М.СГРУШЕВСЬКОГО

Практичне втілення ідея національної академії И.С.Грушевського знайшла частково у його діяльності по розбудові історичних установ як самодостатнього комплексу фахових гворчих колективів, що охоплюють усі аспекти, періоди і проблеми історії України, мають вповні самостійну базу досліджень (архівні пошуки, підготовка кадрів, видання тощо).

Історичні установи М.С.Грушевського в цілому складали розгалужену структуру великої цехової організації, що претендувала на певну автономію в академічних структурах і в вінцевому задумі мала стати унікальною для світової практики інституцією за своїми розмірами та колом охоплюваних проблем і напрямків.

В історіографії грушевськіани існують дві полярні оцінки діяльності М.С.Грушевського у ВУАН 1924-1931 pp. З одного боку, іодається детальний огляд праці кожної комісії, кафедри, секції, перераховуються усі видання, згадуються співпрацівники, іаводяться факти зв'язків з зарубіжними колегами тощо. Такі шгальпі або спеціальні виклади завершуються висновком про іеличезиу роботу М.С.Грушевського та керованих ним установ¹. При цьому даний кількісно-описовий підхід не дає можливості "оворити про якусь систему і загальну ідею чи принципи розбудови історичних установ. Окремі напрямки і принципи діяльності М.С.Грушевського та керованих ним структур більш-менш чітко простежуються у конкретно-тематичних дослідженнях².

З іншого боку, сучасники М.С.Грушевського, його опоненти зважали, що історичні установи не мають чіткої структури, є

¹ Винар Л. Найбільший історик ... - С. 64-77.

2 Витапович І. Уваги до методології і історіографії М.Грушевського // ». Український історик. - 1966. - №1/2; ГерасимчукВ. Михайло Грушеиський як історіограф України //ЗНТШ. - 1922. - Т. 133. - С 1-26; Ярумович С М.С.Грушевський і український фольклор //Українське слово. - К., 1941. -№66.; Полонсъка-Василепко Н. Дві концепції історії України і Росії. - Мюнхен, 1964; Bilas Leo. Geschichtsphilosophische und idcologische Voraussetzungen der geschichllichen und poliiischen Konzeption M.Hrasevskyjs //Jahrbuchcr fur Geschichte Osteuropas. - Miinchen, 1956. - Heft. 3. - S. 262-292; Окиншевич Л. Національно-демократичні концепції історії права України в працях М.Грушевського в царині української геральдики і сфрагістики //Український історик. - 1966. - №1/2.

безсистемними і мало пов'язаними інституціями, які штучно створює і підпорядковує собі лише одна людина. Так, В.Н.Перетп називав установи Грушевського „універмагом", в якому дублюється робота інших інституцій ВУАН (Комісії старої української писемності, етнографічної комісії тощо)³. Подаючи стислий начерк діяльності історичних закладів ВУАН 1919-35 pp., радянська ' дослідниця Н.В.Комаренко небезпомилково відтворює структуру історичних установ, визначаючи її громіздкою і незручною, зовсім обминаючи діяльність науково-дослідної кафедри історії України в Києві на чолі з М.Грушевським, підкреслюючи "істотні методологічні помилки і буржуазно-націоналістичні тенденції" наукових праць, виданих „кафедрою історії України(?)"⁴.

В даній книзі робиться спроба без упередженості і ярликів об'єктивно розкрити ідеї та схеми історичних установ, принципи, методи і зміст їх діяльності Це дозволяє більш предметно говорити про мету і значення праці М.С.Грушевського на терені розвитку історичної науки в системі ВУАН.

Насамперед щодо створення структури історичних установ слід вказати на думку самого М.С.Грушевського, подану в осібній гадці 31 жовтня 1927 р.: „Коли я, - писав вчений, - заставши одну тільки Археографічну комісію, і ту в стані зовсім не активнім, протягом чотирьох років довів число історичних комісій до десяти, я менш усього мав бажання множити "їх тільки для множення: я крок за кроком вимацував найслабші пункти в системі історичної роботи і в них ставив як ударні організації отсі комісії"⁵.

Отже, в даному разі М.С.Грушевський вказував, що однією з найвагоміших засад створюваних ним історичних установ був принцип нерозробленості проблем, питань і цілих напрямків чи відсутності їх загальних схем в історії України. Це передбачало також охоплення всіх основних можливих на той час напрямків (навіть достатньо опрацьованих) та їх розвиток на підставах нової розробки джерел та застосування нових методів і методик

³ ЦНБ. IP, ф. 1, еіір. 24005, арк. 1 зв.; сігр. 24010, арк. 1.

⁴ Комаренко II.В. Установи історичної науки в Українській РСР. - К., 1973. - С
81-85,95.

⁵ ЦНБ, IP, ф. 1, сир. 26706, арк. 5.

наукового пошуку. Даний принцип передбачав чітку систему історичних установ. І якщо виникнення комісій М.С.Грушевського зовні має вигляд стихійного і хаотичного творення, то це пояснюється єдино зовнішніми обставинами: інституції виникали тоді, коли на це була згода Академії чи харківського центру (фінансування, штати, засоби). З самого початку М.С.Грушевський намагався дотримуватися системи і в першу чергу озброїти українську науку новим історико-соціологічним методом, а для цього - перевести з Відня до Києва Український соціологічний інститут. Це не вдалося. Затим була пропозиція відновити, значно розширити і поставити на новий рівень історико-географічні, територіальні комплексні дослідження. Це вдалося не вповні і не відразу. Те ж саме можна сказати про історико-хронологічний і тематичний напрямки. Отже, послідовно втілити ідею самодостатнього комплексу історичних установ як своєрідного зліпку загальної концепції національної Академії М.С.Грушевському не вдалося. Боротьба за відкриття тих чи інших інституцій йшла з перемінним успіхом і породжувала зовнішній хаос. Грушевський змушений був заповнювати схему історичних установ не за принципом послідовності і важливості, а зважаючи на матеріал ьно-бюрокра іичні можливості. Саме це і дало підстави звинувачувати його в безсистемності, егоцентризмі тощо й спричинило до того, що без належної реконструкції установ дослідники фактично подавали кількісно-описовий огляд їх праці. Першу спр'обу комплексної оцінки діяльності історичних установ М.С.Грушевського у ВУАН зробив Д.І.Багалій. Дослідник спеціально виділив третю добу розвитку української історіографії за радянських часів - 1923-1927 pp., пов'язуючи її в основному з діяльністю історичних установ М.С.Грушевського. Багалій визначив даний період як „добу органічного зросту наукової продукції, планової роботи в галузі української історії цілої генерації.:. молодих істориків, що ... працюють під безпосереднім керівництвом своїх товаришів .. . ветеранів і проводирів в українській історіографії. Ця плановість роботи, цей союз старої, середньої, молодої і наймолодшої генерації- українських істориків надав велику силу цьому новому рухові". Д.І.Багалій відзначив, що з поворотом

М.С.Грушевського у ВУАН створюється ряд закладів, які „спеціально займаються науково-дослідною працею з історії України" і виданням документів та матеріалів. Територіальні комісії і "їх збірники продовжили колишні обласні монографії школи В.Б.Антоновича. „Всеукраїнське значення для української історії" завоювало періодичне видання історичної секції - часопис „Україна". Врешті, історичні інституції М.С.Грушевського стали головним осередком у розвитку досліджень з української історії'*.

