Соціологія праці й управління та менеджмент
При розгляді взаємозв'язку соціології праці та управління з іншими науками про працю виникає ще одна важлива й актуальна проблема. Йдеться про менеджмент, його розгортання та впровадження в умовах переходу нашої країни до ринку.
Першим спробував обґрунтувати головні засади наукового менеджменту американський інженер Ф.-В. Тейлор.
Система Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової організації управління, нових обов'язків управляючих менеджерів.
Уточнимо, що ж розуміють нині під менеджментом. Менеджмент (від англ. Managment — управління, керівництво). Нині менеджмент трактується принаймні в таких чотирьох значеннях:
• як специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві (який, наприклад, дуже відрізняється від способу життя у суспільстві розвинутого соціалізму, чому ми так важко і звикаємо до оточуючих нас нових реалій);
• як сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто це своєрідний клас управляючих;
• як наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом. У цьому плані виділяють два рівні менеджменту. З одного боку, це загальні теорії соціального управління, які по суті є нічим іншим, як загальними політико-економічними чи соціально-філософськими концепціями (наприклад, теорії революції менеджерів, постіндустріального суспільства, наукового менеджменту, менеджменту людських відносин та ін.). З другого боку, це прикладні теорії організації й управління, тобто спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управління (наприклад, бригадні форми організації праці чи "гуртки якості");
• як своєрідне, мистецтво управління, поєднання керівництва виробництвом і практичних зразків ефективного управління, які становлять основу професійної кваліфікації менеджера. Тобто йдеться про формування у менеджерів і застосування ними на практиці якихось загальних принципів, методів, прийомів управління.
Таким чином, коли йдеться про взаємозв'язок соціології праці й управління, з одного боку, і менеджменту — з другого, то мається на увазі третє значення менеджменту (тобто менеджмент як наука управління).
Відмінність нашої ситуації від ситуації на Заході полягає не в тому, що там соціологія праці й управління (індустріальна соціологія), з одного боку, і менеджмент — з другого, конституювалися як різні наукові дисципліни, а в тому, що і індустріальна соціологія, і менеджмент там реально існують та мають порівняно тривалу історію розвитку. Так, соціологія праці розвивається на Заході понад сторіччя, виникла задовго до менеджменту, у її межах були здійснені досить глибокі дослідження соціальних проблем праці (роботи Ф. Тейлора, Е. Мейо та ін.). Щодо вітчизняної соціології праці, то її розвиток не був перманентним, постійно стримувався різноманітними ненауковими чинниками (наприклад у роки культу особи).
Крім того, менеджмент, що існує на Заході як могутній соціальний інститут, за яким стоять великі монополії і корпорації, не міг виникнути у нас із загальновідомих причин. Однак навіть незалежно від розвитку соціології праці й управління (це, наприклад, у США головним чином академічна дисципліна, представники якої теоретично вивчають проблеми праці або займаються соціоінженерною діяльністю на виробництві), проблеми менеджменту, управління виробництвом там розвивалися.
Таким чином, у нас нині склалася така ситуація, що треба наздоганяти Захід, паралельно і швидко розвивати, соціологію праці й управління та менеджмент.
Якщо тепер розглянути предмети цих наук сумісно, то можна зробити такі висновки. Менеджмент, по-перше, пов'язаний лише з проблемами управління виробництвом (звичайно, у найширшому плані), по-друге, розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.
Соціологія праці й управління, по-перше, розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні й інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо. По-друге, коли вона розглядає проблеми управління, вона це робить, виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління.
Таким чином, предмети соціології праці та управління, з одного боку, і менеджменту — з другого, взаємно перехрещуються, а не знаходяться у відносинах підпорядкованості. Отже, соціологія праці й управління йде попереду менеджменту, вивчає найбільш глибокі загальні тенденції, притаманні розвитку соціальних інститутів, соціально-трудових відносин і процесів, найважливіші методологічні принципи і методи їх регулювання. Менеджмент, використовуючи ці підходи, поєднуючи їх з підходами економічними, організаційними, правовими, психологічними та іншими, виробляє і застосовує на практиці найбільш ефективні моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом.
