ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ВНУТРІШНІХ МОРІВ

До внутрішніх морів Євроазіатського континенту відносяться Балтійське, Чорне, Азовське, Каспійське та Аральське моря. Характерним для них є наявність континентальної кори, рідше субокеанічної кори.

Балтійське море повністю розташоване в межах Східноєвропейської платформи. Північно-східна його частина безпосередньо перекриває кристалічні породи Балтійського щита, які в південно-західному напрямку занурюються на глибину до 5 км. Осадовий чохол представлений породами палеозойського віку, які складені вапняками, мергелями, доломітами, бітумінозними аргілітами, сланцями, пісковиками і глинами.

В тектонічному відношенні значна частина Балтійського моря відноситься до Балтійської синеклізи, південно-східна частина якої розташована на суші. На півночі і північному сході ця синекліза межує з Балтійським щитом, на півдні - з Білоруським масивом, на південному заході і заході - з Датсько-Польським авлакогеном. Фундамент синеклізи розбитий складною діагональною системою розломів, які обумовили блокову тектоніку. Припідняті блоки фундаменту створюють у чохлі підняття, а опущені блоки - западини. Розломи утворюють тектонічні ступені, які ускладнюють будову бортових ділянок синеклізи. В рельєфі такі ступені проявляються ерозійно-тектонічними уступами.

Морська частина Балтійської синеклізи високоперспективна в нафтогазоносному відношенні. Про це свідчать товщі бітумінозних порід в розрізі осадового чохла і чисельні прямі ознаки нафти і газу в прибережних районах і на деяких островах. Ряд перспективних в нафтогазоносному відношенні локальних піднять знаходиться на відносно невеликій глибині (від 40 до 50 м), що робить їх доступними для буріння з плавучої основи. В деяких морських свердловинах одержано припливи вуглеводнів промислового значення.

Геологічна будова Чорного морябагато в чому носить дискусійний характер. В сучасній структурі земної кори це область стійкого та інтенсивного кайнозойського занурення в центральній частині якого гранітний шар відсутній, а товщина осадового шару досягає 16 км (субокеанічний тип кори). Осадовий шар має різний стратиграфічний діапазон, оскільки він перекриває різновікові структури. Як правило, вік його коливається від палеозою до неогену. Складений він переважно теригенними і карбонатними породами з прошарками ефузивів. З півночі на південь в тектонічній будові Чорного та Азовського морів виділяють докембрійські, епігерцинські та альпійські області (рис. 10.1).

Докембрійські області є південним закінченням Східноєвропейської платформи і займають незначну частину північної окраїни Чорного та Азовського морів. Давній фундамент тут занурений до 500-1000 м, а в межах Молдавського прогину - до 4 км.

Південніше докембрійської області виділяється епігерцинська область, яка простягається від Передкавказзя, Степового Криму і далі на захід до гирла ріки Дунаю, де розташовується Мізійська епігерцинська плита. Дана область перекрита водами Азовського моря і північною частиною Чорного моря. В межах Азовського моря виділено наступні структури (з півночі на південь): Азовський вал, Північноазовський прогин, Західноазовське підняття і Західнокубанський передовий прогин, який заходить сюди зі сторони Скіфської плити. В чорноморську частину епігерцинської області входять Каркінітський прогин, Євпаторійсько-Новоселівське підняття, Альмійський прогин і Херсонський вал. Вказані структурні елементи, як правило, продовжуються і на суші (Кримський півострів, Передкавказзя). В прилеглій до Чорноморського узбережжя Кавказу акваторії також прослідковується відносно вузька смуга епігерцинської області, де знаходяться Східночорноморський вал, Гудаутське підняття і Колхідська западина. Можливо епігерцинська область прослідковується і вздовж південного узбережжя Чорного моря, повертаючи на північ до Мізійської плити.

Рисунок 10.1 – Схема тектонічного районування Чорного та Азовського морів

1 – Східноєвропейська платформа, 2 – Скіфська плита, 3 – альпійські складчасті споруди, 4 – крайові прогини, 5 – міжгірські западини, 6 – глибоководна западина Чорного моря, 7 – внутрішня частина глибоководної западини із субокеанічною корою, 8 – межі Західночорноморської і Східночорноморської западин, 9 – межі області розвитку субокеанічної кори, 10 – контури піднять, 11 – контури прогинів; цифри на схемі – структурні елементи: 1 – Західночорноморська западина, 2 – Східночорноморська западина, 3 – Центральночорноморське підняття, 4 – Нижньокачинський крайовий прогин, 5 – вал Губкіна, 6 – Каламітський вал, 7 – Каркінітська западина, 8 – Альмійська западина, 9 – прогин Сорокіна, 10 – Керченсько-Таманський прогин, 11 – Індоло-Кубанський прогин, 12 – Азовський вал, 13 – Північночорноморське підняття, 14 – Туапсинський прогин, 15 – Східночорноморський вал, 16 – Пудаутське підняття, 17 – Очамчирське підняття, 18 – Гшурійський прогин

Центральну частину Чорного моря, за даними деяких вчених, займає серединний масив океанічного типу. В його межах виклинюється гранітний шар, а потужний осадовий чохол (до 16 км) залягає на базальтовому шарі кори. Допускають, що вік цього масиву байкальсько-палеозойський. В кайнозойську еру масив втягується в інтенсивне прогинання, а тектонічні рухи альпійської тектоно-магматичної епохи не привели до інверсії режиму. Існування жорсткого масиву визначило, можливо, виникнення двох віток альпійської гірськоскладчастої області Кавказу: північна вітка, включаючи мегантиклінорій Великого Кавказу, простягається на Кримський півострів (Гірський Крим), а південна вітка, включаючи мегантиклінорій Малого Кавказу, - на Анатолійський півострів. На суші між цими двома зонами альпійської складчастості розташована Ріоно-Чорноморська міжгірська западина, яка на заході переходить у западину Чорного моря. В межах центральної частини Чорного моря виділяють Центральночорноморське підняття, Східно- і Західночорноморську западини.

