Освіта і наука

ХІХ століття – це період розвитку капіталістичних відносин у Росії й, відповідно, в Україні як найбільш розвинутому регіоні імперії. Попри те, що правлячі кола країни у своїй переважній більшості боялися поширення знань серед широких верств населення, вони мусили вживати певних заходів щодо розвитку мережі навчальних закладів різного рівня. Уряд також змушений був надати можливість отримати середню й навіть вищу освіту представникам недворянських (різночинських) верств населення. Адже капіталізм був пов’язаний з розвитком промисловості й торгівлі, міським будівництвом, ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального господарства, а це, в свою чергу, збільшувало потребу в освічених і кваліфікованих працівниках.

Найнижчою ланкою освіти залишалися парафіяльні школи, які створювалися при церковних парафіях і були початковими. Навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Трохи більш високий рівень початкової освіти надавали повітові школи, які були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

Хлопчики з дворянських родин, які зазвичай отримували початкову освіту за допомогою гувернерів, продовжували навчання в гімназії. Для дівчат існували інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. Термін навчання в гімназіях спочатку становив 4, згодом – 7 років. Викладалися іноземні мови, зазвичай французька, німецька, грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія.

Крім того, у першій половині століття на зразок відомого ліцею в Царському селі (під Санкт-Петербургом), де навчався юний О.Пушкін, були відкриті три ліцеї в Україні: Рішельєвський в Одесі, Крем’янецький на Волині, Ніжинський на Чернігівщині. Ліцеї були закритими навчальними закладами для дітей із аристократичних сімей. Освіта, яку вони надавали, формально не була вищою, але фактично була надзвичайно високою. У середині ХІХ ст. ліцеї були перетворені на виші навчальні заклади. Зокрема, на базі Рішельєвського ліцею був відкритий Новоросійський університет.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові народні училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. В класичних, як і раніше, перевага надавалася вивченню гуманітарних дисциплін, насамперед давніх мов. Їх випускники могли без іспитів поступати до всіх вищих навчальних закладів. У реальних гімназіях (згодом вони стали називатися реальними) вивчалися природознавство, фізика, математика тощо). Їх випускники могли без екзаменів вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Крім того, було створено декілька окремих жіночих гімназій.

Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення.

Одночасно із загальноосвітніми навчальними закладами відкривалися спеціалізовані навчальні заклади. Так, у кадетському корпусі у Полтаві і Києві з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні семінарії та Київська академія, яка на початку ХІХ ст. втрачає роль загальнослав’янського освітнього й наукового центру, перетворюється на рядовий духовний заклад.

Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося 65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св.Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.

Організація навчального процесу в університетах була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти.

Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в 1918 р. у період Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, був відкритий університет у Січеславі (Катеринославі).

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Львівська ветеринарна академія (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на формування української інтелігенції.

Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім.Шевченка у Львові та ін.

У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули світове визнання. Зокрема, математик О.Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників нової науки – фізичної хімії М.Бекетова. Зоолог І.Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом М.Гамалією у Одесі заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі мікробіології в 1908 р. І.Мечніков отримав Нобелівську премію. Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його вчення про рефлекси головного мозку започаткувало науково-експериментальні дослідження вищої нервової діяльності людини. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І.Пулюй. Він сконструював трубку для Х–променів, чим потім скористався німецький вчений Рентген, ім’ям якого й були названі промені, що зараз так широко використовуються в медицині та техніці. Феноменальним у ті часи явищем була наукова діяльність однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковської), яка походила зі старовинної української старшинської родини.

Суттєві зрушення відбулися в гуманітарних науках. Зокрема, в історичній науці особливо відзначилися Д.М.Бантиш-Каменський, М.А.Маркевич, М.І.Костомаров, О.М.Лазаревський, В.Б.Антонович, а також О.Я.Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії запорозького козацтва. Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка базувалася на двох основних принципах – повага до учнів та використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова народу, - писав К.Ушинський, - найкращий квіт усього духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і його батьківщина…». Видатним мовознавцем світового рівня був професор Харківського університету О.Потебня.

Таким чином, освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися в руслі загальноросійських тенденцій і за багатьма напрямами відповідали європейському й світовому рівню. Однак дедалі сильніше виявлялося відставання Росії від розвинених європейських країн за рівнем загальної писемності і освіти серед селянських і робітничих мас. Попри певні позитивні зрушення, вітчизняна система освіта значною мірою зберігала свій становий і класовий характер.