Галузі досліджень соціології політичних відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, зупинимося на аналізі лише соціології політичних рухів і партій, соціології держави та міжнародних відносин.
Соціологія політичних рухів і партій. Яким чином утворюються політичні рухи, як функціонують, яким чином набувають форму партії і який механізм діяльності політичних партій -- все це проблеми першочергового значення для соціологічного аналізу політичного життя.
Під політичним рухом розуміють такі суспільні сили, які прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом тиску на уряд чи шляхом боротьби за владу. Отже, політичний рух є особливою формою суспільного руху, який можна визначити в найбільш загальному виді як спільне прагнення людей до реалізації загальної мети. Характерною рисою політичних рухів є те, що вони або борються за владу, або за вплив на засоби її здійснення. Політична ж партія с таким політичним рухом, який, по-перше, мас високий ступінь організації і, по-друге, прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за владу або за її здійснення і програмно не обмежується лише впливом на спосіб здійснення влади.
Типологія політичних рухів та їх динаміка. Основним елементом аналізу політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки вони завжди виражають певні суспільні інтереси і прагнення, а характер останніх становить найважливіший аспект будь-якого політичного руху.
Характеризуючи політичні рухи, виділимо серед них такі: на класовій основі; рухи із різних соціальних верств; рухи, створені на міжкласовій основі. Сформований тут критерій типології політичних рухів не едино можливий. По-перше, політичні рухи різняться відношенням до існуючого політичного ладу. З цієї точки зору можна виділити консервативні, реформаторські, революційні й контрреволюційні рухи.
Консервативні рухи прагнуть зберегти існуючий стан речей, допускають лише мінімальні й абсолютно необхідні зміни. Вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення. Реформаторські рухи хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, прагнуть певною мірою реформувати лад. Революційні рухи відкидають існуючий суспільно-політичний устрій і ставлять завдання заміни його іншим. Контрреволюційні рухи хочуть замінити сформований внаслідок перемоги революції або реформаторських дій уряд таким, який був до цього.
Політичні рухи відрізняються один від одного за формою їх організації. За таким критерієм можна виділити: стихійні політичні рухи (нетривкі), недостатньо організовані (короткочасні), з високою організованістю і тривалістю (найпоширенішою їх формою с політичні партії).
Політичні рухи мають свою внутрішню динаміку розвитку, яку в загальному вигляді можна охарактеризувати як проходження через такі стадії розвитку:
1. Створеним передумов руху. Невдоволеність існуючим становищем, потреба у діях з метою зміцнення існуючого стану перед лицем реальної або уявної загрози стає основою контактів, які виникають між найактивнішими особистостями. На початковому етапі руху виникають перші форми обміну ідеями. Такий механізм характерний для тих рухів, які виникають спонтанно, знизу. Політичні рухи, ініціаторами яких виступають центри політичної чи економічної влади, створюються дещо інакше. Передумови майбутнього руху пропонуються зверху, шляхом пропагандистського впливу і рекрутування прихильників.
2. Стадія артикуляції прагнень (чіткого усвідомлення). Спочатку розрізнені і за своєю суттю індивідуальні прагнення до якоїсь мети набувають настільки інтегрованої форми, що вже можна говорити про появу руху. Артикуляція прагнень може проявитися у формі вироблення більш-менш розгорнутої програми, але може мати й форму виступу керівників (майбутніх керівників) руху, які відносно сформували загальну мету і прагнення.
3. Стадія агітації. На наступному етапі свого розвитку рух концентрується насамперед на залученні учасників і прихильників. Практичні дії повинні розглядатися передусім з точки зору їх агітаційного ефекту. Тут момент агітації висувається на перший план.
4. Стадія розвитку політичної діяльності. На цій стадії рух концентрує свою увагу на спробах втілення своєї програми у життя шляхом боротьби за владу або робить тиск на уряд. Залежно від поставлених перед собою завдань, сили і характеру руху, а також від загального співвідношення політичних сил дана стадія може мати різну тривалість.
