Східнослов’янські племена у V – ІХ ст. н.е. Давні слов’яни були автохтонним населенням Південно-Східної Європи

Давні слов’яни були автохтонним населенням Південно-Східної Європи. Проте до анналів писемної історії свідчення про них потрапили порівняно пізно. На сторінках творів античних авторів вони з’являються на початку першого тисячоліття нової ери. Відомі історикам минулого під іменем венедів, антів і склавінів, слов’яни раннього середньовіччя являли собою велику етнічну спільність з більш-менш визначеною територією і внутрішньою соціально-економічною структурою. У VI—VII ст., в кінцевий період праслов’янської спільності, вони активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов’ян. Зокрема, тоді визрівали й гартувалися територіально-політичні об’єднання полян, древлян, уличів, тиверців і дулібів. Ці та інші східнослов’янські союзи племен, що формувалися, були відомі київському літописцю початку XII ст., який докладно характеризував їх побут і звичаї, окреслив межі розселення.

Історичним центром східного слов’янства було Середнє Подніпров’я. В кінці V — на початку VI ст. тут, на землі полян, виник Київ. Східними сусідами полян були сіверяни, далі розкинулися землі радимичів і в’ятичів. На захід від полян розміщувалися древляни і дреговичі, племінними центрами яких були відповідно Іскоростень і Туров. Західні межі розселення східнослов’янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали хорвата, і ріки Західний Буг, уздовж течії якого тяглися землі дулібів. Північну групу слов’янських племен становили кривичі, полочани і словени новгородські.

Господарство східних слов’ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IXст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради.

Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов’ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв.

Суспільний устрій східних слов’ян напередодні об’єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — «військовій демократії».

Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східнослов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об’єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.