Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні. Відносини МВФ з Україною

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, що викликаються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко - і середньострокових кредитів в іноземній валюті, фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Практично він служить інституційною основою світової валютної системи.

МВФ був створений на міжнародній валютний-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р., але почав функціонувати з березня 1947 р. Його штаб-квартира розташована в Нью-Йорку.

Структура управління. Управління в МВФ здійснюється згідно Статтям Угоди. У структуру управління МВФ входять Рада Керівників, Тимчасовий Комітет, Комітет Розвитку, Виконавча Рада, Керівник, персонал.

Завдання. Основними завданнями МВФ є:

1. Сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням.

2. Сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень.

3. Надання валютних кредитів державам – членам для вирівнювання платіжних балансів.

МВФ має в своєму розпорядженні різноманітні фінансові ресурси, що надаються на певних умовах в тимчасове користування його членам для реалізації програми, направленої на ліквідацію дефіциту платіжного балансу, не вдаючись до обмежень, що можуть зробити негативний вплив на ці країни і світову спільноту. Запозичені у Фонду засоби підлягають поверненню, тому ресурси МВФ знаходяться в постійному обороті і можуть бути використані тими країнами, які в цьому мають потребу у зв'язку з фінансовими утрудненнями. Вдаючись до запозичень у Фонду, країни вносять певні корективи в свою політику, що підвищує їх здатність погашати кредити, отже, і можливість отримувати кошти з інших офіційних джерел, а також на приватному ринку капіталів.

Валютна політика. На Фонд покладено завдання забезпечення ефективного функціонування світової валютної системи. У цих цілях він здійснює спостереження за виконання членами МВФ прийнятих ними зобов'язань по співпраці з Фондом і між собою на користь формування впорядкованих валютних відносин і стабільного режиму валютних курсів. Політика країн - членів МВФ повинна бути направлена на забезпечення здорового економічного зростання при збереженні в розумних межах стабільних цін. Повинні формуватися основні умови, на базі яких може бути досягнута економічну і фінансову стабільність.

У цих цілях Фонд здійснює спостереження за політикою країн-членів відносно валютних курсів. При виборі форм валютного регулювання країни - члени Фонду можуть вибрати режим плаваючих або фіксованих курсів своїх валют.

Кредитування. МВФ здійснює кредитні операції тільки з офіційними органами - казначействами, центральними банками, стабілізаційними фондами.

Розрізняються кредити на покриття дефіциту платіжного балансу і на підтримку структурної перебудови економічної політики країн-членів.

Країна, якій необхідна іноземна валюта, купує або, інакше кажучи, позичає іноземну валюту або СДР в обмін на еквівалентну кількість національної валюти, яке зараховується на рахунок МВФ в центральному банку даної країни.

МВФ стягує з країн-позичальників разовий комісійний збір у розмірі 0,5% від суми операції і певну плату або процентну ставку за кредити, що надаються ним, яка базується на ринкових ставках.

Після закінчення встановленого періоду часу країна-член зобов'язана провести зворотну операцію — викупити національну валюту у Фонду, повернувши йому позику в СДР або іноземних валютах. Крім того, країна-позичальник зобов'язана достроково проводити викуп своєї зайвої для Фонду валюти у міру поліпшення її платіжного балансу і збільшення валютних резервів. Якщо національна валюта країни-боржника, що знаходиться в МВФ, купується іншою державою - членом, то тим самим погашається її заборгованість Фонду.

Гранична сума кредиту, яку країна може придбати МВФ в результаті повного використання резервної і кредитних доль, складає 125% розміру її квоти. Зобов'язання країни-позичальники, що передбачають проведення нею відповідних фінансово-економічних заходів, фіксуються в «листі про наміри», що направляється в МВФ. Якщо Фонд визнає, що країна використовує кредит «в суперечності з цілями Фонду або не виконує його розпоряджень, він може обмежити або повністю припинити кредитування країни. Використання першої кредитної частки може бути здійснене як у формі прямої купівлі іноземної валюти, при якій країна отримує всю суму негайно після схвалення Фондом її запиту, так і шляхом висновку з МВФ угоди про резервний кредит.

Угоди про резервний кредит, або угоди «стенд-бай» (Stand-by Arrangements), забезпечують країні-членові гарантію того, що вона зможе отримувати іноземну валюту від МВФ в обмін на національну відповідно домовленості у будь-який час при дотриманні країною обумовлених умов.

Підставою для звернення країни до МВФ з проханням про надання кредиту в рамках системи розширеного кредитування може бути серйозне порушення рівноваги платіжного балансу, спричинене структурними розладами в області виробництва, торгівлі або цінового механізму. Угоди про розширені кредити зазвичай обмежені терміном в три роки; при необхідності і на прохання країн-членів — до чотирьох років.

Спеціальні фонди. В цілях розширення своїх кредитних можливостей МВФ практикує створення спеціальних фондів (англ. facility - пристрій, механізм, фонд). Вони розрізняються по цілях, умовах і вартості кредиту.

