Грошово-кредитна політика центральних банків

Механізм грошово-кредитної політики є формою реалізації функції монетарного й економічного регулювання центрального банку та результуючим елементом грошової системи країни. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність грошової системи та діяльності центрального банку взагалі.

Сутність грошово – кредитної політики. У літературі застосовується кілька підходів визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують її палю вузько як урядову політику впливу на кількість грошей в обороті^. Представники іншого підходу визначають її надто розширено — як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади. У першому випадку механізм грошово-кредитної політики обмежується лише впливом на кількість грошей і явно збіднюються його регулятивні можливості, у другому — не визначено її специфічного характеру, відмінностей від інших секторів економічної політики, особливого механізму впливу на економічні процеси.

Суб'єкти монетарної політики. В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фінансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації грошово-кредитної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін, оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність грошей. І через розв'язання цього завдання він сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною чи важливою, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й законодавчої влади.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічні змінні на рівні стратегічних цілей визначаються передусім станом ринкової кон'юнктури, проміжні цілі повинні забезпечити зміну останнього в напрямі, адекватному стратегічним цілям. Зокрема, якщо стратегічною метою є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжна ціль повинна забезпечити пожвавлення ринкової кон'юнктури.

Вплинути на зміну ринкової кон'юнктури можна двома способами: зміною пропозиції грошей (грошових агрегатів) і зміною ринкової процентної ставки. Якщо збільшується пропозиція грошей (наприклад, збільшується агрегат М1), то за незмінності інших ринкових умов попит на ринках зросте, що активізує підприємницьку діяльність і зумовить економічне зростання. І навпаки, якщо пропозиція грошей знижується, то попит на товарних ринках зменшується, що гальмуватиме темпи економічного зростання. Проте й змінні проміжної цілі не піддаються прямому впливу з боку центрального банку, оскільки на них впливає багато інших суб'єктів грошового ринку. Тому виникає потреба у визначенні ще й поточних (тактичних) цілей.

Поточні цілі — це оперативні завдання центрального банку щодо визначення тих економічних змінних, які піддаються його безпосередньому впливу і забезпечують досягнення проміжних цілей. До таких змінних відносяться: обсяг банківських резервів, облікова ставка та ставки рефінансування, валютний курс. Стосовно кожної з цих змінних може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям руху визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером змінної. Наприклад, для збільшення М1 та пожвавлення ринкової кон'юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні поточних цілей банківські резерви зростали, а облікова ставка та ставки рефінансування знижувалися.

Характерними ознаками поточних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність та певна суперечливість. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації поточних цілей. Так, якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни облікової ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси окремих груп економічних суб'єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв'язання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного поєднання вказаних поточних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обороті.

Залежно від вибраних поточних цілей визначаються інструменти на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Інструменти грошово-кредитної політики. Світова практика нагромаджувала значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитної політики. Усі їх можна поділити на дві групи:

1) інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси операції на відкритому ринку, ре­гулювання норми обов'язкових резервів, облікова політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти;

2) інструменти прямого впливу (установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування ЦБ потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банком у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомогою таких інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин застосування інструментів опосередкованої дії неухильно розширюється, а інструментів прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів.

Операції на відкритому ринку — це найбільш застосовуваний інструмент грошово-кредитної політики в країнах з високо-розвинутими ринковими економіками. У країнах з перехідними економіками застосування цього інструменту обмежується недостатнім розвитком ринку цінних паперів, недостатньою ліквідністю державних цінних паперів тощо. Ці стримувальні чинники досить відчутно проявляють себе і в умовах України.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає в тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує банківські резерви, внаслідок чого потім збільшується і загальна маса грошей в обороті. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція грошей, що впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні операції застосовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці чинники зменшують пропозицію грошей, то слід на певну суму купити цінні папери на відкритому ринку, щоб стабілізувати обсяг пропозиції, і навпаки.