5. Стадія затухання політичного руху. Політичні рухи, мета яких здійснилася або виявилася нездійсненою, входять у стадію затухання. У певних ситуаціях, особливо внаслідок революційного перетворення ладу, існування деяких політичних рухів припиняється у зв'язку з усуненням певних політичних сил.
Вищенаведені стадії розвитку не обов'язково присутні у кожному політичному русі. В окремих випадках ми маємо справу з возз'єднанням деяких етапів політичних рухів або ж з випаданням окремих стадій розвитку.
Політичні партії. Розглядаючи політичні партії в соціально-історичному контексті, насамперед доцільно виділити такі моменти:
1. Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталістичного. Вони с проявом тенденції політичної партії до залучення широких суспільних кіл до участі в управлінні, незважаючи на те, що першопочатково це поширювалося лише на економічно привілейовані верстви. Таким чином, процес виникнення політичних партій є істотним руйнуванням традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритими об'єднаннями громадян. Тому політичні партії набули найбільшого розвитку в США, де феодалізм не мав глибокого коріння і де війна за незалежність привела до створення демократичної держави. Розвиток політичних партій в Європі пов'язаний з боротьбою насамперед буржуазії проти феодальних привілеїв.
2. Починаючи із середини XIX ст. на політичну арену виступає робітничий клас. Він створює робітничі партії і бореться за активну участь у політичному житті.
3. У XX ст. процеси національно-визвольної боротьби в Азії, Африці і Латинській Америці привели до того, що політичні партії виникають і на цих континентах. Отже, тут політичні партії виросли з національно-визвольних рухів.
4. Перемога соціалістичних революцій і створення держав диктатури пролетаріату зумовили зміну характеру політичних партій у них.
5. Розпад тоталітарних режимів у колишньому соціалістичному таборі і в СРСР привів до появи багатопартійності у цих країнах.
З точки зору можливості політичні партії можна поділити на легальні, напівлегальні і нелегальні.
Тип виборчої системи опосередковано визначає характер партії, сприяє або перешкоджає її ідейно-політичній кристалізації. Як правило, мажоритарна виборча система, при якій (наприклад, США, Великобританія) вибори проводяться в одномандатних округах, де перемагає той, хто отримує найбільшу кількість голосів, сприяє збереженню великими політичними партіями своїх переваг у межах системи.
Навпаки, пропорційна система, при якій мандати розподіляються згідно з одержаними голосами, сприяє тому, що політичні меншості відокремлюються від великих партій і виступають окремо.
Незважаючи на те, що політичні партії мають багато спільних рис, водночас у них є і значні відмінності. Вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони займають у системі влади. Це можна представити так:
Політичні партії залежно від свого класового характеру поділяються на:
- класові партії (робітничі, буржуазні, селянські, дрібнобуржуазні, поміщицькі);
- міжкласові (буржуазно-поміщицькі);
- партії класовоподібних груп (складаються з представників прошарків).
Залежно від типу своєї організаційної структури партії
поділяються на:
- кадрові;
- масові партії, у тому числі з мінливою організаційною структурою або з міцною.
За місцем, яке партії займають у системі влади, вони поділяються на:
- легальні, в тому числі, які відіграють суттєву роль у межах політичної системи або відіграють незначну роль; нелегальні партії.
Залежно від домінуючого ідеологічного фактора партії можна поділити на:
- ідейно-політичні, в тому числі революційні, реформістські, консервативні, реакційні або контрреволюційні;
- прагматичні або виборні;
- харизматично-вождистські.
Вищенаведені типи політичних партій взаємно не виключають одна одну, а навпаки, створюють добру основу для соціологічного аналізу.
Соціологія політичних партій показує їх функціонування як організованих груп діячів і прихильників, так і складової частини політичної системи. У такому розумінні аналіз політичних партій, як і політичного інституту, приводить до аналізу партійної системи як елемента політичної системи.