Така в цілому вірна загальна оцінка діяльності історичних установ М.С.Грушевського є разом з тим надто схематичною і потребує конкретного висвітлення всіх елементів схеми.

Звичайно, багатогранну діяльність М.С.Грушевського і керованих ним установ неможливо згрупувати у якусь елементарну схему і докладно розібрати в одній, навіть досить об'ємній праці. Однак вважаємо, що в принципі лише така, нехай навіть дещо спрощена, схематизація дозволяє реконструювати загальну концепцію та_плап розвитку історичної науки на Україні в контексті розвитку ВУАН, який намітив, розробляв, уточнював і поповнював новими ідеями М.С.Грушевський.-Підкреслюємо, наша схематизація є лише можливим варіантом, що невеликими ш'ірихами, мазками чи конкретним матеріалом намічає загальну структуру. Кожен з названих напрямків діяльності, спрямовувань та проблем вимагає серйозного окремого дослідження.

1. НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ

Координація роботи та згуртування істориків-фахівців

У вузькому розумінні цей принцип провадився на засіданнях комісій історичної секції. В широкому розумінні ці ж комісії

Багалій Д.І. Нарис історії України на соціалі.по-екоіюмічному грунті. - Харкін, , .19287 - '['. 1. - С 94-97, Його ж. Академік М.С.Грушевський і його місце в українській ісюріоірафії. Ісшрико-криіичішй нарис//Червоний шлях. - Харків, 1927,- Кн. 1. -С. 160-217.

координували роботу фахівців по всій Україні і поза її межами. Сам М.С.Грушевський, як писала Н.Д.Полонська-Василенко, шляхом листування, розсилки програм, анкетних листів тощо ' „створив цілу мережу наукових кореспондентів" у різних містах України та поза її межами⁷. 1927 р. лии/е в чотирьох порайонних комісіях працювало 19 співробітників ВУАН і 18 кореспондентів з різних місі*.

Історики-україністи гуртувалися також навколо часопису „Україна". М.С.Грушевський писав, що час.опис - „великий двигач сеї роботи, що регулював її, збирав коло неї відданих науковій праці людей, викликав все нові й нові сили з провінції, з широких верств не тільки інтелігентських, але й робітничих і селянських"⁹.

В інституціях М.С.Грушевського були запроваджені колективні досліди - наприклад, вивчення Румянцевського опису (О.С.Грушевський, І.Бойко, група аспірантів), проблеми аграрного капіталізму на Україні XIX ст., реформи 1860-х pp., і селянських рухів (О.М.Степанишина, С.В.Шамрай, С.В.Глушко)¹⁰.

Все це було підпорядковане ідеї єдиного координаційного центру історичних досліджень, що давало можливість керувати напрямками, розробкою найважливіших і маловивчеиих проблем. Це полегшувало спілкування та творчу співпрацю фахівців, які займалися даними темами. Нарешті, всією роботою на царині української історії керувала у Києві одна людина -найавторитетніший фахівець-історик.

Все це, безперечно, позитивно відбивалося на системності досліджень, поступовому створенні їх комплексної програми, обліку тем та інформації про діяльність всіх дослідників (різного рівня і кваліфікації).

Поряд з цим слід відзначити, що в даному напрямку роботи були і свої вади. В ряді моментів давалася взнаки концентрація керівництва в руках одного дослідника, що нерідко призводило до підпорядкування роботи окремих співробітників і установ планам

⁷ Полонська-Ііасиленко І ІД. Українська Академія наук. - Ч. 1. - С. 97.

⁸ Звідомлешія ВУАІІ у Києві за 1927 р. - К., 1928. ~ С. П 1-1-12.
^9> ЦІІБ, IP, ф. X, сіір. 17428-17429, арк. 3.

¹⁰ Там само, сир. 17802-1784)5, арк. 2.

та інтересам наукового керівника (особливо, археографічні експедиції та добір джерел). Мали місце особисті симпатії чи антипатії, що призводило до дублювання тем, досліджень, архівної роботи з іншими історичними школами, центрами, окремими фахівцями, які не були запрошені до співпраці чи не" брали в ній участі з інших причин.

Крім того, Академія, ще до повернення М.С.Грушевського і аж до 1929 р. провадила планомірну роботу на місцях по залученню наявних наукових сил до співпраці методом створення Наукових Товариств при ВУАН. Протоколи Спільного зібрання містять тексти статутів, іменні списки, тематику праці новостворених і затверджених при Академії товариств. М.С.Грушевський, таким чином, почасти дублював загальну роботу ВУАН по залученню фахівців усіх галузей на місцях до співпраці в єдиному.центрі.

Кадрова політика

У з'вязку з малою кількістю штатних працівників в історичних установах М.С.Грушевський використовував досвід НТШ та УНТ по залученню до праці позаштатних пошуковців. Наприкінці 1927 p., згідно з підрахунками М.С.Грушевського, „коло історичних комісій згуртувалося до 200 постійних учасників наукової праці, не простих кореспондентів, - а наукових робітників. І творилася робоча мережа, яка охоплює всю територію України і притягає все більше постійних учасників з поза меж УСРР"¹¹.

До праці в історичних установах були залучені всі значні члени УНТ, учні В.Б.Антоновича і М.Довнар-Запольського -О:С.Грушевський, В.І.Щербина, Л.П.Добровольський, П.В.Клименко, В.Ю.Данилевич, В.Ляскоронський та ін. М.С.Грушевський неодноразово на різних рівнях піднімав питання про звільнення з ув'язнення та повернення на Україну відомого історика К.В.Харламповича¹². Інколи Грушевський залучав вчених з інших установ. Це не могло не викликати непорозумінь. Так, у серпні 1928 р. до роботи дійсним членом Комісії старої історії

¹¹ Там само, ф. 1, мір. 26706, арк. 8.

¹² Там само, ф. X, спр. 2380-2402, арк. 68.

України та бібліографічного відділу часопису „Україна" був запрошений відомий знавець давньоруської літератури Д.І.Абрамович,, якому після звільнення з Соловків заборонили мешкати в Ленінграді, й він оселився у Ніжині. Він співпрацював у Комісії давнього українського письменства під керівництвом В,Н.Перетца і мав готувати до перевидання Києво-Печерський патерик. Грушевський погодився на розробку ним джерел Четій-Міней Димитрія Ростовського (Туптала). З листа Перетца видно, що Абрамовичу.було запропоновано кращі умови і оплата праці. Перетц констатував, що Грушевський вміє „изыскать средства", завдяки чому і перебирає співробітників (перед Абрамовичем до нього перейшов Гаєвеький). „Он может давать деньги кому угодно, не спрашиваясь никого, равно и прекращать эти выдачи по своей воле". Зокрема, коли стало відомо про продовження співпраці Абрамовича в комісії Перетца, він був позбавлений грошової підтримки. Перетц писав про це дуже гостро, називаючи Грушевського „буржуазным хозяйчиком, законтрактовавшим себе рабочего и за 50 р. готовым высосать из него кровь,... не дозволяя приработать в другом месте", „поднимая на них гонения"¹³.

