Одержавлення продуктивних сил.

Одержавлення продуктивних сил – це постійно повторювальний процес одержавлення відтворення продуктивних сил в кожному елементі системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації праці, а на сучасному етапі – й інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах:

- зростання кількості робітників у державному секторі;

- організація громадських робіт і створення відповідних установ;

- збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком;

- встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників;

- регулювання тривалості робочого дня;

- витрат на опдату громадських робіт;

- забезпечення умов праці;

- розвиток державної освіти;

- заходи щодо охорони навколишнього середовища.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробництва здійснюється через:

- побудову державних підприємств;

- створення спільних із приватним капіталом корпорацій;

- фінансування передових, наукомістких галузей;

- встановлення норм амортизації;

- здійснення сприятливої податкової фінансово-кредитної політики.

Одержавлення процесу відтворення наукивідбувається у формі:

- фінансування державою науково-технічних і конструкторських розробок;

- підготовки наукових кадрів;

- будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідницьких центрів;

- формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо).

Все вищевказане виявляє себе у законі одержавлення капіталістичної економіки,який виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил, техніко-економічних відносин і господарського механізму та об’єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростанням державної власності.

3.Державна власність.

Аналогічно тому, як у категорії “власність” (багатоплановій соціологічній категорії) виділяється економічний, юридичний, соціальний політичний та інші аспекти, таке розмежування слід здійснити щодо державної власності. Найважливішою стороною державної власності для пізнання її політекономічної сустності є економічний аспект.

Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту (кількісний аспект даної категорії) і суспільної форми (якісний аспект), то відповідні сторони слід виділяти і у категорії “державна вдасність”. Водночас остання категорія є узагальнюючою для різних типів власності – державної рабовласницької, державної феодальної, а також перехідних форм власності (або державної власності за умов перехідної економіки).

В економічному аспекті державну власність можна визначити як процес привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, частки національного доходу та інших об’єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Із урахуванням сказаного можна дати таке політекономічне визначення державної капіталістичної власності: це система заснованих на експлуатації відносин економічної власності між вищими чиновниками державного апарату та менеджерами вищої і середньої ланок державних підприємств та установ з одного боку, і найманими працівниками цих підприємств та установ з другого боку, з приводу привласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатів праці у різних сферах суспільного відтворення.

Правовий аспект державної власностіполягає в можливості значною мірою володіти, розпорядждатися і користуватись об’єктами державної власності, впливати на ухвалення вигідних правових документів та інше.

Соціальний аспект державної власностівиражає процес формування окремої соціальної групи класу капіталістів (у т.ч. прошарку монополістичної буржуазії) з одного боку, класу найманих найманих працівників з другого.

Політичний аспект державної власностіозначає вплив вищих чиновників державного апарату та вищих менеджерів державних підприємств на внутрішню та зовнішню політику держави залежно від обсягів привласнюваного ними багатства.

4.Підприємництво в державному секторі.

Вперше такі підприємства виникли за умов рабовласницького ладу, певного розвитку вони набули за феодального способу виробництва.

На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок ХVІ – кінець ХІХ ст.) держава створювала мануфактури, майстерні, монетні, двори, соляні, горілчані, тютюнові, селітрові та інші монополії.

Частка державних підприємств на різних етапах розвитку вищої стадії капіталізму в окремих країнах то розширювалась, то звужувалася внаслідок націоналізації або роздержавлення економіки.

Державні підприємства в своєму розвитку проходять ряд етапів:

9) засіб оздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості;

10) сприяння розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послуг за зниженими цінами.

Позитивними рисами державних підприємств є:

- стабільність, яка забезпечує реалізаціє прав на працю;

- цілеспрямоване створення значної кількості державних підприємств у тих регіонах, де був надлишок робочої сили;

- планомірний характер розвитку;

- невне впровадження досягнень науки у виробництво.

Негативними рисами державних підприємств є:

- низький рівень рентабельності;

- інертність до впровадження інновацій порівняно з приватним сектором.

5.Суспільні блага та послуги.

До суспільних благ та послуг у західній економічній літературі відносять:

- охорону громадського порядку;

- законодавство;

- утримання громадських парків і садів;

- розвиток освіти;

- забезпечення національної безпеки;

- міжнародні відносини та інше.

Такий перелік суспільних благ , крім національної оборони, дають, зокрема, американські вчені М. Бурда та Ч. Віплош.

Загальною причиною надання таких благ вони називають те, що без неї (держави) ці блага взагалі не виготовлялися б, або виготовлялися б у недостатній кількості.

Політекономічний аналіз державних послуг передбачає також виокремлення серед них наступних аспектів:

- економічних – розвиток економічної інфраструктури (доріг, мостів та ін.);

- соціальних – надання послуг із освіти, охорони довкілля та ін.;

- правових – розробка нових та вдосконалення чинних юридичних законів;

- політичних – утримання армії, поліції, в’язниць тощо;

- ідеологічних – здійснення ідеологічного впливу держави через засоби масової інформації на широкі верстви населення згідно з ціннісними орієнтирами держави, їх класової природи.

Надання державою різноманітних послуг передбачає значний перерозподіл ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних) у суспільстві. Він здійснюється, головним чином, через механізм оподаткування.

У свою чергу, такий перерозподіл істотно впливає на крегообіг ресурсів, передусім, через механізм державної закупівлі товарів та послуг. Так, відомий американський економіст Г. Манків називає державну закупівлю третім компонентом попиту на товари і послуги.

Держава має своєю діяльністю посилити позитивні риси ринку і ринкової економіки та послбити , нейтралізувати їхні негативні риси.

6.Економічні функції держави у змішаних економічних системах.

В економічному житті будь-якого суспільства держава відіграє певну роль. Посилення чи послаблення впливу державного регулювання вищначає тип змішаної економічної системи. Держава виконує чимало функцій,особливості яких випливають зі специфічності умов розвитку і функціонування національної економічної системи. Функції держави у змішаній економіці можуть мати стимулюючий, стабілізуючий та захисний характер.