Партійні системи. Під ними розуміють сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини полягають у суперництві або у спільній боротьбі за владу чи її здійснення. Тут ми не включаємо в партійну систему ні державні інститути, ні непартійні групи інтересів або інші організації подібного типу.
У країнах світу склалися різні партійні системи. їх соціологія визначається рядом факторів. Мабуть, немає партійної системи, яка б відбивала класову структуру суспільства. "Чисті" класові партії -- явище майже виняткове, оскільки кожна партія прагне до розширення своєї соціальної бази і партійні системи визначаються не тільки класовим складом населення, а й історичними традиціями, політичною культурою населення, національним складом, релігійним світоглядом тощо. Наприклад, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну систему з однією правлячою партією, модифіковану однопартійну систему з двома плюс однією партією, крайню багатопартійну систему і сталу багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією правлячою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему вбачає у США, то партійна система дві плюс одна партія існує в Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.
Для соціології партійних систем італійський політолог Дж. Сарторі виділяє сім варіантів: однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того); з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); з домінуючою партією (Японія, Індія); двопартійні (США, Великобританія, Канада); поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина); крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); атомізовані (Малайзія).
До найбільш поширених партійних систем віднесена система поміркованого плюралізму, при якій боротьбу за владу ведуть від трьох до п'яти партій і жодна з них не може самостійно знаходитися при владі. Тому формується коаліційний уряд на основі поміркованого, зваженого ставлення кожної партії до своїх суперників. Поширеною вважається поляризована система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. Серед них і такі, що виступають взагалі проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, тобто існує "антисистемна опозиція". Звідси обґрунтовується необхідність системи, при якій у керма влади знаходиться партія "центру".
Польський соціолог Е. Вятр запропонував класифікацію, яка передбачає насамперед виділення альтернативних партійних систем, у тому числі багатопартійної роздрібненості, при якій жодна з партій не має явної переваги і влада здійснюється коаліціями, склад яких час від часу змінюється. Сюди ж віднесено двоблокову систему (партії поділяються на два політичні блоки, що ведуть між собою боротьбу). При двопартійній системі справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями. Наступна група -- неальтернативні системи, зокрема система кооперації партій, при якій головні партії блокуються і фактично зникає дійова опозиція. До системи партій національної згоди, при якій одна партія постійно домінує, а всі інші мають чітко обмежену і локалізовану базу впливу, належать обмежені партійні системи. Мається на увазі існування різних політичних партій, що борються за політичний вплив. Проте влада знаходиться у руках однієї політичної" сили, найчастіше армії, яка проголошує себе незалежною від партій. При однопартійній системі виключене існування інших політичних партій, крім правлячої. Щодо соціалістичних держав, то виділяється ще система партії-гегемона, при якій усі існуючі партії, як й інші громадсько-політичні організації, визнають керівну роль однієї -- марксистсько-ленінської партії (Китай, Куба, В'єтнам, Лаос).
Дещо своєрідну соціологію типологій партійних систем пропонує В.Євдокимов. Перша -- поляризована коаліційна партійна система, при якій через значну політичну диференціацію суспільства жодна з партій не користується переважаючим впливом на виборців. Більше того, відсутня можливість для створення сталих партійних коаліцій (Бельгія, Данія, Нідерланди, Фінляндія). Далі -- поляризована коаліційна система, при якій дві партії з протилежними орієнтаціями істотно переважають всі інші. Центристські партії розшаровуються і прагнуть одного з полюсів (Італія, Франція, Німеччина). За такою типологією існують системи з однією правлячою партією, яка за своїм впливом на виборців протягом тривалого часу значно переважає всі інші партії, а отже, одержує більшість депутатських мандатів у парламентах (Японія, Швеція, Норвегія). Нарешті, партійна система з двома провідними партіями, які за своїм впливом на виборців можуть реально претендувати на формування однопартійного уряду (Великобританія, США). Для них характерне періодичне чергування двох партій при владі.
