Філософські ідеї Г.Сковороди; основні складові його філософського вчення.

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода. Біографія Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо – і в Італії. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і близько 25 останніх років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них: «Наркис» (1771), «Асхань» (1767), «Бесіда, названа – двоє» (1772), «Кільце» (1775), «Жінка Лотова», «Потоп зміїн» (1791.

Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут вирішальне значення має декілька важливих моментів. По-перше, майже в усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, філософія Г.Сковороди – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями Нарешті, по-третє, Г.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислять собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії. Він, безумовно, відійшов від раціоналістичних тенденцій професорів Києво-Могилянської академії та певною мірою відродив духовні традиції часів Київської Русі.

Найважливішим для Г.Сковороди було питання про людське самопізнання (улюблене гасло філософа – «Пізнай себе!»), оскільки, на йогу думку, в людині як в малому світі сконцентровані всі властивості великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим виміряти світ, оскільки людина містить в собі дві світові натури: видиму, чуттєву, але не справжню і не першу за суттю, та невидиму, духовну, вічну та справжню основу будь-чого (Бога). Проте Сковорода не приймає провідної християнської тези про творення чуттєвої натури із нічого (що мало демонструвати божественну всемогутність); навпаки, він наполягає на тому, що дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодної з них не можна знехтувати. Через це в творах Сковороди природа до певної міри реабілітується (він інколи співає природі гімни!); з іншого боку, дві співвічні натури вступають між собою у напружене, сповнене боротьби співбуття: видима натура демонструє невидиму, але вона проявляє дух неповно і неадекватно, різноманітно, аж до антитетики, тобто виявлень у прямо протилежних формах. Співвідношення двох натур Г.Сковорода передає через притчу про кульгаву та зрячу і розумну людину, що задля здатності до дій об’єднується із сліпим та не дуже розумним велетнем: кожна з цих людей не може діяти повноцінно, але разом вони надолужують свої вади та демонструють переваги. Сковорода також застосовує аналогію із множиною дзеркал, що, розташовані навколо певної речі, ту ж саму річ відбиває у десятках різних зображень, кожне з яких є неповним, а в чомусь і оманливим. Сковорода весь час закликає людину не зупинятися на наочному, йти далі, не піддаватися оманливим чуттєвим формам – тіням істинно сущого. Через це уся філософія Сковороди пронизана пафосом гострої боротьби із нав’язливою, проте хибною кажимістю світу, боротьби за справжнє прилучення до кращого, духовного – вічного і чистого.

Для цього потрібні особисті зусилля, спрямовані на подолання влади матеріального, зусилля, які сам Сковорода доводив до культивування аскетизму, гордовитого протиставлення життєвій метушні духовної мужності, незворушливості, вміння оминати життєві пастки. Отже, у філософії Сковороди йдеться не про відкидання природи, а про вміння здолати її силу силою духовного подвижництва, діянням одухотворення природного. Останній момент виразно проявлений у вченні Сковороди про символи: певні форми матеріального будуть демонструвати сутність духу скоріше спотворено, а певні – найбільш адекватно. Саме останні форми Сковорода закликав виділяти з-поміж інших, осмислювати їх, бо вони і є символічні форми виявлення істинного буття. Зазначимо, що таке розуміння символів – як матеріальних, але найбільш адекватних носіїв духовного смислу, і по-сьогодні залишається виправданим. Існування символів Сковорода вважав чи не найпершим та прямим свідченням незаперечності існування істинної, духовної, смислової натури, а тому вважав Біблію особливим реальним світом, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною). На поверхні Біблія – це також «хвіст, п’ята, омана», але вона – вікно, що дає можливість бачення невидимого світу, форма переходу від видимого, чуттєвого до духовного. Відомо також, що серед інших форм виразу духовної натури Сковорода особливо цінував поезію та музику: мова та музика найбільш віддалені від матеріально-тілесної конкретності, а їх об’єднання (спів) дає ще більший ефект.

Отже, перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі. А оскільки дух за суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця. Треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (людська натура). Але те, що промовляє серце, не можна раціоналізувати, тому людина може явити себе істинно не стільки у словах чи промовах, скільки у вчинках, у вибудовуванні свого життя відповідно до своєї натури, тобто – через ту працю, яка їй споріднена. За Сковородою, праця є обов’язковою умовою і самореалізації людини, і її щастя, бо в праці людина пізнає себе, здобуває те, що вона створює сама і, нарешті, певним чином долає силу матеріального, вносячи у світ та своє життя сенс, внутрішню душевну злагоду.

Провідні думки Г.Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, «дозволив» собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся він санкціонованого церквою (співвічність двох натур світу, символічне розуміння Біблії), а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву «філософствування у Христі». Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу. Значення ідей та життєвого подвижництва Г.Сковороди надзвичайно велике: вже за життя він поставав справжнім уособленням філософії як занепокоєного духу, що шукає своїх адекватних здійснень. Вплив його ідей поширювався на весь слов’янський світ. Але глибоке прочитування філософії Г.Сковороди залишається одним із важливих завдань української філософії.