Ідея визволення Міхновського у праці Самодостатня Україна.

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуттяУкраїною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.

6.Політична думка Стародавньої Греції і Риму(Платон “держава”, Арістотель “Політика”, Цицерон)

Платоннаписав праці, в яких торкався політико-правових питань: "Держава", "Політика", "Закони" та ін. Основна ідея його вчень полягає в тому, що ідеальний державний лад поєднує Космос і людську душу. Душа людини складається з трьох складових, чи з трьох частин: 1. Розумна. 2. Люта. 3. Прагнення (бажання). Аналогічні складові є в державі: 1. Дорадче. 2. Захисне. 3. Ділове. їм відповідають три стани: 1. Правителі. 2. Воїни. 3. Виробники (ремісники і хлібороби). Справедливість полягає в тому, щоб кожен займався своєю справою і не втручався в чужі. Справедливість - це ще і дотримання ієрархи в суспільстві і державі. Хто порушить її, скоїть найстрашніший злочин. Цим вченням Платон виправдовував розподіл людей на вищих і нижчих від народження, нерівність. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий неприпустимий. Ідеальна держава, коли всі люди - брати. Але Бог виліплює з людей тих, хто править, домішуючи при народженні золото. У помічників - срібло. У хліборобів і ремісників - залізо і мідь. Коли від золота народиться срібне потомство, а від срібла - золоте, припустимі переходи одного стану в інший. Такі політико-правові ідеї закладені в роботі "Держава".

Ідеальна держава - це справедливе правління кращих (аристократії). Платон указує на п'ять видів чи форм державного устрою: 1. Аристократія. 2. Тимократия (форма держави, у якій панує лютий дух і така держава буде вічно воювати). 3. Олігархія. 4. Демократія. 5. Тиранія. Чому п'ять? Тому що таким є душевний склад людей. Форми проходять повний цикл, змінюючи одна іншу.

Платон розробив вчення про створення наддержавного керівного органу. Особливі "нічні збори" з десяти самих мудрих і старих, яким вручається доля держави. Він розрізняє два види державного устрою. Один, де над усім стоять правителі. Інший, де і правителям приписані закони.

Велике значення у політико-правових вченнях Платон надає розробці теорії закону. Він вважав, що з усіх наук найбільше удосконалює людину, яка їх вивчає, наука про закони. Гідність держави - детальні і суворі закони, які скрупульозно і жорстко регламентують публічне і приватне життя людей, визначаючи розпорядок дня і ночі.

На варті законів стоїть правосуддя. В ім'я непорушності законів Платон оголосив війну будь-яким нововведенням, що йдуть від поетів. Держава, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовані належним чином. Це Платон зрозумів ще до н. е. Він також передбачав у своїх вченнях захист у справі (адвоката).

Арістотельрозрізняв два види справедливості: 1. Що зрівнює (сфера застосування цього принципу - галузь цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання). 2. Що розподіляє (розподіл загальних благ по достоїнству, пропорційно до внеску того чи іншого члена суспільства).

Держава - продукт природного розвитку, вища форма спілкування. Людина за своєю природою істота політична. Приватна власність корениться в природі людини, в ЇЇ природній любові до себе. Громадянин - це той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі даної держави.

Арістотель назвав правильні форми держави: 1. Монархія. 2. Аристократія. 3. Політія (править більшість в інтересах загальної користі). Неправильні форми держави: 1. Тиранія. 2. Олігархія. 3. Демократія. Самою правильною формою він вважав політію (суміш олігархії і демократії), найгіршою - тиранію. Але Арістотель різко критикував крайню демократію. На його погляд, демократія повинна бути поміркованою.

Кращою є держава, в якій багато рабів. У такій державі позбавлені громадянських прав ремісники, торговці, матроси. Земля в такій державі поділяється на дві частини. Одна - в загальному користуванні всієї держави. Інша - в приватному володінні громадян. Війна - це полювання на рабів.

У цілому право, як політичне явище, Арістотель назвав "політичним правом". Воно поділяється на природне й умовне волеустановлення. Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від його визнання чи невизнання. Умовне право те, яке спочатку могло бути будь-яким, але оскільки воно окреслене, ця невизначеність припиняється. Під умовним правом мається на увазі все те, що в подальшому стало позначатися як позитивне право. До умовного права Арістотель відносить установлення закону і загальних угод. Він говорить так само про писаний і неписаний закони. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Відступ закону від права означає перехід від політичних форм до деспотизму і виродження закону. Політичне правління - це правління закону, а не людей. Будь-який закон у своїй основі припускає свого роду право. Законодавець "кращої держави" повинен прагнути того, щоб забезпечити громадянам дозвілля і мир, повчав Арістотель.

За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як «надбання народу», «справа народу»(res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності.Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми державиЦицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління:царська влада, влада оп-тиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління«шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейт­ралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада та­їть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджуєть­ся в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних — олігархію. Повновладдя народу, на ду­мку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до «божевіл­ля і сваволі юрби», її тиранічної влади — охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами насе­лення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Досто­їнства змішаної форми державного правління — у правовій рів­ності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів — по­вноваженнями сенату, народна влада — повноваженнями Народ-*них зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівно­вагу влади в республіці, «рівномірний розподіл прав, обов´язків і повноважень», відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за «загальне благо», «загальну згоду» римських громадян, рішуче засуджував прагнення до осо­бистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.