Соціологія типів партійних систем Є. Базовкіна така:
Однопартійна політична система. До недавнього часу вона була характерна для країн соціалістичної співдружності (СРСР, Угорщина, Куба, Монголія, Югославія, Лаос). Нині вона збереглася лише в Лаосі і на Кубі. Найбільше ж поширення мас у країнах Тропічної Африки (в 23-х країнах з 44).
Багатопартійна система з партією, що здійснює гегемонію. У недалекому минулому це Болгарія, НДР, КНР, Польща, СРВ, Чехословаччина. Для них було характерною рисою наявність багатопартійності при конституційно закріпленій керівній ролі однієї партії. Нині такий тип партійної системи зберігся лише в Китаї і В'єтнамі. Наприклад, у КНР, крім компартії, діє ще вісім партій, які визнають її керівну роль. Соціальну базу цих партій, які об'єднують близько 100 тис. чол., становить національна буржуазія, інтелігенція, частина уряду КНР.
Багатопартійна система з фіксованою кількістю партій. Вона зустрічається порівняно рідко (Бразилія, Сенегал, Індонезія). Наприклад, прийнятий у 1975 р. в Індонезії закон про партійну систему закріплював триланкову структуру, яка включає: демократичну партію -- конгломерат різних націоналістичних і християнських груп; партію єдності і розвитку,
в яку примусово об'єднано чотири мусульманських партії; організацію функціональних груп (Голкар), що включає в обов'язковому порядку державних службовців.
Система з домінуючою партією. У країнах її існування немає законодавчого закріплення керівної ролі якоїсь партії. Проте така партія реально існує, добиваючись свого особливого становища за допомогою регулярних перемог на виборах (Мексика -- Інституційно-революційна партія, Індія -- Індійський Національний Конгрес, Сенегал -- Соціалістична партія Сенегалу).
Двопартійна система. Вона характеризується наявністю двох провідних партій, які по черзі, змінюючи одна одну, стоять біля урядового керма (США -- демократична і республіканська, Великобританія -- консервативна і лейбористська, Канада -- консервативна і ліберальна, Аргентина -- Громадянський радикальний союз і Хустисіалістська (Пероністська) партії).
Вкрай поляризована система (Італія, Франція).
Система помірно поляризована. Вона характеризується відсутністю антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованістю всіх політичних партій на участь в уряді, прагненням увійти до складу коаліційних кабінетів (Швеція, Норвегія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Фінляндія, Ісландія, Греція).
Мультипартійна система. При ній існує багато партій різної політичної орієнтації. Вона доведена до абсурду. У парламенті жодна з них нічого вирішувати не може. До таких систем належать країни Східної Європи: Польща, Чехія, Словакія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Росія, Білорусія, Україна та ін.
Як свідчить практика розвитку політичних партій в умовах демократичних режимів, загальною є тенденція спрощення партійних структур. Нині залишилося два-три варіанти партій або партійних блоків. І це, мабуть, природно -- механізми демократії вдосконалюються, стають більш ефективними, оптимальними.
Соціологія держави. Дослідження політики так пов'язане з функціонуванням державної влади, що багато теоретиків ототожнюють ЇЇ з дослідженням держави й апарату державної влади. Подібна точка зору має елемент перебільшення. Водночас ці автори випускають з виду надзвичайно важливі для політики форми масової діяльності, в тому числі діяльність партій і політичних рухів, в яких виражається політична активність громадян. Ми акцентуємо увагу на ролі держави і надаємо велике значення соціологічному дослідженню проблем держави.
Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін. Соціологія політики займається з точки зору суспільної обумовленості й ефективності проблематикою функціонування державної влади.
Соціологічна проблематика держави включає такі питання: генезис і функції держави; типи і форми у їх взаємозв'язку із соціально-економічним ладом; склад, структура і функції державного апарату. Зрозуміло, що існують й інші питання соціології політики, які певним чином пов'язані з проблематикою держави (наприклад, розглянута вище проблематика партій, рухів та партійних систем).
Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в суспільстві. Вона складалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Польський політолог С. Ерліх виділяє чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних общинно-племінних організацій:
1. Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством. Це -- публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.