Така ситуація мала місце насправді (Абрамович був перебраний з комісії Перетца, йому тричі виплачувалися аванси з фондів історичної секції та „України" - таку практику провадив Грушевський постійно, поки були кошти. Але, як тільки стало відомо про співпрацю Абрамовича з комісією Перетца, Грушевський листовно повідомив вченого, що знімає з себе клопоти про його утримання).,

В листопаді 1928 р. Михайло Сергійович перевів до себе з харківської кафедри Д.І.Багалія Льва Окиишевича, що займався історією права доби Гетьмащини¹⁴.

Отже, М.С.Грушевський намагався зосередити в історичних установах і навколо них три генерації вчених, добираючи найобдарованіших фахівців, досвідчених пошуковців старої школи; колишніх членів УНТ, своїх співучіпв та співпрацівників; молодих

¹³ 'Гам само, ф. 1, сир. 24Ó05, 24010.

¹⁴ Там само, сир. 45706

початківців. Крім того, створювалася значна мережа позаштатних працівників на місцях за їх фаховим рівнем, науковими інтересами та творчими можливостями.

- Проявом негативізму в даному питанні були обов'язкові суб'єктивні моменти, особисті симпатії і антипатії. В історичні установи не могли потрапити люди, що не належали до визначеного кола, навіть авторитетні і талановиті' вчені - представники інших діючих шкіл та напрямків. Н.Д.Полонська-Василенко у листі до Л.Винара писала, що ні вона, пі В.Романовський, ні О.Оглоблін, ні навіть М.Є.Слабченко не були прийняті до установ М.С.Грушевського¹⁵. Суперечки з колегами викликала і політика М.С.Грушевського по стягуванню кадрів у свої установи методом „переманювання" з інших інституцій. Роботу ускладнювало також те, що багато штатних співробітників працювали одночасно в кількох установах М.С.Грушевського. Щоправда, була запроваджена строга дисципліна щодо можливості співпраці, участі в засіданнях інших установ, комісій та організацій, які не підлягали М.С.Грушевському, але навіть співпраця в кількох історичних установах Грушевського над різними проблемами, темами і навіть напрямками розпорошувала творчі сили дослідників, знижувала наукову глибину їх праці.

Підготовка молодих кадрів

Особливу увагу М.С.Грушевський приділяв молоді, підготовці майбутніх кадрів історичної науки. Центром підготовки початківців була науково-дослідча кафедра історії України, власне, для цього й створена та приєднана до Академії Укрголовнаукою. Вона фактично мала подвійне підпорядкування, бо готувала кадри також і для вузів республіки. Навчання молодих науковців дослідчій праці під керівництвом М.С.Грушевського, який сам читав лекції і складав програми, добирав інших лекторів і визначав з ними необхідні в контексті загальної програми підготовки теми, мало велике значення. Це, власне, і була та школа М.С.Грушевського, про яку говорять у дуже розширеному розумінні. Школа

¹⁵ Український історик. - 1983. -№2/4. - С 67.

Грушевського - це в першу чергу його учні, науковою працею яких керував вчений, які успадкували його методи дослідження, розвивали і поглиблювали його ідеї. Не варто вважати представниками школи Грушевського вчених старшого і середньої!) покоління, які працювали під керівництвом М.С.Грушевського, викопували його завдання чи користувалися його схемою історії України.

Саме тому учнями М.С.Грушевського останнього київського періоду його життя можуть бути названі: К.Є.Антипович, О.С.Баранович, С.Гаевський, П.С.Глядківський, С.Глушко, B.C.Денисенко, В.С.Євфимовський, В.Ігнагієпко, М.Ф.Карач-ківський, П.О.Кияниця, Д.Є.Кравцов, В.Я.Кравченко І.Мандзюк, П.І.Нечипорепко, Л.О.Окиншевич, О.О.Павлик, Н.О.Степанишина, М.М.Ткаченко, С.В.Шамрай, В.Д.ЮркевичЧ

На думку Л.Винара, школа Грушевського характеризується наявністю організаційної структури, тобто науково-навчальних установ і осередків дослідників; спільністю головних історіографічних концепцій засновника школи і його учнів; спільністю методології досліджень і наявністю наукового видання, зокрема головного періодичного органу; наявністю інших складників, пов'язаних специфікою наукової тематики.

Серед представників школи Грушевського київського періоду (з 1924 р.) Л.Винар називає Антиповича, Барановича, Гермайзе, Глушка, Глядківського, Савченка, Ткаченка, Шамрая і Юркевича.

Особливу, навіть „переломову ролю", на думку Л.Винара, -відіграла історична школа Грушевського в „розбудові джерельної бази української національної історіографії". Школу Грушевського „характеризує строгий документалізм і прийняття його учнями " історіографічної схеми України"¹⁷.

Як видається, дані положення одночасно і надто розширено і надто звужено подають визначення школи Грушевського останнього київського періоду життя. Розширено - бо залучають до неї людей, які сформувалися як дослідники раніше (Савченко,

¹⁶ Дии.: Полопська-Василенко II.Д. Українська Академія Наук. - Ч. 1. - С. 132-
136; Ohloblyn О. Ukrainian Historigraphy: 1917-1956. - N. V., 1957. - P. 309-320.

¹⁷ Випар Л. Найкращий зпаиеці,//Старожитності. - 1991. - №7(11). - С. 4.

Гермайзе) і мали дещо відмінні як конкретно-історичні, так і загальні погляди на ряд проблем історії України і суть історичного _v процесу в цілому (Гермайзе). Звужено - бо зводять школу Грушевського лише до розбудови джерельної бази та строгого документалізму, що принципово не відрізняє даної школи від інших. Слід, очевидно, говорити про багатоманітність напрямків наукової діяльності, аспектів вивчення історії України (як по горизонталі, так і по вертикалі), широко розроблюваний історико-соціологічний метод та вивчення історичної свідомості (зокрема, ранніх форм).

Очевидно, окремо слід розглянути питання^про „старих" і „нових" у школі Грушевського останнього київського періоду. Ця, на перший погляд, проста проблема потребує ґрунтовного дослідження, бо вже тепер є очевидним, що школа Грушевського не була монолітною. В даному розділі ми лише торкнемося питання про підготовку молодих вчених.

Система підготовки молодих кадрів в установах М.С.Грушевського включала ряд етапів: навчальний (озброєння методиками, методологією дослідження; усвідомлення основних проблем, нерозроблених чи мало досліджених питань історії України; опанування загальних курсів); початки дослідної праці (колективне опрацювання планових тем і обговорення на семінарах); самостійна наукова робота (промоційна праця), її захист та публікації.

Для аспірантів науково-дослідчої кафедри були організовані читання (лекції) та колоквіуми з історії, соціології, економіки, марксизму. Запрошений на кілька занять акад. П.А.Тутківський читав лекції „Геологічний вступ до вивчення археології України". М.С.Грушевський читав лекції з сучасної соціології, К.М.Грушевська та Ф.Я.Савченко вели лекції та заняття з примітивного мислення, О.Ю.Гермайзе - курс „Соціологія обгрунтування історії" та семінар з марксизму-ленінізму (1924/25 pp.), П.В.Клименко - курс з методології історії, В.Ю.Данилевич -курс археології України. У 1927/28 pp. додатково О.С.Грушевський читав курс джерелознавства, М.С.Грушевський - лекції про соціальні і культурні течії на Україні, П.В.Клименко - методологію та архівознавство, О.Попов - економіку, В.Данилевич - лекції з

матеріальної культури і техніки передісторичної, історичної і
середньої доби, Ц.Щербина вів читання з історії Києва¹⁸.
Для молодих вчених влаштовувались також консультації,
колективні дискусії, обговорення наукової літератури і були

організовані гуртки. (Так, В.І.Щербина вів гурток по вивченню економічної історії Києва).