Ці функції наступні:

- правова база– визначає законний статус підприємця, визначає права приватної власності, а також гарантує дотримання контрактів;

- економічне програмування– найрозвинутіша функція державного регулювання економіки, що має на меті розробку і реалізацію національних комплексних програм;

- захисна функція держави– захист конкуренції, яка є важливим механізмом регуляції у змішаних економічних системах;

- модифікуюча та стимулююча функція– здійснюється через перерозподіл доходів, цінову і податкову системи. Ще одним напрямом реалізації цієї функції держави є перерозподіл ресурсів;

- стабілізуюча функція– виконується за допомогою таких методів (регулювання урядом податкових ставок, регулювання відсоткових ставок по кредитах комерційних банків, державна закупівля товарів та послуг);

- демонополізація економіки– здійснюється через антимонопольне право (є американська та європейська моделі).

7.Державний перерозподіл доходів у змішаних економічних системах.

Зменшення нерівності доходів у суспільстві – важливе завдання держави. Ринкова економічна система передбачає значну нерівність у розподілі грошового доходу, а значить, і в розподілі національного продукту між індивідуальними домогосподарствами.

Державний перерозподіл доходів здійснюється через:

- податкову систему –в її основі лежить те, що особи з більшими доходами будуть сплачувати більші податки, ніж ті, чиї доходи значно скромніші;

- цінову систему – західні держави практично повністю відмовилися від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, надсилають споживачеві помилкові сигнали, що призводить до негативних наслідків. Останнім часом, на Заході набула поширення диференційована система торгівлі. Тобто існують крамниці для людей з високим та низькими рівнями доходів, де один і той же товар має різні ціни;

- трансфертні платежі – являють собою передачу податкових внесків певним верствам населення, наприклад, пенсіонерам, безробітним або тим, що живуть у нестатках, тобто, держава здійснює грошові виплати певним громадянам, вони підтримують певну соціальну рівновагу у суспільстві, виступають суттєвим важелем регулювання державного сукупного попиту.

8.Державний перерозподіл ресурсів у змішаних економічних системах.

В економічній літературі, зокрема у доктрині представників класичної школи політичної економії (Рікардо, Сей), панує думка, що конкурентна ринкова система забезпечує ефективний розподіл ресурсів. Низка економічних криз, особли, особливо, “велика депресія” 30-х років, змусили економістів засумніватися у догматичності даної тези. Представники школи кейнсіанців обгрунтували необхідність державного втручання в економіку з метою досягнення зайнятості через стимуляцію інвестування.

Державний перерозподіл ресурсів досягається шляхом:

- перерозподілу ресурсів між державним і суспільним секторами економіки –він залежить рівня зайнятості і повноти використання факторів виробництва;

- перерозподіл ресурсів із галузей з їх надлишковим використанням у галузі з їх недостатнім використанням;

- механізми формування витрат та вигод переливу –корекція державою механізму регулювання відбувається у випадках, відомих в економічній теорії як переливи ресурсів, або побічні ефекти держави, або соціальні блага. Переливи виникають, коли деякі вигоди або витрати, пов’язані із виробництвом і споживанням товарів, перекладаються на третіх сторін, тобто на індивідів або групи,я кі не є безпосередніми покупцями чи продавцями. Проблему непропорційного розподілу розподілу ресурсів, пов’язаних з витратами переливу держава вирішує двома шляхами: законодавчими заходами та особливими податками.

Тема 12: Суспільний продукт і його форми. Національний дохід.

План.

1. Сутність суспільного продукту та методи його обчислення.

2. Методологічні аспекти системи національних рахунків.

3. Сутність ВВП та способи його обчислення.

4. Національний дохід та інші макроекономічні показники.

5. Продуктивна і непродуктивна праця.

6. Сутність і види економічного відтворення.

7. Особливості відтворення в аграрному секторі економіки.

1.Сутність суспільного продукту та методи його обчислення.

Процес суспільного виробництва, як зазначалося, відбувається у сфері матеріального та нематеріального виробництва, а його результатом є суспільний або національний, продукт.

Поняття “національний продукт” логічніше вживати, коли йдеться про результативність національного господарства або національної економічної системи; “суспільний продукт” –при оцінюванні результатів і суспільного виробництва.

У колишньому СРСР для вимірювання результатів у сфері матеріального виробництва використовувалась категорія “сукупний суспільний продукт”. Вона не втратила ролі показника і за сучасних умов і є засобом створених товарів та послуг у сфері матеріального виробництва. Свідченням цього є її включення до переліку категорій понять термінів “Великого економічного словника”, виданого в Москві у 1998 році.

У сучасній економічній літературі національний продукт розглядається як весь річний потік товарів і послуг у межах національного господарства, а з погляду його структури – як загальні доходи суспільства, загальні витрати і загальний обсяг виробництва.

Щодо категорії “суспільний продукт”, то її трактують як “всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний період, частіше за рік.

Проте наведені визначення є достатніми для статистичної науки, оскільки охоплюють лише кількісну сторону категорій, але недостатніми для економічної теорії та, передусім для політичної економії.

З урахуванням цього суспільний продуктабо (національний продукт) можна визначити як сукупність матеріальних і нематеріальних благ, створених у межах національної економіки, з приводу створення якого між різними категоріями сукупного працівника і власниками за умов виробництва виникає сукупність економічних відносин і, передусім, відносин економічної власності.

З приводу створення продукту в межах відносин економічної власності виникають відносини двоякого виду:

n з одного боку, відбувається процес вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці;

n з другого – при цьому формуються і розвиваються відносини власності між людьми у сфері безпосереднього виробництва.

2.Методологічні аспекти системи національних рахунків.