2. Територіальний поділ населення, при якому вже не враховуються кровні зв'язки.
3. Поява групи людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця, тобто виникнення державного апарату.
4. Поява різного роду податків.
Існують різні погляди на походження держави. Згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божею волею. Патріархальна теорія обґрунтовує положення про те, що держава -- результат історичного розвитку сім'ї і абсолютна влада монарха с продовженням влади батька в сім'ї. Договірна теорія доводить, що держава виникла внаслідок угоди між людьми. Психологічна теорія пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. Теорія насильства трактує походження держави актом насильства, завоювання одного племені іншим. За теорією марксизму, держава виникла разом з поділом суспільства на класи.
Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямах діяльності, зокрема регулюванні економічного життя, захисті прав людини, сприянні розвиткові освіти і науково-технічному прогресу, забезпеченні обороноздатності країни, співробітництві з іншими народами. Ці функції не є статичними. Вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль.
Соціологія держави характеризується не тільки своєю суттю, функціями, механізмом. Вона має також певні форми. Форма держави -- це її структура, яка складається з політичного режиму, форми правління і державного устрою.
Політичний режим -- це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють такі режими, як тоталітарний, авторитарний, демократичний та ін. Форма правління -- цс організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносини з населенням. Згідно з цим усі держави поділяються на монархії і республіки. Державний устрій -- цс територіальний устрій, характер взаємовідносин між складовими частинами, а також кожної з них з державою в цілому. За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості (унітарні) і складні (імперії, конфедерації, федерації).
Схема основних типів держави в історичному огляді має такий вигляд:
Типи держави | Форми держави | |
1.Рабовласницький: | Деспотична монархія | |
- азіатський - античний | Республіка, монархія Військова диктатура | |
2.Феодальний | Абсолютна чи обмежена монархія, у виняткових випадках -- республіка | |
3.Буржуазний | Конституційна монархія, республіка (парламентська, президентська), фашистська або військова диктатура | |
4.Соціалістичний | Соціалістична республіка (федерація) | |
Ця типологія не є вичерпною і вказує лише на основні типи і форми держави, що найчастіше зустрічаються. Вона не враховує змішані типи і форми держави у перехідні періоди. Утворення тієї чи іншої форми держави залежить від співвідношення класових сил; сукупності успадкованих від минулого інститутів, поглядів, звичок; геополітичних умов, впливу особистості видатних політичних діячів тощо.
Важливе місце в соціологічній проблематиці держави займає державний апарат. Основою державного апарату є інститути організованого насильства: армія і поліція (міліція). До його складу входять також інститути адміністрації і правосуддя, без яких держава не спроможна здійснювати свої функції у нормальних, мирних умовах, Насильство використовується лише у разі необхідності. Держава застосовує свій адміністративний апарат для регулювання різноманітних суспільних проблем.
Державний апарат має бюрократичний характер. Тому соціологічний аналіз державного апарату необхідний для боротьби з його бюрократичним характером і вдосконалення структур та принципів його діяльності.
Особливе місце в соціологічних дослідженнях займає така частина державного апарату, як армія. Вона характеризується нижченаведеними рисами:
1. це організація, у якій превалює формальний зв'язок над персональним, причому зберігається велике значення зв'язку особистого, безпосереднього у межах малих підрозділів;
2. вона є специфічним державним інститутом;
3. представляє суспільну групу з власною системою внутрішньої диференціації і одночасно є частиною системи суспільного розшарування;
4. являє собою бойову групу, організовану для досягнення
перемоги.
Особлива роль армії як бойової групи приводить ще до одного важливого наслідку -- вона володіє великою фізичною силою в державі. Звідси -- дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.
Соціологія міжнародних відносин. Останні детально вивчалися політологією, а також наукою про міжнародні відносини і лише останнім часом стали предметом вивчення соціології.