Науково-дослідча кафедра „згідно з постановою Головнауки ! [є] кафедрою, що не зв'язана з якоюсь одною вищою школою, а : спирається на всі вищі школи" і готує для них кадри. У вересні 1925 р. вона мала вже 7 аспірантів, які разом з кандидатами в аспіранти нараховували 20 чоловік.

У звіті про роботу кафедри за 1927 р. М.С.Грушевський писав: „Після років розвалу, голодівок, виключних інтересів про годування мусить бути знову поставлена ставка на людей здібних підіймати культуру, посувати наперед науку"¹⁹.

Н.Д.Полонська-Василенко та О.Оглоблін подали конкретні матеріали про досягнення школи М.С.Грушевського - науковий доробок його учнів.

Відзначимо, що у цій справі були свої недоречності, пов'язані з суб'єктивними моментами. З одного-боку, саме М.С.Грушевському першому офіційно дали аспірантів - комсомольців В.Камінського, І.Кравченка. За свідченням Н.Д.Полонської-Василенко, „це було-великим ударом для М.С.Грушевського, який до цього часу сам вибирав своїх співробітників"²⁰.

З другого боку, керівник сам часто використовував працю учнів для пошуків і копіювання документів, необхідних для написання томів „Історії України-Руси". Тим, хто мав знання з палеографії і працював над іншими темами, ця робота нічого не давала для самовдосконалення. Нарешті, М.С.Грушевський не завжди колегіально вирішував справу з захистом промоційних праць - та переведенням у наукові співробітники. Це призводило до конфліктів не лише з керівництвом Академії, але й з працівниками кафедри (справа Ф.Савченка).

¹⁸ ЦНБ, 1Р,.ф. X, спр. 17804, арк. 4-5.

¹⁹ Там само, спр. 17805, арк. 1.

²⁰ ПолОііська-Василенко Н.Д. Українська Академія наук. - Ч. 1. - С. 53.

Зв'язки з зарубіжними науковцями та науковими центрами

Науковий рівень та імідж історичних установ, їх відповідальність світовим стандартам міг бути забезпечений лише завдяки постійним різноплановим зв'язкам із світовою наукою.

Такі зв'язки установи М.С.Грушевського планомірно встановлювали на різних рівнях.

Опосередкований академічний зв'язок з науковими школами, ідеями та напрямками світової історичної науки здійснювався завдяки численним рецензіям на зарубіжні видання, де була присутня українська проблематика, загальна славістика чи методологія досліду.

В організаційному плані безпосередні контакти забезпечувала історична секція та її комісії. Історична секція організувала книгообмін з науковцями, бібліотеками, науковими інститутами, академіями, редакціями, 'товариствами Європи і Америки. У 1926 р. книги надсилалися па 100 адрес'за кордон. Особливу увагу при посилці видань приділяли клубам та гурткам української соціалістичної молоді за кордоном²¹.

Живий зв'язок з зарубіжними вченими здійснювала Комісія історії Західної України. 7 жовтня 1927 р. її стараннями було організовано приїзд і заслуховування доповідей галицьких вчених, (КгО.Студипського про галицьке наукове житія, І.В.Свєнцицького про старе галицьке мистецтво, В.Симоновича про життя Буковини), спільні святкування ювілеїв І.Франка, М.Драгоманова (1926 р.)²², 100-ліггя українських пісень Максимовича, ювілей Ольги Кобиляпської (1928 р.). У 1928 р. спільно було видано т. 1 „Матеріалів до культурної й громадської історії Західної України" (листування І.Франка га М.Драгоманова 1877-1895 pp.), підготовлений М.С.Возняком; галицько-україиським взаєминам була присвячена книга 27 „України" (1928 р.). М.Грушевський міг навіть замовляти праці галицьким вченим і пропонувати теми для наукового опрацювання. У листопаді 1927 р. він, наприклад, писав

²¹ ЦІІБ, ф. X, сир. 17428-17429, арк. 1.

²² Україна. - 1926. - N°2, 6.

М.Возняку, що галицькі науковці могли б розробити проблему : „Залежність української вірші і народної пісні від польських, чесько-словацьких і німецьких віршів XVII-XVIII в." Праці галицьких вчених постійно публікувалися в „Україні", наукових збірниках та виданнях історичних установ. Завдяки клопотанню історичної секції у квітні 1929 р. до Києва приїздили акад. К.О.Студинський та проф. І.П.Крии'якевич²³.

Однак незабаром плани поширення зв'язків з закордонними науковими центрами і вченими були ліквідовані через відсутність відряджень за кордон і заборону виїздів. Перше відрядження відбула у 1927 р. за власний кошт К.М.Грушевська, яка ознайомилася з передовими досягненнями історичної науки (зокрема у Франції)²⁴. Більше відряджень не давали. На ювілей акад Сгудинського у Львів зміг виїхати лише Ф.Я.Савченко, а О.Ю.Гермайзе не отримав документів²⁵.

Власне більш-менш регулярний і дійовий зв'язок історичних установ ВУАН був встановлений лише з галицькими вченими, насамперед з учнями і соратниками М.Грушевського, ціле гроно яких було обрано почесними та дійсними членами Академії або академічних установ (В.Гнатіок, І.Л.Крип'якевич, М.Кордуба, В.Герасимчук, І.Свєпцицький, М.С.Возняк, Ф.М.Колесса, В.Щурат, К.О.Студйнський, О.Макарушка, Лозіиський). Це були члени НТШ і таким чином фактично існував зв'язок ВУАН з старою українською науковою інституцією, яка певний час грала роль неофіційної української академії*⁶. У 1930 р. ювілею НТШ (том 150 "Записок...") була присвячена спеціальна публікація в „Україні" (книга 40). '

Всі інші зв'язки (з французькими та німецькими науковими організаціями і науковцями) були епізодичні. На наукові конгреси за кордон не відпускали ні самого МС.Грушевєького, ні його . співробітників.

-²³ mię,' IP, ф. X, сир. 18623, арк. 3-5; Великий Українець... - Ć. 310.

²⁴ ЦДІА України (Київ), ф, 1235, оп. 1, сігр. 980.

²⁵ ЦНБ, IP, ф. X, сігр. 17189, арк. 5-6.

²⁶ Випар Л. Михайло Грушеврький і Науконе Товариство ім. Т.ПІснчспка: 1892-
1930. - Мюнхен, 1970. - С 70-80.

На жаль, і гут ми маемо вказати на суб'єктивний добір співпрацівників за кордоном (наприклад, протидія М.С.Грушев-ського обранню першим з галичан академіком ВУАН В.Гнатюка і особливо пильне протегування К.Студинському).

Система та принципи видавничої діяльності

В основу видавничої діяльності всіх історичних установ М.С.Грушевський поклав принципи оригінальності, наукової вартісності, глибини і детальності досліджень.