Система національних рахунківозначає комплекс балансових таблиць у формі бухгалтерських рахунків (принцип подвійного запису), а значить, взаємозв’язаних рахунків, які характеризують кругообіг товарів і доходів між суб’єктами економічної діяльності у процесі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і кінцевого використання (споживання) в межах національної економіки і створюються для обгрунтування економічної політики держави, планування та економічного прогнозування національльного господарства, зв’язку теорії з практикою. Крім того, така система є важливим засобом регулювання макроекономічних процесів.

Засновником даного методу був Ф. Кене, який розкрив його сутність у праці “Економічна таблиця”. Ідеї Ф. Кене одержали подальший розвиток у працях К. Маркса, Дж. Кейнса, А. Боулі, С. Кузнеця, Дж. Стемпа, Р. Стоуна та інші.

Одна з досконалих систем національного рахівництва була французька система, розроблена у 1938 році. Удосконаленим варіантом цієї системи стала система національного рахівництва, видана у 1976 році. Її особливістю є масове використання бухгалтерських даних фірм і компаній та їх щорічне обстеження з урахуванням національної специфіки.

Посилення процесів інтернаціоналізації національних економічних систем розвинених країн, насамперед, країн Західної Європи зумовило необхідність координації статистичних міжнародних рекомендацій і створення міжнородної системи національного рахівництва.

Серед національних систем рахівництва найбільш досконалою була англійська, розроблена лауреатом Нобелівської премії Р. Стоуном. Модифікованим і спрощеним варіантом цієї системи стала система національного рахівництва ООН, яка застосовувалася у більше 100 країнах світу. Країни ЄС розробили на її основі Європейську систему інтегрованих економічних рахунків (ЄСІЕР).

У 1993 році ООН на основі удосконалення методів національного рахівництва та з урахуванням позитивних сторін ЄСІЕР прийняла сучасну систему національних рахунків. Відповідно до неї Міністерство статистики України у 1995 році завершило розробку національних рахунків.

В основі системи національного рахівництва лежать рахунки:

- благ, послуг і виробництва;

- доходів і споживання;

- нагромадження, створення вартості поза виробництвом (переоцінки);

- баланси, якими відкриваються (матеріальні та фінансові активи і пасиви на початок періоду, а також сальдо цих рахунків);

- і закриваються (активи і сальдо рахунків на кінець періоду) ці рахунки.

За сферами господарської діяльності в системі національного рахівництва розрізняють рахунки:

- внутрішні –товарів та послуг, доходів, виробництва, розподілу доходів, інвестицій і, насамперед, капітальних витрат, фінансовий рахунок;

- зовнішні (інших країн) –зовнішніх боргів і кредитів, поточних операцій з іншими країнами та інші.

Побудова системи національного рахівництва у формі бухгалтерських рахунків означає, що національні рахунки кожного сектору на активні та пасивні.

В активних рахунках майна (крім них виділяють рахунки потоків, у яких реєструються результати договорів економічних агентів), відображається сукупність матеріальних благ, які перебувають у власності окремої господарської одиниці, а також надані нею кредити.

В пасивних рахунках –її борги.

У національних рахунках зроблена спроба узагальнити інформацію про перебіг здійснення економічних операцій – найпростіших актів господарської діяльності, тобто створення, переміщення матеріальних благ і послуг, а також прав власності на різні блага.

Економічні операції поділяють на:

- операції з товарами та послугами (їх виробництво всередині країни або одержання шляхом імпорту; використання на кінцеве споживання або на виготовлення інших благ, експорт частини продукції; інвестування частини ресурсів);

- операції розподілу (розподіл доходу і капіталу, тобто передача прав володіння акціями, облігаціями, переказ валюти та інших цінностей з інших країн тощо);

- фінансові операції (характеризують динаміку зміни активів і пасивів, різних видів заборгованості у зв’язку з рухом готівки, надання кредитів та інше).

На думку французького економіста Л. Столеро, функціями, які виконує система національних рахунків є:

n сприяння проведенню економічної політики;

n економічне прогнозування;

n оцінювання рівня життя різних соціальних верств та груп населення порівняно з аналогічними показниками в інщих країнах;

n зв’язок теорії з практикою.

Стадії виробництва в системі національних рахунків характеризують такі макроекономічні показники, як:

n валовий випуск товарів і послуг– характеризує повну їх вартість за факторною вартістю. Крім зарплати і прибутку в ньому враховуються і амортизаційні відрахування та непрямі податки;

n проміжне споживання –це вартість товарів та послуг, які витрачалися (використовуалися) при виготовленні кінцевої продукції;

n валовий внутрішній продукт –отримуємо, якщо із валового випуску віднімемо проміжне споживання.

3.Сутність ВВП та методи його обчислення.

ВВП характеризує кінцевий результат функціонування і розвитку національної економіки або виробничої діяльності суб’єктів – резидентів господарювання у сфері матеріального і нематеріального виробництва і вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими суб’єктами для кінцевого споживання.

З боку вартісних критеріїв він виражає вартість кінцевого продукту (товарів і послуг), виготовлених впродовж року в країні з використанням національних та інтернаціональних факторів виробництва.

У політекономічному аспекті ВВПвиражає відносини економічної власності між різними категоріями сукупного працівника з приводу вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці при створенні товарів у сфері матеріального виробництва з одного боку, та їх привласнення з другого боку, а також відносин у процесі створення послуг у сфері нематеріального виробництва, в якій першочергову роль відіграє надання послуг одними працівниками іншим та всім верствам населення.

Основними способами обчислення ВВП є:

n за витратами– до ВВП входять товари та послуги, придбані такими суб’єктами, як окремі індивіди (а в сукупності населення), підприємства та держава (закупівля товарів та послуг);

n за доходами– заробітна плата та премії найманих робітників, амортизаційні відрахування, доходи від власності, у тому числі від капіталу, непрямі податки на підприємців;

n через виробництво– здійснюється шляхом підсумовування доданих вартостей, вкладу кожного підприємця у створення ВВП. Додана вартість означає новостворену вартість, до якої додається амортизація і визначається як різниця між виручкою від реалізації і витратами на засоби виробництва (речові фактори виробництва).