Сучасні міжнародні відносини -- це комплекс зовнішніх політик майже двохсот держав світу. Вони відіграють зовсім не однакову роль у житті світового співтовариства. Після розвалу СРСР і внаслідок змін, що відбулися в країнах Східної Європи, значною мірою пов'язані процеси набуття сучасною системою міжнародних відносин нового вигляду. Соціологія міжнародних відносин зводиться до того, що замість безкомпромісної конфронтації починає все більше цінуватися здатність діяти відповідно до вимог здорового глузду, схильність до відвертого і чесного обговорення наболілих проблем, прислухатися до рекомендацій соціологів, зберігати цілісність сучасного світу, бути готовим до взаємної відповідальності та взаємодопомоги.
Соціологія міжнародних відносин ґрунтується на основних принципах сучасної міжнародної політики та міжнародного права, в яких закладено фундаментальні норми міжнародних взаємовідносин. До них належать:
- принцип мирного співіснування, відповідно до якого держави зобов'язані зберігати міжнародний мир, виявляти терпимість одна до одної і співпрацювати між собою, визнавати право народів жити у безпечному, справедливому, демократичному світі, де не має місця насильству і гнобленню народів у будь-якій формі;
- принцип суверенної рівності держав означає, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від економічного, соціального, політичного або іншого розвитку, що для всіх держав існує рівний обов'язок виконувати цілком та сумлінно їхні міжнародні зобов'язання, держави однаковою мірою заінтересовані у вирішенні загальнолюдських проблем, створенні всеосяжної системи міжнародної безпеки, несуть колективну відповідальність перед людством;
- принцип непорушності державних кордонів випливає з міжнародно-правового визнання будь-яких посягань на ці кордони, вимагає виключити з міжнародної практики територіальну експансію у будь-якій формі;
- принцип територіальної цілісності держав виключає насильницьке захоплення чи зміну належності території, а також забороняє протиправне використання її;
- принцип мирного врегулювання суперечок вимагає, щоб учасники міжнародних відносин вирішували проблеми, які виникають, мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;
- принцип невтручання у внутрішні справи накладає на держави світу й інші суб'єкти міжнародного права зобов'язання не втручатися прямо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до компетенції тієї чи іншої держави;
- принцип поважання прав людини -- один з основних принципів міжнародного права і містить спільне зобов'язання держав незалежно від їхніх політичних, економічних, соціальних особливостей поважати і дотримуватися прав та основних свобод людини без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.
Здобуття Україною державної незалежності, поряд з багатьма іншими важливими питаннями, висунуло ряд проблем у сфері соціології міжнародних відносин, зокрема вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, новий, самостійний тип взаємин з державами--республіками колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.
Соціологія набуття Україною ознак повноцінної розвинутої держави, суб'єкта міжнародних відносин проходить у досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умовах. Теза про самостійність України сприймається лише як вимога її незалежності від директивного впливу з Москви. Тут виникає суперечність, коли, з одного боку, висувається гасло про інтеграцію у світове співтовариство, а з другого -- ця інтеграція обмежується західно-центристською орієнтацією, яка до того ж часто є наслідком антиросійських, антиімперських переконань.
Водночас тут слід враховувати те, як ставляться до перспектив входження України до "європейського дому" його господарі, зокрема впливові політики, що визначають певною мірою стратегію європейської інтеграції. Завдання соціології -- дослідити ці процеси.
Таким чином, соціологія міжнародних відносин -- це поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень з використанням методики процедур, вироблених у галузі отримання та обробки інформації про міжнародні події. Йдеться про широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі міжнародних відносин; використання соціологічного методу аналізу пропаганди для інтерпретації ролі пропаганди міжнародних відносин; застосування соціологічних методів дослідження організацій для аналізу функціонування і впливу як великих міжнародних організацій (наприклад, апарату ООН, Ради Європи, НБСЄ), так і національних організацій, які своєю діяльністю справляють великий вплив на міжнародні відносини. У цій останній галузі набули розвитку дослідження армії і в значно меншій мірі дослідження дипломатії, інформаційно-пропагандистських служб та ін.