В листі до А.Я.Лященка (від 25 серпня 1924 р.) він писав, що не можуть публікуватися статті-повтори (український переклад), як одночасно заборонялося давати десь переклад вже друкованого па Україні. Грущевський вважав за необхідне публікувати в першу чергу авторські статті, на чому і базується розвиток науки, а затим - матеріали. Дефіцит видань, паперу, коштів уже тоді змушував М.С.Грушевського обмежувати обсяг статей 1,5 друк. арк. і приймати до друку „невеликі, але цікаві матеріали" в правопису оригінальному та рецензії, які несли б оціночну інформацію, щось доповнювали, уточнювали. В оригінальних публікаціях обов'язковою була українська мова²⁷.

Установи М.С.Грушевського мали періо'дичні („Україна"), серійні видання („Первісне громадянство", „Науковий збірник історичної секції" - 14 випусків за 1924-1929 pp., „Український архів" - 3 томи за 1929-1931 pp., „Український археографічний збірник" - 3 томи за 1926-'193О pp., „За сто літ. Матеріяли з громадськог о й літературного життя України XIX і початку XX ст." - 6 книг за 1927-1930 pp., „Студії з історії України" - 3 томи за 1926-1930 pp.) а також окремі спільні видання (порайонні збірники), наукові збірники М.І.Костомарова та І.Джиджори.

Під редакцією М.С.Грушевського та О.С.Грушевського вийшли друком 6 книг „Записок історично-філологічного відділу". М.С.Грушевський вважав, що надання йому лише одного випуску (книги) „ЗІФВ" (офіційного органу ВУАН) на рік замало; фактично

²⁷ Арх. РАН (СПб)., ф. 156, on. 2, спр. 113, арк. 10-11.

він оголосив випуски „ЗІФВ", що готувалися під його редакцією

працями історичної секції. ,

Цілий ряд названих видань виходило за держаний кошт, поза

бюджетом України. М.С.Грушевський, єдиний з керівників академічних установ*, зміг добитися того, що „Україна" стала гонорарним виданням, і це давало їй можливість замовляти статті, виплачувати аванси і підгримувати вчених, які не мали достатніх матеріальних засобів тощо. На засіданні історичної секції 29 грудня 1924 р. М.С.Грушевський доповідав, що як ВУАН не виділяє кошти на видання історичної секції, він заключив угоду з ДВУ про такі

видання. При цьому договори з видавництвом на кожне видання підписує персонально. М.С.Грушевський, отримує увесь гонорар,

затим його розподіляють²⁸.

Видавнича діяльність установ М.С.Грушевського була досить напруженою - це потребувало великих організаційних здібностей і вимагало постійних поїздок та зносин з Харківським центром і ДВУ. М.С.Грушевський весь час очікував припинення того чи іншого видання і намагався не втратити жодного²⁹. Вчений скаржився у листі до А.Я.Лященка ще в квітні 1925 p., що видавничі умови просто обурливі - ДВУ вимагає повергати в друкарню всі верстки через 22 години і „взагалі видавати приходиться з страшенними труднощами; я се все з хахлацької упертости витягаю!"³⁰. Труднощі щодалі наростали. У лютому 1927 р. в листі до того ж Лященка Грушевський скаржився: „Так трудно тепер що-небудь видавати. За сі 3 роки я цілком знеохотився до сеї справи, є маса прикростей, даремних зусиль і незвичайно малі результати"³¹.

_ч Видання історичних установ М.С.Грушевського з огляду загальної перспективи були дзеркалом української історіографії 1920—1930-х pp. і свідченням послідовного її розвитку в контексті

Практично виплати невеликих гонорарів у виданнях ВУАН почалися лише
наприкінці 1928 р. .

²⁸ ЦНБ, IP, ф. X, сир. 2380-2402, арк. 68 зв.

²⁹ Архів РАН, ф. 156, он. 2,' спр. 113, арк. 18-18 зв. .

³⁰ Там само, арк. 16 зв.

³¹ Там само, ф. 156, оп. 2, спр. 113, арк. 16 зв.

¹ ■ \

світової науки. Поряд з цим, вони виконували подвійну функцію зв'язку з європейськими науковими установами та дослідниками: аналізуючи і викладаючи нові методи, відкриття і знахідки, а з іншого боку - містили праці європейських вчених, що піднімало значимість видань і підносило їх до світових стандартів.

Поряд з чисто науковою видання установ М.С.Грушевського виконували на Україні і в світі просвітницьку функцію, знайомлячи пересічного читача з проблемами та сторінками історії України, розвиваючи національну самосвідомість, український патріотизм і національну ментальність. Ці видання сприяли також створенню українству, українській науці та культурі своєрідного іміджу в Європі.

Отже, видання історичних установ репрезентували високий рівень української історіографії, її зв'язок з світовою славістикою і були серед небагатьох в рамках ВУАН, що зберегли ідею про всесвітність науки на противагу офіційним намаганням замкнути її в колі саморозвитку на диктованих зверху ідейних засадах.

Науково-популяризаторська діяльність

Нею займалась історична секція ВУАН, на засідання якої збиралася зацікавлена громадськість і молодь, „жадна до знань"³². Це був, так би мовити, другий, спрощений зріз навчально-виховної роботи історичних установ М.С.Грушевського. Окрім фактологічних знань, що давали такі заняття, вони дозволяли спрямовувати зацікавленість, формувати світогляд і національну свідомість молодої інтелігенції (повний перелік доповідей подається в звітах, звідомленнях та протоколах секції).

-В ряді випадків доповіді читали зарубіжні вчені (зокрема, галичани).

Популяризаторську функцію почасти виконував і офіційний орган історичної секції - часопис „Україна"³³ та збірники „За сто літ".

³² ЦИБ, IP, ф. X, сіір. 17428-17429, арк. 1.'

³³ Жуковський А. Михайло Грушевський і журнал „Україна" //Український істо­
рик. - 1986. - N° 1/2. - С 5-20.

Фактично даний напрямок роботи продовжував виконувати одне з основних завдань УНТ.

2. МЕТОДОЛОГІЯ, ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІОГРАФІЯ,

ЛАБОРАТОРІЯ НАУКОВОГО ПОШУКУ

J

Окрім провідних ідей, певною умовою для виділення окремої

(нової) школи чи цілого напрямку в історіографії є метод істо­ричного дослідження, принципи використання джерел, загальна оцінка попередньої історіографії, що дозволяє підкреслити оригі­нальні підходи дослідників даного нового напрямку.

В історіографії, грушевськіани вже порушувалася тема історіо­софії власне М.С.Грушевського³⁴. Однак проблема перенесення вченим свого багатого арсеналу наукового досліду на Україну та його розвитку у 1924-1931 pp. залишається мало висвітленою.

Основу для вивчення даного питання дає висунутий самим М.С.Грушевським принцип, що звучав як антитеза загально-поширюваній комуністичною владою вимозі переведення історичної науки на грунт марксизму; він був вміщений в одному з його звідомлеиь про порайонні комісії: „Саме перешивання старих робіт на нові фасони і мащення стари.х висновків новою фразеологією часто утворює тільки невірні або неточні уявлення; необхідне ґрунтовне й детальне перероблення різних питань на основі перших джерел; висновки, які здавалися правильними 50 літ тому, можуть нині дуже змінитися в незалежності від інакшого добору матеріалу, інакшого його комбінування, інакшого пояснювання - не в. остаточних висновках, а в перших операціях над матеріалом'⁵⁵.

