Національно-культурне відродження

На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками.

За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла. Зокрема, у 1863 р. був виданий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва (Валуєвський указ) про заборону друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою; в 1876 р. цар підписав Емський акт, який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». Щоправда, з приводу подібних актів сучасники жартували, що «жорсткість російських законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання». А тому, певна річ, нікого лише через українську мову за грати не саджали.

Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, - росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХVІІІ століття проглядає й протилежна тенденція – пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції – нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно-визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.

На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.

«Історія русів» – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору – визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.

Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.

«Малоросійські пісні» - це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М.Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…».

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О.Павловським.

Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І.Котляревського, М.Гоголя, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, про що мова буде далі.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М.Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.

У другій половині ХІХ ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватися в громади, що займалися національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили М. Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В. Білозерський. Вона стала фундаментом так званого громадського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця ХІХ ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

На рубежі 1850-1860 рр. ХІХ ст. петербурзька громада поповнилася студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків–українофілів Василя Тарнавського (старшого) й Григорія Галагана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

Громадівці стали засновниками авторитетного суспільно-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила в Петербурзі з січня 1861 до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т.Шевченко.

У 1861 р. виникла громада в Києві. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і виставки, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Навчання в недільних школах проводилися по неділям та у святкові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання у цих школах здебільшого велося українською мовою.

У 1873 р. київська громада, діяльність якої відродили після розгрому такі видатні і наукові й культурні діячі, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, Павло Чубинський, Сергій Подолинський та ін., стала засновником осередку української думки і науки – Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її секретарем обрали Павла Чубинського, автора слів українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено наукову бібліотеку, етнографічний музей.

Павло Чубинський очолив науково-дослідну екскурсію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у Петербурзі семитомника «Труды энографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». «Труди» здобули міжнародне визнання – були відзначені Золотою медаллю на міжнародному конгресі в Парижі у 1875 р., а також Золотою медаллю Російського Географічного товариства, премією Російської академії наук.

В історії української культури ХІХ ст. чільне місце посідає М.П.Драгоманов – один з лідерів громади. Його перу належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії» тощо.

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем держави, суспільства, особистості дає підставу назвати Михайла Драгоманова першим українським політологом. За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка М.Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську культуру європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу українського народу так і М.Драгоманов підняв свої українські студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

У ХІХ ст. успішно розвивалося українське меценатство. В цей час знайшлися люди – українські патріоти, які власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських меценатів був багатий цукрозаводчик Федір Симиренко. Багатьма добродійними, доброчинними справами уславилися Микола Терещенко, Микола Аркас, Богдан Ханенко, Єлизавета Милорадович-Скороропадська та ін. Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурних починань є яскравим виявом їхніх патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури.

Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (Підросійської ) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова». Збірник містив фольклорний матеріал, забраний у Галичині, і низку власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М.Шашкевич, прозвучав заклик до духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі...

Може спомин собі дасть

Воскресить в новій силі

Руську славу, руську власть!

У 1860-х рр. на Західній Україні почався новий виток національно-культурного руху. Його учасниками стало молоде покоління руської (української) інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували так званий народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

8 грудня 1868 р. у Львові виникла культурницька організація – «Просвіта». В подальшому «просвіти» поширюються по всій Галичині. Основна її мета – масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. Просвіти сприяли, боролися, виступали за соборність та державність України. Вони організовували бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, популяризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.

У діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка та ін. На Галичині стали традиційними щорічні відзначення Шевченківських днів, які перетворилися на національне свято українців. В цьому краї було споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові. Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника класику української літератури І.П.Котляревському. Відбулося духовне єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.

Наукові дослідження в Галичині проводило літературне товариство ім. Т.Шевченка. У 1892 р. товариство набуло статусу наукової організації. Воно було по суті першою національною академією української науки. У товаристві працювали секції: історико-філософська, філологічна та математико-природничо-медична. До секції входило кілька комісій. Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-дослідницькою займалося культурно-просвітницькою роботою серед населення. За час свого існування товариство видало більше 120 томів «Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і понад 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури».

Історико-філософську секцію Товариства очолював видатний український історик Михайло Грушевський. Головним науковим доробком ученого була 10-томна монографія «Історія України-Русі», в якій він всебічно відтворив український історичний процес з позицій саме українського, а не російського чи малоросійського вченого, показав, що Україна мала свою, власну, відмінну від російської та польської, багату історію, яку всім українцям потрібно вивчати, знати й любити.