До ВВП не зараховують частину продукції, яку виробляють і споживають домашні господарства.

Важливими недоліками обчислення ВВП є те, що:

- у ньому не враховується тіньова економіка;

- у ньому не враховується вплив на стан довкілля.

4.Національний дохід та інші макроекономічні показники.

Якщо ВВП зменшити на суму амортизаційних відрахувань, то отримаємо чистий національний продукт (ЧНП).

Якщо від ЧНП відрахувати непрямі податки, які виплачують підприємці (ПДВ або податок з обороту, митні збори, акциз та ін.), то отримаємо показник національного доходу (НД).

Якщо від НД відрахувати податки з прибутків підприємств, зроблені ними внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток і додати дивіденди, особисті доходи у формі відсотків і трансфертні платежі населення, то отримаємо особистий дохід.

Коли з останнього вирахувати індивідуальні податки і неподаткові платежі, то отримаємо використовуваний особистий дохід, що перебуває в особистому розпорядженні.

Якщо врахувати працю багатьох поколіннь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти і обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Найважливішими складовими національного багатствав усій сукупності матеріальних благ, споживних вартостей є:

- створені й накопичені у країні виробничі фонди, які у свою чергу поділяються на основні та оборотні;

- основні невиробничі фонди, тобто фонди, що функціонують у соціальній сфері;

- домашнє майно населення;

- товарні запаси національного господарства.

Обсяг національного багатства, національного доходу, інших макроекономічних показників у натурально-речовій та вартісній формі, що створюється в країні, залежить від продуктивності праці.

5.Продуктивна і непродуктивна праця.

Проблема продуктивної та непродуктивної праці є предметом дискусії в економічній літературі вже протягом кількох столітть.

Найповніше в домарксівський період визначення продуктивності праці дав Адам Сміт. Від вважав продуктивною працю тих робітників капіталістичного суспільства, які створюють додаткову вартість, але обмежував їхнє коло лише тими категоріями працівників, котрі виготовляють видимі матеріальні блага, що можуть бути продані на ринку або обмінені на інші товари. Внаслідок цього до непродуктивної праці потрапляла категорія осіб, що створювала послуги.

Згідно з поглядами К. Маркса, розмежування продуктивної і непродуктивної праці необхідно проводити стосовно речового змісту суспільного способу виробництва (тобто його продуктивних сил або споживчої вартості – як найелементарнішої клітини цієї системи) і суспільноїформи (тобто виробничих відносин або капіталістичних відносин економічної власності, а за капіталістичного способу виробництва – капіталу). Він розширив межі підходу А. Сміта до непродуктивної праці та включив до неї осіб, зайнятих виробництвом послуг.

На думку сучасних західних вчених, будь-яка праця є продуктивною. Тому виробниками ВВП, національного доходу вони вважали усіх зайнятих у сфері матеріального та нематеріального виробництва, в т.ч.військовослужбовців, поліцейських, чиновників держапарату, служителів культу, діячів сфери розваг.

У радянській економічній літературі панувала концепція, згідно з якою продуктивною працею вважалася лише праця зайнятих у сфері матеріального виробництва.

У широкому розумінні (з боку загальноцивілізаційного підходу) до продуктивної праці належить праця всіх тих категорій зайнятого працездатного населення країни, які збільшують або сприяють збільшенню названих нами елементів національного багатства і, насамперед, його економічного потенціалу.

До непродуктивної праці належить праця тих категорій населення, які не беруть участі у створенні національного багатства і не сприяє його зростанню.

6.Сутність і види економічного відтворення.

Для існування і розвитку людського суспільства процес виробництва матеріальних і нематеріальних благ має постійно відновлюватись. Тому найпростішим визначенням відтворення є постійно відтворювальний процес виробництва.

У процесі дослідження економічного відтворення важливо дотримуватися вимог принципу виробництва: щодо сфер суспільного відтворення від означає вирішальну роль сфери безпосереднього виробництва; щодо речових об’єктів привласнення – засобів виробництва, щодо всіх об’єктів привласнення – робочу силу.

Процес відтворення буває двох видів – простим і розширеним.

Просте відтворення означає процес функціонування даних відносин (тобто відсутність у їхніх межах якісних зрушень, а з кількісного боку – відтворення економічної власності (засобів виробництва, предметів споживання тощо) у попередніх розмірах.

За умов простого відтворення весь обсяг цього продукту йде на споживання. Якщо конкретизувати його з погляду соціально-економічного поєднання засобів виробництва і робочої сили, то найманим працівникам протистоїть така ж маса засобів виробництва.

На противагу простому розширене відтворення означає:

1) виробництво зростаючих обсягів товарів і послуг кращої якості;

2) процес розвитку капіталістичної власності, тобто розширення меж наявних типів і форм такої власності та появу нових (якісний аспект);

3) відтворення капіталістичної власності (засобів виробництва, грошового капіталу тощо) в розширених масштабах (кількісний аспект);

4) збільшення кількості найманих працівників, кожному з яких протистоїть більша маса засобів виробництва в якості капіталу, посилення соціально-економічного відчуження робочої сили від засобів виробництва;

5) використання частини додаткового продукту у форму додаткової вартості на розширене відтворення.

7.Особливості відтворення в аграрному секторі економіки.

Процес відтворення у даному секторі здійснюється в межах різних типів і форм власності.

У цій сфері існують:

- приватний тип власності (у формі трудової та нетрудової);

- колективний (у формі трудової та нетрудової);

- державний.

Два перших типи та форми власності з боку кількісних критеріїв можна умовно об’єднати в малі (здебільшого, фермерські господарства) та великі сільськогосподарські підприємства.