Як бачимо, М.С.Грушевський вважав, що історичні установи повинні розробляти і дати новий синтез всіх основних періодів та проблем історії України на підставі виявлення нових та засто-

³⁴ Витанович І. Уваги до методології і історіософії Михайла Грушевського //
Український історик. - 1966. - №1/2. - С. 36-37; Пріцак О. Історіософія
Михайла Грушепського //Грушепський М. Історія України-Руси. - Т. 1. - К.,
1991.-С XL-LXXIII.

³⁵ ЦІІБ, IP, ф. X, аїр. 17192, арк 4.

сування новітніх методик аналізу вже відомих джерел. Цьому були підпорядковані кілька спеціально створених інституцій. На жаль, через політичні обставини часу, обмаль коштів та кадрів вони не змогли виконати програму досліду та синтезу. В контексті загальної концепції історичних установ М.С.Грушевського важливим все ж є те, що він ясно бачив їх завдання і необхідність запровадження нових методів дослідження, вироблених європейською історіографією. Слід хоча б коротко сказати про них.

Порівняльио-історичний метод

Ідея висвітлення історії певного етносу в зв'язку з загальним історичним процесом та у контексті історії близького району зародилася ще за часів античності, теоретично була розвинута швейцарцем Я.Д.Веї еленом в останній третині XVIII сг. і знайшла широке відображення в історіографії XIX сг. В російській і українській історіографії порівняльпо-історичний метод активно використовували в своїх працях другої пол. XIX - поч. XX ст. М.М.Ковалевський, П.Г.Виноградов, І.В.Лучицький, на терені медієвістики його розвивав М.П.Павлов-Сільванський.

Ще перед поверненням М.С.Грушевського на Україну вийшла перша наскрізна капітальна робота з російської історії М.О.Рож-кова, де дана ідея була провідною³⁶. В українській історіографії такої роботи не було. Безперечно, конкретні проблеми або навіть періоди історії України висвітлювали в загальноєвропейському контексті, насамперед в працях М.П.Драгоманова та інших дослідників. Однак це було пов'язано в основному з входженням України До складу якоїсь з держав. Загального погляду в наскрізній хронологічній послідовності українська історіографія ще не виробила.

М.С.Грушевський розумів, що для показу оригінальності і специфіки історичного процесу на Україні та відокремлення його схеми від історії інших держав, в які Україна входила, слід приділити особливу увагу порівняльно-історичному методу.

³⁶ Рожков IIА. Русская история u сраннительно-историчсскоМ оснащении. - П. -71.; М., 1918-1926. -Т. 1-12.

Саме тому науково-дослідна кафедра історії України у 1927/28 pp. ввела загальну тему „Історія України в зв'язку з загальною історією культури і соціального розвитку"³⁷. її розробка була започаткована і велася не зовсім своєчасно, коли установи М.С.Грушевського згорталися й мінялися їх плани, тому тему фактично розроблено не було. Не вийшло жодного тематичного збірника. Загальний академічний огляд історії України в порівняльно-історичному аспекті не існує і зараз.

Історико-соціологічний метод

Історико-соціологічний. метод дослідження послідовно розвивала школа позитивізму XIX - поч. XX ст. (О.Копт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер).

Треба зауважити, що в російській історіографії соціологічний метод почав активно і послідовно застосовувати М.О.Рожков. Його перші праці іс і орико-соціологічного плану почали з'являтися ще з 1902 р.³⁸ Вони розвивали ідеї О,Конта, М.М.Ковалевського та ін.

М.С.Грушевський, який був знайомий з теорією О.Конта ще зі студентської лави, наочно оцінив переваги історико-соціологічног о методу лише в 1903 p., коли в Парижі детально, познайомився з досягненнями французької соціологічної школи, зокрема головними працями Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Вчений наново і глибоко осягнув соціологічні системи Конта, Спенсера, Вундта. О.Пріцак пише, що перебування у Парижі мало переломне значення у творчості М.Грушевського, який з історика соціал-економічних та суспільних явищ перетворився, за власним визначенням, на історика-соціолога³⁹. У 1919 p..вчений засновує у

³⁷ ЦНБ, IP, ф. X, спр. 178О4у-арк. 2.

³⁸ Рожков НА. Город и деревня п русской истории - СПб., 1902; Його ж. Обзор
русской истории с социологической точки зрения; - Спб., 1903-1905. - Н. 1-2;
Його ж. Основные законы развития общественных явлений. - М., 1907; Його ж.
Русская история в сравнительно-историческом освещении. - П.-Л.; М., 1918-
1926 - Т. 1-12.; Його ж. Исторические и социологические очерки. - М., 1906. -
Ч. 1-2; Його ж. Из русской истории. - П., 1923. - Ч. 1-2.

³⁹ Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського . . . /М.Грушевський. Історія
Україїги-Руси. - 'Г. 1. - К., 1991. - С. LVIII-LIX; В Has L. Gcschichtsphilosophische
und ideologisch'e Voraussetzungen dcr...

Відні Український Соціологічний інститут, який і запровадив цей новий метод у гуманітарних галузях україністики⁴⁰.

В Українському соціологічному інституті М.С.Грушевський читав спеціальний курс, на базі якого затим вийшла перша в українській історіографії історико-соціологічна праця⁴¹.

Повернувшись на Україну, М.С.Грушевський почав активно пропагувати і поширювати історико-соціологічний метод, який вважав основним. Вчений заходився переводити УСІ з Відня та популяризувати праці європейських соціологів.

Вже в 1924 році в „Україні" вийшли ґрунтовні рецензії Грушевського на книги Дюркгейма"2, Вундта«, Леві-Брюля^ Відтак з'явилася загальна оціночна стаття про французьку соціологічну школу**. Тут вчений, зокрема, писав, що праці французьких соціологів, особливо Е.Дюркгейма можуть бути зразком для молодої української історичної науки

Заходів щодо переведення УСІ з Відня до Києва М.С.Грушев­ський почав вживати відразу після повернення. 24 березня 1924 р вчений виголосив па засіданні Академії доповідь „Український Соціологічний інститут і дослідна кафедра історії культури загально, й української". Подавши інформацію про інститут (його створення, завдання, роботу, публікації), Грушевський розкрив основну мету цього закладу - висвітлити процес соціальної еволюції від найраіпших стадій за допомогою специфічних методів.

М.С.Грушевський пропонував створити 5 груп (кафедр) та постійно діючий семінар з бібліографії, методології і техніки досліду на загальнім українськім матеріалі. За 4-5 років мала бути вибудована така структура:

⁴⁰ ЦДІА України (Київ), ф. 1235, ои. 1, сир. 66.

⁴¹ Грушевський М. Поча-іхи громадянства. Генетична соціологія. - Відень, 1921
лі f;_n.⁽;^eschlchlsP^hil0S0P^hishe ^und ideolog.sche Voraussetzungen dcr
deschichfl.chcn und politischcn KWption MHruscvskyjs //Jahrbticher ffir Gcschichte
Ostcuropoes. - 1956. - Bd. 3. - S. 267-274.