Регулятивного ефекту можна досягти купівлею-продажем будь-яких цінних паперів на відкритому ринку. Проте центральні банки, як правило, обмежуються операціями з державними цінними паперами. Це пояснюється такими обставинами:

- можливістю зіткнення корпоративних інтересів на ринках, якщо центральний банк продасть чи купить цінні папери однієї корпорації, а другої — ні. Обсяги ж запланованої зміни пропозиції грошей не завжди дають можливість купувати чи продавати цінні папери всіх корпорацій;

- центральні банки за своїм статусом є фінансовими уповноваженими урядів, розміщують їх цінні папери на первинному ринку і своїми операціями з ними на вторинному ринку сприяють підвищенню їх рейтингу та попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу;

- уряд, як правило, є найбільшим емітентом цінних паперів, а ринок їх — найбільшим сектором загального ринку цінних паперів. Це забезпечує центральному банку можливість здійснювати операції на відкритому ринку з однорідними документами в будь-яких обсягах, що диктуються потребами грошово-кредитної політики.

Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити купівлею-продажем цінних паперів як у комерційних банків, так і в інших власників. Якщо цінні папери продаються банкам, то вільні резерви останніх скорочуються негайно, оскільки оплата здійснюється з їх кореспондентських рахунків у центральному банку. Тому регулятивний ефект настане досить швидко, майже негайно. Якщо цінні па­пери продаються юридичним чи фізичним особам, то вільні резерви банків теж скоротяться, бо гроші платників перебувають на їх рахунках у банках і в кінцевому підсумку будуть списані з їх рахунків у центральному банку. Проте регулятивний ефект настане трохи пізніше, ніж у першому випадку.

Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу (РЕПО). В останньому випадку операції здійснюються переважно як захисні.

В умовах високорозвинутого ринку цінних паперів цей інструмент монетарної політики має суттєві переваги.

1. Він має високу оперативність і чіткість дії. Якщо центральний банк вирішив збільшити чи зменшити пропозицію грошей та її розмір, то він може негайно дати розпорядження своїм дилерам купити чи продати цінні папери на відповідну суму, і проблема буде вирішена досить швидко.

2. На дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб'єкти ринку, крім центрального банку, що робить його регулюючий вплив досить значним, точним і ефективним.

3. Цей інструмент має властивість «гальмування», тобто якщо допускається помилка при проведенні певної операції, то можна негайно запустити операцію протилежної дії і виправити ситуацію з пропозицією грошей: при надмірному збільшенні її негайно продати відповідну суму цінних паперів і зменшити пропозицію до потрібного рівня.

Недоліком цього інструменту є те, що для його ефективного використання потрібне не тільки бажання центрального банку, а й згода його контрагентів на відкритому ринку (продати чи купити цінні папери).

Регулювання норми обов'язкових резервів — високопотужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, ще центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового резервування залучених коштів зі зберіганням відносної суми їх на кореспондентських рахунках чи в касах без права використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то до­сить відповідно знизити норму обов'язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну — збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

Цей інструмент монетарної політики має ту перевагу, що він однаково впливає на всі банки, змінюючи пропозицію грошей негайно і досить потужно. Але він має і значні недоліки.

По-перше, підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючих заходів, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов'язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1 % може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору—вниз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.

Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обережне його використання в розвинутих країнах: норма резервування там установлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рідко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. У країнах з перехідною економікою, де амплітуди коливання грошової маси дуже великі, цей інструмент застосовується значно ширше. Він дає змогу оперативно пригнітити надмірну пропозицію грошей і урівноважити кон'юнктуру на відповідних ринках. Досить широко він застосовувався НБУ протягом усього перехідного періоду.

Облікова політика — один із м'яких інструментів грошово-кредитної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків:

—стримує попит комерційних банків на свої позички, гальмує зростання їх вільних резервів та стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей;

—сигналізує економічним суб'єктам про свій намір «здорожчити» гроші, що саме по собі спонукає економічних суб'єктів до більш обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон'юнктури.