На їхню роль у розширеному відтворенні свідчать такі факти: у США із 1,9 млн господарств лише 70 тисяч входили до розряду великих. Вони реалізували 67% товарної продукції, використавши лише 20% сільськогосподарських угідь.

На противагу їм, сімейні (дрібні) господарства порушували сівозміну, меліорацію, не застосовували передову техніку, а також не сприяли збереженню якості земель.

Найбільш ефективний вплив на процес розширеного відтворення здійснюється в умовах суспільної власності на землю. Це зумовлено тим, що диференціальну ренту привласнює держава, яка спрямовує її на покращення якості грунтів, меліорацію тощо. Привласнення цієї форми ренти землевласником в умовах капіталізму може використовуватися з метою паразитичного споживання тощо.

Ще більшою мірою здійснюється негативний вплив на цей процес монопольної земельної ренти, оскільки вона звужує платоспроможний попит населення. Суперечності між розвиткомпродуктивних сил і відносинами приватної власності на землю значною мірою долає диференціальна рента, особливо тоді, коли договір про оренду землі укладається на тривалий період.

Негативний вплив земельної ренти на розширене відтворення послаблюється зі збільшенням органічної будови капіталу в сільському господарстві, впровадженням передових досягнень НТР.

Тема 13: Економічне зростання та його чинники.

План.

1. Сутність і типи економічного зростання.

2. Нагромадження капіталу і форми нагромадження.

3. Заощадження та інвестиції.

4. Сутність НТР та її вплив на економічне зростання.

5. Економічні цикли, кризи та їх причини.

6. Теорії циклів і закон циклічного розвитку економіки.

7. Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку її економіки.

1.Сутність і типи економічного зростання.

У сучасній економічній літературі немає чіткого обгрунтування категорії “економічне зростання”, як в загальноекономічному, так і в політекономічному аспектах.

Так, в “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна економічне зростання розглядається як “постійне збільшення реального обсягу виробництва, що супроводжується покращенням технологічних, економічних та соціальних характеристик суспільства”.

У підручнику “Економічна теорія” за редакцією А. Добриніна і Л. Тарасевича стверджується, що “в сучасній економічній літературі під економічним зростанням, зазвичай, розуміють ... довгострокові зміни природного рівня продуктивних сил на довгостроковому часовому інтервалі”.

А. Філіпенко характеризує економічне зростання як “...просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим”.

Економічне зростанняозначає процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями та чинниками і виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва.

У політекономічному аспекті економічне зростанняозначає техніко-економічні відносини між людьми з приводу привласнення предметів праці та надання послуг.

Розрізняють два основних типи економічного зростання – екстенсивнийтаінтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед, факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва.

Основними факторамицього типу економічного зростання є:

1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології;

2)збільшення кількості сировини;

3)зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів);

За інтенсивного типуекономічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед, речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є НТП, а в наш час радикальна форма його розвитку – НТР, що розгортається.

Основними факторами цього типу економічного зростання є:

4) впровадження нової техніки і технології на основі передових технологій НТП, основою яких є процес інвестування виробництва;

5) підвищення загальноосвітнього і професійного рівня працівників;

6) покращення використання основних та оборотних фондів;

7) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці;

8) розвиток підприємницьких здібностей;

9) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності.

Важливе значення для характеристики економічного зростання має ефективністьта якістьтакого зростання.

Якістьекономічного зростання виражається у покращенні життєвого рівня більшості населення, умов праці, зростання загальноосвітнього, професійного та культурного рівнів зайнятого населення, збільшенні вільного часу тощо.

Ефективністьекономічного зростання виражається у зростанні ефективності сукупної праці, передусім, у зростанні продуктивності живої праці.

2.Нагромадження капіталу і форми нагромадження.

Найпростішим визначенням сутності нагромадження капіталу за умов капіталізму є процес перетворення додаткової вартості на капітал, у тому числі – на різні типи та форми капіталу (капіталістичної власності). Цей процес іще називається капіталізацією.

Нагромадження капіталує однією з історичних форм розширеного відтворення, що зумовлює:

- розвиток технологічного способу виробництва;

- організаційно-економічних відносин;

- еволюції відносин економічної власності;

- еволюції господарського механізму.

Водночас нагромадження капіталу створює матеріальні умови виробництва для вищого суспільного устрою.

Процес нагромадження капіталу відбувається у двох основних формах:

1) концентрації капіталу;

2) його централізації.

Нагромадження капіталу розпадається на нагромадження:

- продуктивного капіталу;

- грошового капіталу.

У свою чергу, в процесі нагромадження продуктивного капіталу слід виділити валові та реальні інвестиції.

Валові інвестиціївключають всю суму витрат, що йдуть на заміщення зношених виробничих фондів і приріст капіталовкдадень у поточному році (в тому числі товарно-матеріальні запаси, житлове будівництво).

Реальні інвестиції-- це вкладення в засоби виробництва, розвиток науки, інформації та інших елементів продуктивних сил.

Якщо від валових інвестицій відрахувати суму амортизації основного капіталу, то отримаємо чисті інвестиції,які йдуть лише на розширення основного капіталу.

Рівень та інтенсивність нагромадження капіталу показує норма нагромадження, яка визначається відношенням фонду нагромадження до національного доходу або валового національного продукту.

Сталі, істотні зв’язки та інші форми зв’язків, що виникають у процесі нагромадження капіталу, розкриває закон нагромадження капіталу. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між збільшенням та якісним вдосконаленням структури нагромадженого капіталу, зростанням на цій основі суспільної продуктивної праці, з одного боку, зростанням національного багатства, привласненням все більшої його частини класом капіталістів і певним підвищенням життєвого рівня інших верств населення з другого боку.

3.Заощадження та інвестиції.

Заощадження –це частина безподаткового доходу домогосподарств, який не йде на споживання.