⁴² Україна. - 1924. - Кн. 4. - С. 148-149. '

⁴³ Там само. - 1924. - Кн. 1/2. - С. 180.

⁴⁴ Там само. - 1924. - Кн. 4. - С. 149-150.

⁴⁵ Грушевський М. Відроджену французької соціологічної школи '//Первісне
громадяче пш. - К., 1926. - Вий. 1/2. - С 1 1 2-1 1 3.

1. Чиста соціологія, методологія, соціальна статистика і
динаміка та історія соціології.

2. Еволюція продукції, техніки і господарчих форм.

3. Еволюція мислі і словесної творчості (тут і примітивні форми
словесного мистецтва).

4. Еволюція ідей моральних, правних і релігійних.

5."Розвій соціальних і політичних форм та історія соціально- -політичних доктрин.

1924 р. М.С.Грушевський пропонував відкрити дослідчу кафедру УСІ по історії загальної і української культури при ВУАН (1 керівник, 2 члени, 2 співробітники, 5 аспірантів), перевезти бібліотеку УСІ з Відня, почати заняття семінарів і встановити зв'язки з західними установами. На 1925 р. планувалося відкриття другої дОслідчої кафедри - соціології (у такому ж складі) зі своїми семінарами. Після цього вони мали розділитися на п'ять вище зазначених кафедр. Головну увагу передбачалося приділити дослідженню примітивних культур і ранньої стадії соціального розвитку та методології (через зв'язок з зарубіжними науковцями). Дослідження новітньої доби історії України пропонувалося передати Комісії соціальних рухів ВУАН. В штат інституту могли бути набрані лише фахівці-історики, які добре володіють англійською, французькою та німецькою мовами.

М.С.Грушевський твердив, що УСІ допоможе організації інтернаціональних українських структур, які могли б знайомити західний світ з культурним відродженням України*⁶.

Спільне зібрання ВУАН після доповіді М.С.Грушевського винесло рішення про необхідність заснування УСІ у Києві, відрядження у цій справі до Харкова самого Грушевського і надання права на позаштатних співробітників для інституту в кількості шести чоловік⁴⁷.

31 березня 1924 р. колегія Укрголовпрофосвіти рекомендувала узгодити даний проект з Інститутом марксизму, який не підтримав його. 8 липня рішенням президії Наукового комітету Наркомосу

⁴⁶ ЦНБ, IP, ф. 1, crip. 26300, арк. 6-9.

⁴⁷ Там само, арк. 18.

УСРР в складі науково-дослідчої кафедри історії України Грушевського було затверджено дві секції, одна з яких - секція методології та соціології (керівничий - О.Гермайзе). Це не могло замінити інститут і не задовольняло Грушевського.

Однак справа з переведенням (чи заснуванням) у Києві УСІ так і не була організаційно вирішена. Його функції фактично почала виконувати утворена наприкінці 1925 р. „Асоціація культурно- історичного досліду" (Культурно-історична комісія, Комісія історичної пісенності та кабінет примітивної культури - пізніше відділ примітивної культури і народної творчості - науково-дослідчої кафедри історії України)¹⁸.

У 1926/27 pp. асоціація провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь з приводу соціологічного методу. Своєрідною філією асоціації стала етнографічна секція крає­знавчого гуртка Київського ІНО під керівництвом Ф.Я.Савченка. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень, квестіонарії для збирання матеріалів. До роботи залучалися іноземні кореспонденти з метою підняти історико-соціологічний метод україністики на рівень світового значення і пов'язати з світовим науковим рухом. На засіданнях велося детальне обговорення літератури та досліджень західних вчених історико-соціологічного напрямку (французької школи), що було „методологічною школою для членів і учасників роботи". Семінар з методології примітивної культури, соціології і фольклору вела К.М.Грушевська* М.С.Грушевський читав курси з сучасної соціо­логії (примітивне мислення та його еволюція) та соціальних і культурних течій на Україні⁴⁹. Широко провадилися польові дослідження культурних пережитків у різних регіонах України (особливо в ізольованих і культурно відсталих околицях -Київсько-Прип'ятській, Поліссі, Запоріжжі, Чернігівщині). Ставилося завдання також відтворити ситуацію, коли «етно­графічні інтереси були нервом українського руху". М.С.Грушев­ський вважав, що „інтереси здорового національного і соціального

розвитку невідкладно вимагають відродження народознавства в нових аспектах і в нових освітленнях".⁵⁰ Незважаючи на критику з приводу захоплення соціологічними методами та ідеями Дюркгейма, які містять „прихований ідеалізм" і є „соціально обмеженими'⁵¹, в 1927 р. М.С.Грушевський провадив по інстанціях ідею перетворення кабінету примітивної культури у Науково-дослідчий інститут. Ця ідея відбилася у плані НаркомОсу 1927/28 pp. - інститут мав почати діяти восени 1927 р.⁵² і продовжувати в ширших масштабах роботу кабінету по перенесенню на грунт української науки світового соціологічного, етнологічного «і порівняльно-фольклорного досвіду наукового аналізу, вивчати культурні впливи інших народів на українській землі.

Справа організації Інституту пройшла всі інстанції у 1927.-1929 pp., але була відкладена і врешті не здійснена.

Однак наукова робота" в історико-соціологічному напрямку велася невпинно. У 1927 р. К.М.Грушевській вдалося за власний кошт відбути відрядження за кордоном - у Відні, Берліні, Парижі. Ознайомившись з новітніми досягненнями європейської соціології позитивістської школи (французького етнографічного інституту), дослідниця придбала всю основну літературу та встановила зв'язки з Лондонським антропологічним інститутом, Оксфордським інститутом етнології та інститутом дослідів слов'ян у Парижі. Після повернення К.М.Грушевська провела кілька занять та лекцій за своїми враженнями від поїздки та новітніми матеріалами. Привезена література була опрацьована співробітниками і слуха-.чами, були влаштовані обговорення ряду праць та написані рецензії.

Результати роботи в даному напрямку публікувалися у
спеціально створеному періодичному виданні, яке певний час
видавало ДВУ за державний кошт, - „Первісне громадянство та
його пережитки на Україні" (1926-1930 pp.). Вийшла також
монографія К.М. Гру шевської „З примітивної культури" (К., 1924)
та кілька її статей.

⁵⁰ Там само.

⁵¹ Лакиза І. Михайло Сергійонич Грушевський //Життя і революція. - 1926. -
Кн. 10. - С 101.

⁵² ЦНБ, IP, ф. X, спр. 7430, арк. 2-8; ф. X, спр. 17189, арк. 8-9.

Отже, можна констатувати, що саме завдяки М.С.Грушевському українська історіографія здобула, практично і теоретично розвинула повий історико-соціологічний метод дослідження. Історичні установи добилися в цьому напрямку вагомих результатів і поширювали свій досвід шляхом навчально-популяризаторській та публікаторській діяльності.