Зниження центральним банком облікової ставки мас протилежні наслідки — збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, що спричинює зростання пропозиції грошей.

Процентна політика як монетарний інструмент має певні недоліки. Вплив його на пропозицію грошей не досить чіткий і оперативний. Для комерційних банків та інших економічних суб'єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими процентними ставками, за якими вони одержують позички в інших кредиторів і самі надають позички. Якщо, наприклад, ринкові проценти і ставки зросли більше, ніж облікова ставка НБУ, то комерційним банкам буде вигідно не зменшувати свої позики в НБУ. Тому останній не досягне ефекту гальмування пропозиції грошей підвищенням облікової ставки. Крім того, комерційні банки можуть не відреагувати відповідним чином на підвищення облікової ставки і з інших причин: через інфляційні очікування, стан своєї ліквідності тощо. У разі високих інфляційних очікувань, погіршення ліквідності комерційним банкам доцільно збільшувати попит на позички НБУ навіть при підвищенні облікової ставки.

Рефінансування комерційних банків — інструмент, що застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок — зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок та встановленням процентних ставок по кожній з них тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських резервів, а отже, і на пропозицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги перед обліковою політикою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків немає достатніх запасів векселів чи інших цінних паперів, які слугували б забезпеченням позичок рефінансування. Особливо актуальною була ця обставина для українських банків у перехідний період, коли вексельний обіг та ринок цінних паперів тільки починали формуватися. Тому інструмент рефінансування застосовувався обмежено в Україні.

Таргетування інфляції. Таргетування проміжних цілей є чи не найскладнішим завданням грошово-кредитної політики. Вонополягає у виборі конкретних цільових орієнтирів, які за своїм характером цілковито узгоджуються з визначеною на даний період стратегічною метою, а також передбачає деталізацію контрольних завдань щодо зміни вибраних проміжних орієнтирів (абсолютний рівень, рівень відхилення чи межі відхилення тощо).

Сьогодні у світі найбільшу увагу привертає режим таргетування інфляції. Його запровадили уже близько 20 країн, визнав пріоритетним Європейський центральний банк, який почав застосувати його в країнах ЄС. Уважно досліджують цей режим і в США.

Особливості режиму таргетування інфляції полягають у такому:

- оскільки інфляція може бути одночасно і стратегічним, і проміжним цільовим орієнтиром, це значно спрощує і підвищує ефективність зусиль центрального банку щодо виконання стратегічних завдань (цілей);

- оскільки головним призначенням центрального банку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, режим інфляційного таргетування найбільш повно підпорядковує механізм грошово-кредитної політики реалізації цього призначення.

Ці особливості інфляційного таргетування об'єктивно спричинюють його поширення у світовій монетарній практиці. Центральні банки, вичерпавши можливості інших монетарних режимів стабілізації грошей, стихійно переходять до режиму інфляційного таргетування як найбільш чітко спрямованого на вирішення цього завдання.

Режим інфляційного таргетування має очевидні переваги, але і не позбавлений недоліків, які стримують застосування його в інших країнах.

До переваг цього режиму відносять:

- чіткість і зрозумілість для всього суспільства цільового монетарного орієнтиру, що сприяє підвищенню реальності прогнозів і контрольних завдань на макроекономічному рівні та реаль­ності рішень і угод, що приймаються на мікрорівні;

- посилення прозорості грошово-кредитної політики в країні, що полегшує контроль суспільства за нею та підвищує довіру до органів монетарної влади;

- більш точне врахування часових лагів при використанні інструментів грошово-кредитної політики, оскільки значно випрямляється і скорочується шлях монетарних імпульсів;

- більш повне і дієве використання позитивних стимулювальних ефектів низької інфляції завдяки попередженню високих сплесків інфляційної динаміки;

- послаблення дестабілізуючого впливу на ринкову кон'юнктуру такого слабо регульованого чинника, як інфляційні очікування;

- установлення жорсткої відповідальності центрального банку за невиконання інфляційних завдань та ін.