Частиною заощаджень є інвестиції.

Найраціональнішим визначенням є визначення авторів “Економікса” К. Самуельсоном і С. Брю:

1) “інвестиції – витрати на будівництво нових заводів, на устаткування з тривалим терміном служби та ін.”;

2) “інвестиції – витрати на виробництво та нагромадження засобів виробництва і збільшення матеріальних запасів”;

3) “інвестиції у людський капітал – будь-який захід, спрямований на зростання продуктивності праці робітників (шляхом підвищення їх кваліфікації та розвитку навичок); витрати на покращеня освіти, здоров’я робітників чи на підвищення мобільності робочої сили”.

Інвестиції при капіталізмі –це вкладення у розвиток капіталістичних виробничих відносин на основі постійного вдосконалення системи продуктивних сил.

4.Сутність НТР та її вплив на економічне зростання.

НТП має еволюційну та революційну форми розвитку.

Еволюційна форма НТП характеризується поступовими змінами у розвитку науки і техніки, вдосконаленням традиційних видів техніки виробництва.

Революційна форма НТП означає появу принципово нових видів техніки, предметів праці, фундаментальних наукових відкриттів, їх практичного застосування та інше, тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва – НТР.

Глибинну сутність НТРможна визначити як революційні зміни у взаємодії людини та природи, а також у системі продуктивних сил і техніко-економічних відносин.

Глибинна сутність НТР виявляється в її основних рисах, розгортаючись у цілісну систему, охоплючи основні структурні елементи технологічного способу виробництва.

Першою такою рисоюперетворення науки на безпосередньо продуктивну силу. Наука – загальний духовний продукт суспільного розвитку, загальний інтлект, суспільне знання.

Другою важливою рисою НТР є кардинальні зміни у техніці – штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини та природи.

Третьою характерною рисою НТРє докорінні перетворення головної продуктивної сили – людини-працівника.

Четвертою характерною рисою НТРє докорінне перетворення предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із попередньо заданими властивостями.

П’ятою важливою рисою НТР,що виникає на основі попередніх, є впровадження принципово нових технологій, що з’явилися на базі фундаментальних відкриттів. До них належать лазерні, плазмові, мембранні, електронно-променеві та інші технології.

Шостою характерною рисою НТРє революція у силах природи, що використовується людьми.

Сьома риса НТР –революція у формах і методах організації виробництва.вперше революційні зміни в цій сфері відбулися з упровадженням системи Тейлора – автора наукової організації праці.

Восьмою рисою НТР є також інформаційна революція (космічні, волоконно-оптичні засоби зв’язку) тощо.

Вплив НТР на економічне зростання пояснюється моделями економічного зростання:

1) початковим варіантом створення таких моделей, як зазначалося, була економічна таблиця Ф. Кене, розвинена в теорії К. Маркса, В. Леонтьєва;

2) у кейнсіанській теорії економічного зростання заперечується закон Сея про те, що сукупний попит створює адекватну пропозицію і відіграє визначальну роль у досягненні макроекономічної рівноваги;

3) у посткейнсіанській найпростішій моделі економічного зростання американського економіста Е. Домара інвестиції є фактором створення і доходу, і нових потужностей;

4) у досконалішій моделі економічного зростання Р. Харрода (англійського економіста) ендогенна теорія інвестицій базується на принципі акселератора і очікування підприємців. Останні, на його думку, виходять із того, що при підтвердженні їхніх прогнозів попереднього періоду щодо динаміки інвестицій та реалізації виготовлених товарів, вони плануватимуть зростання обсягів виробництва в таких же розмірах;

5) у моделі економічного зростання, розробленій американським економістом Р. Солоу, показане співвідношення між капіталом і працею у процесі економічного зростання. На його думку, темпи такого зростання на довготривалому відрізку часу залежать, передусім, від технологічного розвитку.

5.Економічні цикли, кризи та їх причини.

Циклічні коливання в економіці відомі давно, але до початку ХІХ століття вони мали, здебільшого, сезонний характер, що було зумовлено, передусім, переважанням сільського господарства і, особливо, сільськогосподарського виробництва.з 1825 року капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які виявляються у перевиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо.

Тривалий і періодичний характер протікання циклів свідчить про те, що циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Науковий підхід до з’ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства.

Впершесистемний науковий аналіз економічного циклу і, насамперед, кризи (як основного його елемента) зробив К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників на цю проблему. На його думку, економічний цикл – це рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

За Марксом, перша економічна криза підштовхнула процес еволюції власності. Тому невипадково саме в 30-ті роки починають виникати акціонерні товариства – колективна форма власності. Але процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило, врешті-решт, до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину криз К. Маркс.

Видатний український вчений-економіст М. Туган-Барановський не погоджується з таким обгрунтуванням. Він розглядав теорію К. Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не у порушеннях, що мають місце у кожній зі сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні), а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, обмеженні продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.-Б. Сея, М. Туган-Барановський також стверджував, що попит на товаристворюється самим виробництвом. Головною причиною циклічних коливань він називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу.

Сучасні західні економісти А. Паретто та А. Пігу пояснювали цикл співвідношенням оптимізму та песимізму в господарській діяльності; І. Фішер та Р. Хоутрі – незбалансованістю попиту і пропозиції грошей тощо; Н. Калдор – розривом у динаміці інвестицій та заощаджень.

6.Теорії циклів і закон циклічного розвитку економіки.

В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань:

1) довгі економічні цикли, які тривають 48 – 55 років;

2) середні економічні цикли тривалістю 7 – 11 років;

3) короткі економічні цикли, що протікають упродовж 3 – 4 років.

Крім того, американський економіст С. Кузнець обгрунтував наявність циклів тривалістю 10 – 25 років, основою яких є періодичне оновлення житла та деяких виробничих споруд.