Важливе значення в тектонічній будові шельфу Чорного моря мають регіональні розломи субширотної (кавказької) і субмеридіональної (антикавказької) орієнтації. Ці розломи відіграють роль природних границь вказаних трьох тектонічних областей і обмежують також деякі більш малі структури.

Території Чорного та Азовського морів перспективні на нафту і газ. Однак пошуково-розвідувальні роботи стримуються значними глибинами моря. Зараз доступні для морського буріння райони Азовського моря, північний і східний шельфи Чорного моря. В останні роки тут відкрито ряд газових родовищ.

Западина Каспійського моря простягається в субмеридіональному напрямку на відстань біля 1200 км. Вона перекриває різновікові блоки кори, які відрізняються один від одного в літолого-стратиграфічному і тектонічному відношеннях. Північна частина Каспію розташована на докембрійській основі і входить до складу Прикаспійської синеклізи Східноєвропейської платформи. Середня частина Каспійського моря, найбільш значна за площею, відповідає епігецинській Скіфсько-Туранській плиті. Осадовий чохол складений тут породами тріасу, юри, крейди, палеогену, неогену та антропогену загальною товщиною до 6 км.

Зі сторони Скіфської плити під води Каспійського моря заходять (з півночі на південь) кряж Карпінського, Східноманицький прогин, Прикумсько-Тюленівський мегавал, Терсько-Каспійський передовий прогин. Зі сторони Туранської плити занурюється в сторону Каспію Бузачинське склепінне підняття, Південнобузачинський прогин, Мангишлацька зона піднять, Мангишлацько-Устюртська синекліза і Карабогазьке склепіння. Центральна частина Каспію зайнята Середньокаспійським склепінням і Казахською западиною, виявленими геофізичними методами розвідки.

Зчленування структурних елементів Скіфської і Туранської плит під водами Каспійського моря можливо має торцевий характер і здійснюється по Астрахано-Гур’євському крайовому шву північно-східного простягання.

Південна, найбільш глибоководна, частина Каспію відноситься до альпійських гірськоскладчастих областей. Границя між епігерцинськими плитами та альпідами проходить по Скіфсько-Туранському крайовому шву. В центральній частині Південного Каспію земна кора має субокеанічну будову: із розрізу випадає гранітний шар, а потужна (до 20 км) осадова товща залягає на базальтовому шарі. Осадовий чохол Південного Каспію вивчений лише частково. Свердловинами розкрито відклади неоген-антропогену, які представлені чергуванням пісковиків, алевролітів, глин і аргілітів. В тектонічному відношенні центральну частину Південного Каспію, можливо, можна вважати серединним масивом океанічного типу. В структурі району він виражений глибокою западиною, яка заходить і на прилеглу сушу, де виділяються Західнотуранська і Нижньокуринська западини. З півночі Південнокаспійський масив огинає Прибалхано-Апшеронська антиклінальна зона, яка в рельєфі дна Каспійського моря виражена Каспійським (Апшеронським) прогином. Ця антиклінальна зона є зануренням південно-східної перикліналі мегантиклінорію Великого Кавказу. З півдня масив обмежується Аладаг-Ельбруською альпійською гірськоскладчастою областю. В сучасному структурному плані Південнокаспійська западина разом із Західнотуркменською і Нижньокуринською западинами утворюють гігантську міжгірську депресію, обрамлену гірськоскладчастими спорудами альпійського віку.

Із корисних копалин Каспійського моря найбільше значення мають нафта і газ. Тут відкрито понад 30 родовищ нафти і газу і пробурено більше 1000 морських свердловин. Припливи вуглеводнів одержано із теригенних відкладів пліоцену (акчагильський та апшеронський яруси). Глибина залягання виявлених покладів від 3200 до 4100 м. Перспективними у відношенні нафтогазоносності також є шельфи Каспійського моря, які безпосередньо прилягають до Мангишлаку і Бузачів. Серед інших корисних копалин Каспію слід відзначити родовища мінеральних солей затоки Кара-Богаз.

Аральське море знаходиться на південному зануренні Уральського хребта. Фундамент складається із складчастих утворень герцинського віку, а чохол - мезозойсько-кайнозойських, переважно теригенних, утворень товщиною 2-5 км. В тектонічній будові переважають субмеридіональні структури, обмежені розломами. В центральній його частині, від півострову Куланда до півострову Муйнак, простягається Центральноаральське підняття, де фундамент знаходиться на відмітках від 1,5 до 3 км. Зі сходу від підняття в акваторію моря заходить Сирдар’їнська синекліза, а із заходу - структурні елементи Північноустюртської синеклізи, які зорієнтовані в північно-західному напрямку. Товщина чохла в окремих прогинах досягає 6 км.

Мінеральні ресурси Аральського моря знаходяться у стадії вивчення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Охарактеризуйте геологічну будову внутрішніх морів.

2. Назвіть основні корисні копалини внутрішніх морів.

3. Дайте характеристику перспектив нафтогазоносності внутрішніх морів.