До недоліків режиму інфляційного таргетування відносять:

- послаблення гнучкості грошово-кредитної політики, оскільки ніякі інші фінансові змінні не приймаються як цільові орієнтири, як наприклад, валютний курс, грошова база, грошові агрегати тощо. Це може знизити керованість цими змінними, що матиме негативні наслідки і для інфляційного таргетування, і для економічного регулювання взагалі;

- послаблення уваги центральних банків до інших стратегічних цілей, ускладнення координації співробітництва центральних банків та урядів у визначенні стратегічних цілей економічної і монетарної політики та ін.

НБУ тривалий час дотримується, по суті, режиму курсового таргетування, плануючи на кожний рік стабільність валютного курсу гривні з незначною зміною його у бік девальвації чи ревальвації. Разом з тим, оскільки цей режим не виключає можливості планування й інших цільових орієнтирів, то НБУ щорічно визначає в Основних засадах грошово-кредитної політики ще й завдання щодо інфляції, грошової маси і грошової бази.

Види грошово- кредитної політики. Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Головним критерієм вважається міра впливу на

пропозицію грошей. За цим критерієм виділяють політику грошово-кредитної експансії, політику грошово-кредитної рестрикції, політику рефляції і політику дефляції.

Політика експансії полягає у швидкому збільшенні пропозиції грошей з метою посилення стимулювання ділової активності, підвищення рівня зайнятості та темпів економічного зростання. Така мета засобами експансійної політики може бути досягнута лише в короткостроковому періоді, а в довгостроковому її наслідком неодмінно буде зростання інфляції та падіння темпів зростання виробництва і зайнятості. Зазвичай її проводять для швидкого виведення економіки зі стану рецесії, навіть ціною посилення інфляції.

Політика рестрикції зводиться до різкого зниження темпів пропозиції грошей з метою «охолодження» кон'юнктури ринків завдяки зменшенню платоспроможного попиту. За характером впливу на пропозицію грошей і економічне зростання вона є протилежною політиці грошово-кредитної експансії, тобто може різ­ко загальмувати темпи інфляції, не допустити розкручування інфляційної спіралі.

Проте політика рестрикції має і негативні наслідки: послаблює ділову активність, знижує темпи економічного зростання та зайнятості. Економіка знову втягуватиметься в рецесію, і виникає спокуса запобігти цьому новою експансійною політикою. Але таке чергування «експансія—рестрикція» може призвести до ще глибших коливань фаз економічного циклу замість його вирівнювання. Тому монетарна практика пішла шляхом застосування більш «м'якої» політики — політики рефляції замість експансійної і політики дезіфляції замість рестрикційної.

Політика рефляції є, по суті, «м'якою» формою політики монетарної експансії: пропозиція грошей нарощується повільно, під жорстким контролем центрального банку, ціни підвищуються поступово з наближенням до рівня, на якому вони були до початку рестрикції. Політика рефляції зазвичай змінює політику рестрикції, щоб усунути негативні наслідки останньої.

Політика дезінфляції є, по суті м’якою формою політики монетарної рестрикції: пропозиція грошей поступово і контрольовано зменшується, стимулюючи і зниження цін до рівня на якому вони були початку рефляції. Зазвичай політика дезінфляції запроваджується на зміну політики рефляції з тим, щоб застерегти перегрів економіки від тривалого, хоч і повільного, зростання інфляції.

Є й інші критерії класифікації грошово-кредитної політики:

—критерій повноти охоплення суб'єктів грошового ринку ре­гулятивними заходами: тотальна політика, коли регулятивні вимоги поширюються на всі банки і на всі їх операції; селектив­на, коли регулятивні вимоги поширюються лише на певні види банків чи певні види банківських операцій;

—критерій проміжного цільового орієнтира, на якому будується механізм грошово-кредитної політики: режим монетарного таргетування, режим курсового таргетування, режим інфляційного таргетування, режим таргетування номінального доходу та ін.