Крім того, існують такі теорії циклічного розвитку:

А) грошова теорія, яка пояснює цикл експансією (стисканням) банківського кредиту (Хоутрі та ін.);

Б) теорія нововведень, яка пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень (Шумпетер, Хансен);

В) психологічна теорія, яка трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного та оптимістичного настрою, котрі охоплюють населення (Пігу, Беджгот та ін.);

Г) теорія недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, який іде багатим і заощадливим людям, порівняно з тим, що може бути інвестовано (Гобсон, Фостер, Катчингс та ін.);

Д) теорія надмірного інвестування, прибічники якої вважають, що причиною спаду є, швидше, надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Ф. Хайєк, Л. Мізес).

Отже, закон циклічного розвитку капіталістичної економіки –закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між періодичним оновленням елементів технологічного способу виробництва в межах різних типів циклічних коливань та відповідними структурними змінами інших елементів економічної системи (відносин власності, господарського механізму) і відноленням через певний час на цій основі макроекономічної рівноваги.

7.Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку її економіки.

Основні причини економічної кризи в Україні після розпаду СРСР можна розділити на три групи.

Перша група причин:

1) майже повне, тотальне одержавлення економіки, власності;

2) наявність глибоких диспропорцій в економіці, зокрема між групами “А” і “Б”;

3) зосередження 95% всієї власності, розміщенної в Україні, в руках загальносоюзних міністерств та відомств;

4) відчудження трудящих від засобів виробництва, від самаго процесу праці;

5) значна мілітаризація економіки;

6) політика пограбування села.

Друга група причин:

1) розрив господарських зв’язків із країнами колишнього СРСР;

2) відсутність науково обгрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи;

3) злам державного управління економікою і запровадження ринкових важелів;

4) ухвалення численних непрацюючих або руйнівних законів;

5) непродумане запровадження купоно-карбованця;

6) шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень;

7) придушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку;

8) доларизація української економіки;

9) брак надійної банківської системи;

10) тіньовий характер роздержавлення та приватизації;

11) масовий відплив капіталу;

12) значне зростання управлінського апарату;

13) стрімке подорожчання енергоносіїв;

14) відсунтість науково обгрунтованої промислової політики, політики ціноутворення;

15) отримання значних кредитів на невигідних умовах;

16) значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи;

17) надмірно швидка зміна урядів.

Третя група причин зумовлена самим процесом трансформації адміністративно-командної економіки у ще більш недосконалу соціально-економічну систему – капіталізм взірця ХІХ століття, але з мінімальним соціальним захистом населення.

Тема 14: Розподіл національного доходу. Споживання, заощадження та добробут людини.

План.

1. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.

2. Диференціація доходів населення.

3. Сутність механізму перерозподілу національного доходу та доходів населення.

4. Перерозподіл доходів через податкову систему.

5. Перерозподіл доходів через цінову систему.

6. Перерозподіл доходів через трансфертні платежі.

7. Сутність державного регулювання розподілу доходів та його форми.

8. Споживання, заощадження та добробут людини.

1.Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.

В “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна розподіл характеризується як “одна із стадій єдиного відтворювального циклу, що йде за виробництвом продукту, створенням доходу”.

У “Короткій економічній енциклопедії”, виданій перербурзькими вченими, розподіл характеризується як:

1) “різновид об’єктивних економічних процесів і відносин, специфікою яких є встановлення пропорцій, в яких суб’єкти відтворення беруть участь у виробленому продукті;

2) одна із сторін виробничих відносин, сполучна ланка між виробництвом та споживанням, необхідна фаза процесу відтворення суспільного продукту”.

Політекономічна сутність розподілу: це стадія суспільного відтворення, в якій на основі виконання нею функцій сполучної ланки між безпосереднім виробництвом і споживанням виникає підсистема відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу привласнення умов та результатів виробництва, що управляється відповідними законами, характер яких визначається у кінцевому підсумку сферою безпосереднього виробництва і власністю на засоби виробництва.

Визначальна роль сфери безпосереднього виробництва щодо розподілу виявляється також у тому, що такі категорії першої сфери, як необхідний і додатковий продукт набувають у другій форми заробітної плати і прибутку.

Оскільки необхідний і додатковий продукт є речовою основою НД, розглянемо процес розподілу останнього.

Як політекономічна категорія розподіл національного доходу означає відносини економічної власності між найманими працівниками, капіталістами і землевласниками з приводу привласнення новостворенної вартості. Формами економічної реалізації цих відносин є привласнення заробітної плати найманими працівниками, прибутку – промисловими і торговельними капіталістами, дивідендів – різними верствами населення і, насамперед, власниками засобів виробництва.

2.Диференціація доходів населення.

Диференціація доходів населення – це різниця в доступі до власності і влади різних класів, соціальних верств і прошарків у межах певної економічної системи, що виявляється у рівні їхніх доходів, передусім, грошових.

Найзагальнішою причиною диференціації в доходах населення за сучасних умов є економічна система капіталізму, побудована на відчудженні переважної більшості населення від власності на засоби виробництва і влади.

Конкретизуючи одну із причин нерівності – “володіння власністю” – американські вчені визнають, що “величезна більшість домогосподарств мають мало або взагалі не мають власності, а інші – їх меншість – володіють великою кількістю устаткування, нерухомістю, сільськогосподарськими угіддями і т.д.

Якщо виходити з біосоціальної сутності людини, то деякі причини диференціації в доходахнаселення зумовлені такими біологічними чинниками, як відмінності у здібностях і творчих обдаруваннях населення, чисельність сім’ї, частково вік та інше.

Серед соціально-економічних причин можна назвати рівень соціалізації економіки країни, чим він більший, тим менша нерівність у доходах.

Окрему групу причин диференціації в доходах населення можна виділити на мікрорівні, які, водночас, є похідними від соціально-економічних чинників. До них належать диктат монополій (олігополій) на ринку, існування контрактної системи, нижчий рівень заробітної плати і доходів у немонополізованому, передусім, дрібнотоварному секторі економіки та ін.