Нині зростає усвідомлення того, що в сучасному світі розуміння і вирішення соціальних проблем вимагає врахування глобальної перспективи -- війни і миру, голоду та демографічного взриву, дифузії культур і поширення інформації, освоєння космосу та дослідження світового океану. Ці та інші проблеми нашої епохи зумовлюють необхідність спільних дій, які виходять за межі держав.
До основних категорій соціології культури відносять «норми», «цінності», «ціннісні орієнтації», «зразки поведінки», «зразки діяльності», «менталітет», «інтереси», «соціально-культурне середовище», «інститути культури» тощо.
З перших років життя людина опиняється під впливом домінуючих у суспільстві норм, цінностей, зразків поведінки, соціальних інститутів, за допомогою яких діє культура. Суб'єктом культурної дії є особи, що пристосовуються до культурних зразків, цінностей і моделей, тобто є носіями способу мислення та життя. Скажімо, діти, що ростуть у різних країнах, убирають у себе різні традиції, способи поведінки, користуються різними соціальними можливостями, які, безумовно, не можуть бути однаковими. Навіть у межах одного міста діти з різних сімей, отримавши різне виховання, істотно різняться між собою, тому що перебувають на різних рівнях соціалізації.
Зміст поняття «культура» важко розкрити повно без такої суттєвої категорії, як «цінність». Культурі кожного суспільства, спільноти властиві свої цінності. Поряд з ними існують і загальнолюдські цінності, які забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання в перехідні періоди. Ієрархія цінностей особистості повинна збігатися із цінностями груп, у межах яких вона життєдіє. Право змінювати або відтворювати нові ціннісні системи належить невеликій кількості людей, які займають особливе становище у групі, або спеціальним соціальним інститутам.
Цінності — це матеріальні предмети, ідеї чи якості, щодо яких індивід або група займають оцінювальну позицію, приписуючи їй особливу роль у житті, відчуваючи необхідність у них, намагаючись оволодіти ними.
Розрізняють декларовані та реальні цінності. Нерідко цінності мають прихований характер. Завдання соціології — виявити, з'ясувати їх зміст за допомогою аналізу вербальної поведінки. Система цінностей обумовлює вибір засобів задоволення потреб та інтересів. Ці категорії доповнюють зміст понять «соціальна дія» та «соціальна поведінка».
Психологія трактує поняття «потреба» як такий стан особи, який виникає за відсутності чогось дуже необхідного для існування та розвитку, що і є джерелом її активності. Сутність цих необхідних речей пов'язана з ціннісними уявленнями, тому деякі вчені ототожнюють поняття «цінності», «інтереси», «потреби». Економічна теорія характеризує потреби як об'єктивно обумовлений суспільними відносинами і свідомий намір людини (або груп людей) досягнути кращих умов життя. Потреба — це більше, ніж досягнення кращих умов життя. Це — установка на дію. Разом з тим — це намір, що підтверджується мотивами й стимулами, це — напрям дії.
Деякі дослідники ототожнюють мотив, стимул, установку, вважаючи їх однотипними елементами потреби. Але це різні характеристики ставлення людини до свого середовища. Характеризуючи напрям дії як суб'єкт-об'єктний чи суб'єкт-суб'єктний процес за допомогою розглянутих вище категорій, можна з'ясувати зв'язок між свідомістю та дією. У філософському аспекті «потреба» — це відображення відносин, які вимагають змін у розподілі функцій, зв'язків. Це поняття відображає стан сторін, які перебувають у суперечливих взаємовідносинах. Структура потреби в даному разі має вигляд сукупності суперечностей між суб'єктом і об'єктом, різними елементами соціальної системи, між соціальним і
особистим.
При дослідженні потреб соціологи фіксують сплетіння суперечностей, рівень розходження інтересів різних груп, шукаючи можливості та засоби їх узгодження. Лише завдяки аналізу таких зв'язків стає можливим вивчення механізму взаємодії матеріальних відносин з політичними, духовними, моральними, відображення того, як ідеї та цінності перетворюються на реальні дії людей, що змінюють структуру суспільних відносин або зв'язків.
Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 1299;