Література, театр, музика

Засновником нової художньої української літератури став Іван Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І.Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда» І.Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О.Пушкіна і М.Лермонтова.

У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г.Ф.Квітці-Основ’яненку, Є.П.Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури.

Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший літературний успіх М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М.Гоголя вважаються поема «Мертвые души» та комедія «Ревизор».

Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т.Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську. Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і «що робити?». У своїх чисельних творах Т.Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т.Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Подальший розвиток літератури критичного реалізму й демократичної спрямованості пов’язаний з поколінням українських письменників, творчість яких припадає на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. Зокрема, до класики української й світової літератури увійшли байки Леоніда Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Вілінської), соціально-побутові повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури також багатьох письменників ліберально-буржуазної течії, передусім Пантелеймона Куліша, який створив перший класичний український історичний роман «Чорна рада». Одним із засновників і кращим представником неоромантичного напряму в українській літературі була Леся Українка – автор драми-феєрії «Лісова пісня», поеми «Осіння казка», багатьох ліричних віршів тощо.

У духовному житті Галичини, що була австро-угорською колонією, особливо значне місце посідав Іван Франко, видатний письменник, учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч наукових і літературних творів. Серед них: історичний роман «Захар Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав сміється» і «Boa сonstrictor», «Бориславські оповідання», в яких відтворюється реалістична картина важкої праці й злиденного життя галичан. Поетичні твори І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей», збірки ліричних віршів «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» явили чудовий взірець глибокої філософської думки і ніжної інтимної лірики.

Наприкінці ХVІІІ ст. поряд з чисельними аматорськими музично-драматичними колективами утворюється професійний український театр. Першим постійний театр був заснований у 1797 р. Харківський театр, директором, режисером і актором якого згодом став Г.Квітка-Основ’яненко. Згодом утворюються театри в Полтаві та Києві. На сценах трьох названих театрів блистав геніальний російський актор Михайло Щепкін. Його, як і Т.Шевченка, викупили з кріпацтва представники російської та української громадськості.

У другій половині ХІХ ст. в ураїнській драматургії і театрі виділяються три постаті – драматурги, режисери, актори Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Михайло Старицький. М.Кропивницький написав і поставив близько 40 так званих «етнографічних драм», серед яких «Доки сонце вийде, роса очі виїсть». І.Карпенко-Карий створив гостро соціальні драми «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» тощо. М.Старицький є автором п’єс «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося» тощо. Перу Старицького також належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

Серед чудової плеяди видатних українських акторів виділялася Марія Заньковецька, яка була не тільки блискучою актрисою, але й прекрасною співачкою. Вона мала чудовий голос – драматичне сопрано й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам – пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним з найдійовіших на глядачів.

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджали на гастролі група українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали.

Оцінюючи творчість майстрів української сцени ХІХ ст., один із засновників Московського художнього академічного театру, всесвітньо відомий режисер Костянтин Станіславський – писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва… Той хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя».

Невід’ємною складовою українського театру було музика. В її розвитку переламне значення мали дві наступні події: постановка у 1863 р. у Петербурзькому Маріїнському театрі першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку створив відомий оперний співак Семен Гулак-Артемовський, та відкриття в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Однак справжній підйом оперного й загалом музичного мистецтва пов’язаний з творчістю великого українського композитора Миколи Лисенка. Він досконало опанував багатий український народний мелос і на його основі створив опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Пан Коцький», оперу для дітей «Коза-Дереза», низку музичних творів на теми з «Кобзаря» Т.Шевченка. Всього він написав музику до близько 600 пісень. У 1862 р. композитор М.Вербицький, написавши музику до віршу П.Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», створив національний український гімн.

Україна завжди славилася своїми музичними талантами. Українські родові коріння мало чимало видатних музикантів, співаків, композиторів. Особливе місце серед них належить геніальному композитору Петру Чайковському, який написав багато творів практично в усіх музичних жанрах (фортеп’янна музика, симфонія, соната, опера, балет, романс тощо). При цьому опери «Мазепа» та «Черевички» (за творами О.Пушкіна і М.Гоголя) він написав на українську тематику, присвятив їх батьківщині своїх предків з козацького роду Чайків.