, які відшкодовують зношений основний капітал та збільшують його величину.

Отже, домогосподарства заощаджують, а фірми потребують додаткових коштів на інвестиції. У ринковій системі виникають фінансові посередники – комерційні банки, кредитні спілки та ін. – які спрямовують заощадження від домогосподарств до фірм-інвесторів. Домогосподарстві можуть також прямо інвестувати в економіку, купуючи акції, облігації та інші цінні папери на фінансових ринках.

Схему кругопотоку ресурсів, продуктів та доходів з урахуванням заощаджень, інвестицій та фінансових ринків показано на рис. 4.2. Зверніть увагу, що на цій схемі зображено лише грошові потоки.

Рис 4.2. Заощадження, інвестиції та фінансові ринки
у схемі кругопотоку

Ця схема як і попередня є спрощена, бо не всі домогосподарства заощаджують і не всі фірми беруть у позику. Крім того, заощадниками є також фірми, а домогосподарства позичають кошти на фінансових ринках, наприклад, на купівлю споживчих благ тривалого користування.

Раніше припускалось, що домогосподарства одразу витрачають весь свій дохід, що забезпечує рівність сукупних видатків і національного продукту, а отже, рівновагу в національній економіці. Тепер у нас два покупці – домогосподарства й фірми. Сумарні видатки цих покупців повинні дорівнювати вартості національного продукту. Оскільки заощадження та інвестиції здійснюють два різні економічні суб’єкти, то може виникати розбіжність між обсягами заощадження домогосподарств та інвестиційними планами фірм. Унаслідок у національній економіці попит на товари й послуги та їх пропозиція не збігатимуться.

У сучасній ринковій економіці держава тісно взаємодіє з двома іншими економічними суб’єктами – домогосподарствами та фірмами. Тому в схему кругопотоку доходів та продуктів уведемо державний сектор.

Основними каналами зв’язку державного сектора з іншими економічними суб’єктами є податки, державні трансфери, державні закупівлі товарів і послуг та державні запозичення.

Податки – це частина грошових коштів, яку держава вилучає у домогосподарств та ділових підприємств (потоки 6 і 8). Інакше кажучи, податки – це обов’язкові платежі держави. Водночас держава надає трансферні платежі (потік 7) домогосподарствам (наприклад, допомога з безробіття, стипендії тощо) та субсидії (потік 9) виробникам (наприклад, податкові пільги, позики під низький процент і т.д.). Різницю між податковими надходженнями та трансферними платежами називають чистими податками.

Рис. 4.3. Схема кругопотоку з урахуванням державного й зарубіжного секторів

Державні закупівлі товарів і послуг включають усі державні видатки – як уряду республіки, так і місцевих органів влади – на товари й послуги, а також заробітну плату усіх державних працівників – військовиків, депутатів, учителів, пожежників та ін. Інакше кажучи, уряд купує на ринках продуктів (потік 5 ), так і на ринках ресурсів.

Державні запозичення (потік 10) на фінансових ринках здійснюються тоді, коли державний бюджет дефіцитний – державні видатки перевищують надходження до державного бюджету. Держава бере в позику, випускаючи державні цінні папери (облігації, векселі скарбниці) і продаючи їх домогосподарствам, комерційним банкам тощо.

Врахування державного сектора в кругопотоці доходів і продуктів не порушує рівності видатків та національного продукту. Сукупні видатки трьох покупців на товари й послуги – споживчі видатки домогосподарств, інвестиційні видатки фірм на державні закупівлі товарів і послуг повинні, дорівнювати вартості національного продукту.

Економіка більшості країн світу, в тому числі й України, є відкритою. Це означає, що частину національного продукту купують населення, фірми та уряди зарубіжних країн, тобто іноземці. Тому в схемі кругопотоку треба врахувати експортно-імпортні операції. Потік 13 – показує грошові надход­ження від решти світу за вітчизняні товари й послуги, які продані за кордоном. Однак вітчизняний експорт – це лише половина картини. Вітчизняні домо­господарства, фірми та уряд витрачає частину своїх доходів на зарубіжні това­ри. Ці товари й послуги є вітчизняним імпортом. Платежі за імпорт зображено стрілкою, що спрямована з національної економіки за кордон (потік 14 ).

Якщо країна купує за кордоном більше, ніж експортує, то різницю країна мусить оплатити або позиками в іноземних фінансових посередників, або продажем іноземцям своїх фізичних та фінансових активів. Це призводить до чистого припливу капіталу (фінансових ресурсів) – потік 15. Коли ж експорт перевищує імпорт, то має місце відплив капіталу.

Наша схема є спрощенням. Річ у тім, що в аналізі зовнішньоекономічних зв’язків ми взяли до уваги лише ринки продуктів. Між тим ринки ресурсів кожної країни також пов’язані з рештою світу. Україна, наприклад, імпортує та експортує мінеральні ресурси. Існують також міжнародні потоки робочої сили. Значна частина трудових ресурсів України працює за кордоном, що збільшує сукупний дохід цих країн.

Рис. 4.3. дає змогу зрозуміти, що участь країни у світовій економіці змінює розподіл ресурсів та доходів країни. За наявності зарубіжного сектора національна економіка виробляє більший обсяг продукції, яку експортує, порівняно із внутрішніми потребами та менший обсяг продукції, яку імпортує. Тому вітчизняні трудові та інші виробничі ресурси переміщуються з галузей імпорту в галузі експорту. Врахування решти країн світу у схемі кругопотоку не порушує рівності видатків та національного продукту. Сукупні видатки чотирьох покупців – споживчі видатки домогосподарств, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та видатки іноземців на вітчизняні товари й послуги повинні дорівнювати вартості національного продукту.