Ступінь нерівності в доходах населення в західній економічній літературі вимірюється шляхом виділення 10% найбагатших і 10% найбідніших верств населення (децільний коефіцієнт), 20% відповідних груп (так званий квінтіль), 30% і т.д. так, децільний коефіцієнт диференціації визначають шляхом відношення рівня доходів 10% найбагатшого і 10% найбіднішого верств населення.

Крім того, використовують показник концентрації (індекс Джинні), який розкриває ступінь відхилення фактичного розподілу доходів від рівномірного.

3.Сутність механізму перерозподілу національного доходу та доходів населення.

Перерозподіл національного доходу через державний бюджет є наступною (після розподілу) стадією його руху.

Необхідність перерозподілу національного дохду зумовлюється:

1) значною диференціацією доходів, яка не лише загрожує соціальній стабільності країни, але й гальмує стимули до ефективної праці;

2) такий перерозподіл викликаний потребами у виконанні сучасною державою широкомасштабних функцій, без яких економічна система не може існувати;

3) перерозподіл національного доходу зумовлений необхідністю підтримки малого підприємництва , національного товаровиробника, забезпечення плюралізму форм власності;

4) доцільністю розширення громадських робіт, розвитку економічної та соціальної інфраструктури та ін.;

5) необхідністю розвивати базові, капіталоємні галузі промисловості.

Перерозподіл національного доходу, як політекономічна категорія, виражає відносини власності між різними економічними суб’єктами у сфері розподілу та обміну з приводу привласнення державою значної частки необхідного та додаткового продукту та наступного його спрямування на виконання функцій держави.

4.Перерозподіл доходів через податкову систему.

В основі принципу перерозподілу доходів через податки лежить концепція платоспроможності.

Цей принцип базується на ідеї, що рівень оподаткування перебуває у залежності від конктетного доходу і рівня матеріального становища людини. Це означає, що окремі особи та підприємці з більш високими доходами будуть сплачувати більш високі податки ніж ті, чиї доходи значно скромніші.

Ставка податку диференціюється залежно від рівня доходу: багаті сплачують більше, а бідні – менше, тобто податки розподіляються відповідно до величини отримуваного кожною людиною доходу.

Таке співвідношення між ставкою податку і рівнем доходу, в економічній теорії називається прогресивною системою оподаткування.

5. Перерозподіл доходів через цінову систему.

Західні країни практично повністю відмовилися від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, надсилає виробникам помилкові сигнали, що призводить до негативних наслідків.

Разом з тим, держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток.

Останнім часом, на Заході набула поширення диференційована система торівлі.Існують крамниці для людей з високим та низьким рівнями доходів, де один і той же товар має різні ціни. Крім того, може існувати суттєва знижка на товари сезонного використання тощо. У багатьох країнах, в тому числі і в Україні, держава гарантує ряд пільг для перних груп населення у користуванні суспільними благами, наприклад, пільги для інвалідів та ветеранів у користуванні громадським транспортом тощо.

6.Перерозподіл доходів через трансфертні платежі.

Трансфертні платежі являють собою передачу податкових внесків певним верствам населення, наприклад, пенсіонерам, безробітним або тим, що живуть у нестатках, тобто, держава здійснює грошові виплати певним громадянам, які постійно або тимчасово безробітні, ветерани війни, потребують виплат із соціального страхування тощо.

Таким чином, через державний бюджет відбувається перерозподіл національного доходу.

Трансфертні платежі підтримують певну соціальну рівновагу у суспільстві, виступають суттєвим важелем регулювання державного сукупного попиту.

Трансфертні платежі не впливають на зростання суспільного споживання за рахунок особистого, а призводять лише до змін в особистому споживанні. Сплата податків скорочує особисте споживання платника податку, однак, домогосподарства, які отримують цю суму у вигляді соціальних виплат, збільшують свої витрати на особисте споживання приблизно на ту ж суму, яку здійснив платник податків державі.

7.Сутність державного регулювання розподілу доходів та його форми .

Державне регулювання розподілу доходів можна визначити як сукупність форм та методіввпливу державних органів влади на рух ВВП (у тому числі НД), нарівень трудових доходів, передусім, заробітної плати, з одного боку, та нетрудових доходів, насамперед, прибутку, ренти і відсотка з другого боку.

Основними напрямами такого регулювання є політика доходів та соціальний захист.

До найважливіших методів державного регулювання доходів належать важелі бюджетного (у т.ч. податкового) регулювання, кредитного, цінового, регіонального, інвестиційного тощо.

Регулювання доходів здійснюється у таких формах:

1) рекомендаційне обмеження темпів зростання номінальної заробітної плати;

2) заморожування заробітної плати;

3) встановлення державою лімітів на збільшення номінально їзаробітної плати;

4) індексація, тобто підвищення заробітної плати відповідно до зростання цін;

5) стимулювання росту заробітних плат завдяки надання податкових пільг підприємствам.

8.Споживання, заощадження та суспільний добробут.

Заключною фазою суспільного відтворення, як зазначалось, є споживання, оскільки в ній відбувається знищення створених благ.

Специфічність даної сфери полягає в тому, що на відміну від інших сфер суспільного відтворення, в ній немає чітко визначених меж: адже воно здійснюється у сфері безпосереднього виробництва (виробниче споживання) і власне сфері споживання.

Розрізняють виробниче і невиробниче споживання.

До законів розвитку сфери споживання належать закони:

- зростання споживання послуг;

- зростання колективного споживання;

- підвищення якості споживання;

- граничної схильності до споживання.

Та частина отриманого індивідуумом, сім’єю, населенням грошового доходу, яка не йде на споживання, є заощадженнями.

У політекономічному аспекті заощадження для більшості населення є, передусім, засобом наромадження приватної трудової власності; для капіталістів – засобом нагромадження капіталу.