Граматичні категорії іменника

Іменники-назви істот і неістот[ред. • ред. код]

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

· для істот-хто? кого?

· для неістот-що? чого?

Іменники власні і загальні назви[ред. • ред. код]

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, пи­тання. До цієї групи належать також іменники, що позна­чають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне виражен­ня. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного від­мінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічни­ка, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і серед­нього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підло­га, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділе­них із однотипного ряду, або найменування чогось (чи ко­гось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Оле­на, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значен­ня. В основі такого поділу, як правило, лежить протистав­лення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дій­сності, що пізнаються органами чуття людини, називають­ся конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексич­ного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних імен­ників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі од­нини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи по­дібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: брат­ство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збір­ні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають одно­рідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Іменники зі значенням конкретності або абстрактності[ред. • ред. код]

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнатиорганами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (відлат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні виявиінтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами.

З поміж абстрактних іменників виділяються :

Іменники зі значенням збірності[ред. • ред. код]

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот,рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягаютьлічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

· іменники, що підлягають лічбі

· іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Іменники зі значенням речовинності[ред. • ред. код]

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині.

Морфологічні ознаки іменника[ред. • ред. код]

Більшість іменників української мови змінюється за числом, належать до одного з трьох родів і змінюються за відмінками. За відмінюванням іменники української мови поділяються на 4 відміни.

Число[ред. • ред. код]

Більшість українських іменників мають як однину так і множину: дівчина — дівчата, книга — книги, село - села.

Окрему групу іменників складають такі, що мають лише однину (singularia tantum): Україна, щастя, гордість.

Іменники, які мають тільки множину утворюють групу pluralia tantum: Карпати, штани, ножиці.

В діалектах української мови та в архаїчній мові збереглася двоїна: руці, нозі.

Рід[ред. • ред. код]

В українській мові всі іменники, що мають однину, належать до одного з чотирьох родів: чоловічого, жіночого, середнього або спільного.Рід іменника не змінюється на відміну від роду інших частин мови: прикметників, займенників, числівників.

Відмінок[ред. • ред. код]

В українській мові іменник має сім відмінків. Відмінювання іменників служить для встановлення функції іменника в реченні й здійснюється за допомогою зміни закінчень таприйменників. Відмінювання характерне також для інших флексичних мов, хоча кількість відмінків у різних мовах може бути різною.

Відміна[ред. • ред. код]

В українській мові всі іменники належать до однієї з чотирьох відмін — груп іменників із спільними правилами утворення відмінків.

Синтаксичні функції іменника[ред. • ред. код]

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної частини присудка, неузгодженого означення та обставини.

17. У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій групі - -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір - папера (документ) - паперу (матеріал): акт - акта (документ) - акту (дія).

Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що означають:

- загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Луцька, Тернополя, Севастополя;

- інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -с в, -ськ: Дніпра, Трудежа, Ірпеня; Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;

- назви речей, предметів: комп 'ютера. ксерокса, стола, автомобічя, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;

- назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);

- назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду - з іншим значенням):

- назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);

Примітка. Деякі назви цісі групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, склад}: порту, канаяу.магазину. вокзалу, метрополітену та ін.

- наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;

- українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисечьника. іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).

Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:

- збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника - з наголосом на кінцевому складі):

- речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, агмазу, кисню, водню;

- різні почуття, відчуття: гніву, відчаю, гумору;

o назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, кчубу, штабу, комітету;

- назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса - у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту;

- явища природи: доиіу, грому, вітру, морозу, вогню;

- місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);

- назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Херсону, Кавказу, Донбасу, Криму, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Требужа, Остра, Дінця.

18. Прикметник - це самостійна повнозначна частина мови, що виражає ознаку предмета за допомоги синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка. Прикметники відповідають на питання

який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Поняття ознаки широке, воно охоплює найрізноманітніші значення: колір (червоний, чорний, білий), розмір (великий, малий), смак (солодкий, гіркий, кислий), відношення до місця і часу (київський, передній, лівий, пізній, ранній, вчорашній), відношення до матеріалу (залізний, склянний), зовнішні та внутрішні ознаки (стрункий, білявий, розумний, кмітливий), ознаку за належністю (материн, братів сестрин) та ін.

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх з іменниками - назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки (властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою; високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку: зелений листок, зеленого листка, зелена груша, зеленої груші, зелені трави, зелених трав.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова форма прикметника - називний відмінок однини чоловічого роду.

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини мови зумовлюють і його синтаксичну роль. У реченні прикметники здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною складного присудка: 1. Між зелено-синіми полями висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка (О. Гончар). 2. Маленький хлопчик став дорослим (Я. Костенко). У першому реченні прикметникизелено-синіми, лагідна, тиха виступають означеннями до іменників полями, ріка; у другому прикметникдорослим вживається у ролі іменної частини складеного присудка.