1. Фонд компенсаційного і непередбаченого кредитування призначений для кредитування країн-членів МВФ, у яких дефіцит платіжного балансу обумовлений зовнішніми, не залежними від них чинників. У їх числі: стихійні лиха, непередбачене падіння світових цін, промисловий спад і введення протекціоністських обмежень в країнах-імпортерах. поява товарів-замінників і т.п. Цей фонд включає три компоненти:

1)з 1963 р. кредитування (до 30% квоти) країн, особливо експортерів сировини, валютні надходження яких скорочуються у наслідок падіння світових цін на сировину;

2) з 1981 р. кредитування (до 15 % квоти) країн-імпортерів зерна, що зазнають труднощі у зв'язку із зростанням світових цін на зерно; з грудня 1990 р. по червень 1992 р. кредитування країн-імпортерів нафти, нафтопродуктів і природного газу;

3) з1988 р. компенсаційне фінансування непередбачених втрат для допомоги країнам, що відчувають вплив непередбачуваних зовнішніх чинників (до 30% квоти).

2. Фонд кредитування резервних запасів ( червень 1969 р.), призначений для надання допомоги країнам, що беруть участь в створенні подібних запасів сировинних товарів відповідно до міжнародних угод, якщо це погіршує їх платіжний баланс. Ліміт — 30 % квоти.

3. Фонд фінансової підтримки операцій по скороченню і обслуговуванню зовнішнього боргу (1989 р.) При наданні резервних або розширених кредитів країнам-боржникам частина суми цих кредитів (до 25%) може бути зарезервована в цілях скорочення основного боргу.

4. Фонд підтримки структурних перетворень ( квітень 1993 р). Цей фонд орієнтований на країни, що здійснюють перехід до ринкової економіки шляхом радикальних економічних і політичних реформ. Країни-члени можуть отримувати кошти в рамках «проміжного», або «перехідного», кредитування до 50% їх квоти. Кредити надаються двома рівними частками по 50% кожна з інтервалом в півроку.

До тимчасових спеціальних фондів відносяться:

1) Нафтовий фонд в обсязі 6,9 млрд. СДР, або 8 млрд. дол. (1974 — 1976 рр.), надавав кредити країнам-членам МВФ для покриття додаткових витрат, викликаних збільшенням вартості імпорту нафти і нафтопродуктів. Умови надання кредитів з нафтового фонду були жорсткі: порівняно високі процентні ставки (не меншого 7,2 % річних); обов'язкове виконання рекомендацій МВФ при проведенні національної енергетичної і валютної політики. Внаслідок цього доступ країн, що розвиваються, до ресурсів нафтового фонду був обмежений: за рахунок його кредитів вони покрили лише 1/3 додаткових витрати на імпорт нафти, що подорожчала.

2) Довірчий фонд— в обсязі 4 млрд. СДР, або 4,9 млрд. дол. (1976 - 1981 рр.); створений в основному за рахунок прибутку від продажу на аукціонах частини золотого запасу МВФ. Одержувачами кредитів цього фонду були найменш розвинені країни. Умови даних кредитів були порівняно пільгові: країни-позичальники не вносили до МВФ еквівалент одержаних коштів в національній валюті, процентна ставка невисока - 0,5%, термін кредиту - 10 років. Ці умови найбільшою мірою відповідали вимогам країн, що розвивалися. 55 країн отримали з довірчого фонду 3 млрд. СДР. Решта частина була передана державам, що розвивалися, пропорційно їх квотам.

3) Фонд додаткового кредитування (1979 - 1984 рр.) Мета цього фонду — надавати за рахунок позикових засобів додаткові кредити країнам, що мають затяжні кризи платіжних балансів і що вичерпали ліміти звичайних кредитів МВФ. Ресурси фонду (7,8 млрд. СДР, понад 10 млрд. дол.) сформовані за рахунок кредитів 13 країн-членів МВФ, а також Швейцарського національного банку. Кредити з цього фонду отримали 26 країн.

4) Фонд розширеного доступу до ресурсів МВФ ( 1981 - 1992 рр.). Мета фонду надавати додаткові кредити країнам-членам, у яких масштаби рівноваги платіжних балансів непомірно великі в порівнянні з розмірами їх квот. Джерелом ресурсів фонду були власні засоби МВФ, залучені у формі підписки, і запозичення у інших країн.

6) Розширений фонд структурної перебудови. З грудня 1987 р. надає кредити за рахунок як невикористаних ресурсів фонду структурної перебудови, так і спеціальних позик і пожертвувань (6 млрд. СДР).

Крім 61 країни право отримання кредитів від цього фонду в квітні 1992 р. було надане ще 11 країнам, включаючи Албанію і Монголію. 29 країн використовували це право до вересня 1993 р. на суму 3,2 млрд. СДР. Країна-член має можливість отримувати ці кредити строком на 3 роки до 190 % квоти, іноді при виняткових обставинах до 255 % квоти.

Утворення додаткових спеціальних фондів в рамках МВФ шляхом запозичення ресурсів у інших країн-членів - це один з проявів процесу адаптації системи міждержавного кредитування і валютного регулювання до змінних умов світової економіки. МВФ виконує роль посередника при перерозподілі позикового капіталу від країн-кредиторів до країн, що потребують кредити.