Джерела та бібліографія

Важливим напрямком роботи М.С.Грушевський вважав розширення джерельної бази досліджень: архівні пошуки і публікацію джерел. Цим займалася в першу чергу Археографічна комісія ВУАН, яка остаточно сконституювалася 13 травня 1921 р. (затверджена 18 травня) внаслідок злиітя Київської комісії для. розбору давніх актів (1843) та археографічного* осередку УНТ (1913), Комісії для видання пам'яток письменства, мови й історії при І відділі (1919). Після смерті голови комісії акад. B.C.Iконнікова 15 березня 1924 p. головою був обраний М.С.Грушевський, який, ввівши в комісію ряд дійових співробітників, надзвичайно активізував її роботу. Були знову розгорнуті археографічні експедиції і розвідки по Україні, в Москві, Ленінграді, Кракові, Варшаві, Львові, Берліні (завдяки обраним зарубіжним членам -' М.Кордубі, В.Герасимчуку).

Пошукова робота в московських, ленінградських та польських архівах велася протягом усього часу перебування М.С.Грушев-ського на Україні (1924—1931 pp.). Збирали в основному матеріали другої половини XVII ст. для створювання Грушевським наступних томів „Історії України-Руси". В Москві архівні пошуки велися до травня 1931 p., коли в результаті скорочення на 75% коштів були фактично припинені. З переїздом до Москви М.С.Грушевський особисто, як свідчить звіт кафедри історії України за 1931 p., „провадив невелику роботу в московських архівах".

В інших архівах пошукова робота теж була припинена у 1931 р. Лише в останньому кварталі на прохання М.С.Г,рушевського її провадили у київських архівосховищах⁵³.

⁵³ Там само, сігр. 3027-3028, арк. 1.

Значно поновилася колекція документів комісії: рукописами
архіву Сулимів-Войцеховичів, що були передані марксо-ленінською
кафедрою, рештками архіву Проскур-Монтрезорів, цеховими
книгами Кам'янець-Подільських цехів, діловодчим архівом Комісії
для розбору давніх актів, документами про проведення конкурсу
на спорудження пам'ятника Т.Шевченку в Києві, закупленими в
Ленінграді документами др. пол. XVII ст. з архіву охочекомонного
полковника Ілька Новицького, привезеним М.М.Ткаченком архівом

Капністів, переданою частиною архіву Я.П.Новицького; матеріалами етнографа .П.Маргиновича (Константиноград), Олени Пчілки, О.Курила, В.Кравченка, О.Малинки, М.Гайдая, збіркою дум і псалмів В.Горлепка, листуванням останнього з Мартиновичем, архівом „Исторических песен Малорусского народа" та архівом Драгоманова (з НТШ)*. Комісія мала 12 тис. томів бібліотеки. В планах АК було продовження видання „Актов ЮЗР", „Жерел з ісГорії України" (актів про козацтво та гайдамаччину). Були започатковані серійні видання „Пам'ятники українського письменства" (для літературно-історичних творів, вийшов т. 1 Літопису Величка), „Український архів" (для великих матеріалів, вийшли І, II, IV томи - 1926-1931 pp.), „Український археографічний збірник" (вийшло З випуски - 1926-1930 pp. і був готовий 4-й)⁵⁴. Наприкінці 1920-х - поч. 30-х pp. вийшли „Коденська книга судових справ" О.Ю.Гермайзе, „Генеральне слідство про маєт­ності Стародубського полку" (М.П.Василенко, К.О.Лазаревська), ,*,Опис Новгород-Сіверського намісництва. (1779 - 1781)" (Федо-ренко), „Матеріали до історії картографії України" (В.О.Кордта).

Перспективні плани роботи АК (1929 р.) включали видання: "Переписні книги 1666 р." (В.О.Романовський), „Руська Правда" (за всіма відомими списками - С.В.Юшков), „Архів Запорізької Січі" (8 томів), „Український дипломатарій" (акти державного діловодства, листування - В.Юркевич, А.Єршов, В.Євфимовський),

Частина колекції ЛК зберігалася у фондах бібліотеки історичної секції УНТ при ВУАН.

⁵⁴ Історичні установи УЛ1І і. Археографічна комісія //Україна. - 1927. - Кн. 25. -С. 191-194. .

„Матеріали до історії козаччини 1624—1639" (П.Куліш „Акты до истории воссоединения Руси", т.ІІ, акти за 1624 - 1939 pp.), „Акти московсько-українських стосунків" від 1679 р. (продовження „Актов ЮЗР"), „Генеральне слідство про маєтності ..." всіх полків Гетьманщини (т. 2), „Акти і листи 1657-1665 pp." (В.Герасимчук), літературно-історичні пам'ятки польсько-литовської і козацької доби: писання на теми історії, історико-побутові, Літопис Величка (т. 2-3), хронографи, твори І.Вишенського, Пересторога тощо.

Всі ці роботи на 1929 р. були початі і планувалося подальше розширення тематики⁵⁵. Важливим напрямком археографічної діяльності Археографічна комісія вважала описування, дослідження і видання передмов і післямов до украгаських стародруків, цю працю проводив спеціальний комітет на чолі з проф.С.І.Масловим.

Оригінальні джерела - історичну усну народну творчість розробляла Комісія .історичної пісенності, яка видала два томи „Українських народних дум" (К.Грушевська), підготувала „Історичні пісні XVIII ст.", „Запорізькі пісні" (Ф.Савченко), „Пісні і балади XIX ст.", „Народну тоніку" (Ф.Колессо, К.Квітка), „Опришківські пісні" (В.Гнатюк), „Гумористичні пісні (кобзарські та лірницькі)" (М. Жуковська); планувалася підготовка наступних томів дум: _чмузичні записи (т. 3), підборки дум (т. 4), літературні паралелі і основні мотиви (т. 5,б)⁵⁶.

В польових експедиціях співробітники комісії вели нові записи історичної пісенності, розшукували старі записи, збирали відомості про носіїв, їх іконографію, публікації (лірники Чуднівського та " Чернігівського районів 1924-1926 pp. вивчалися К.В.Квіткою, В.Прусом, Б.Луговим). Члени комісії займалися також теоретичними проблемами народної пісенної творчості як історико-культурного джерела (К.М.Грушевська) та українського старецтва як професійного носія української пісні. На жаль, восени 1925 р. комісія була ліквідована⁵⁷.

⁵⁵ ЦНБ, IP, ф. X, спр. 17428-17429, арк. 8;-спр. 18622, арк. 1-9; спр. 17190-17191,
арк. 2-2 зв. .

⁵⁶ Там само, спр. 17189, арк. 10^11.

⁵⁷ Там само, спр. 17430, арк. 4-6.

Окремо слід відзначити намагання М.С.Грушевського зберегти і одночасно більше наблизити до науковців унікальні джерела, зробити їх більш доступними. З цим пов'язані, наприклад, його клопотання про передачу з Київського ІНО (колишнього ун-ту) археологічного музею - найбільшого і найціннішого на Україні з унікальними колекціями, оригінальною бібліотекою, фототекою, зібранням малюнків, креслень, мап. ІНО не мало курсів для матеріалів музею і засобів для його утримання (експонати збері­гались у вогкому, холодному і тісному приміщенні), а бібліотека -читачів. М.СГрушевський домагався передачі археологічного музея музею м.Києва, де він „був би загальноприступним, мав відповідний нагляд ... та доступ для широкого наукового та освірньогвжитку"⁵⁸. У вересні 1927 р. Грушевський звернувся до М.А.Рубача (голови Центрального архівного управління УСРР) з пропозицією вирішити питання про повернення ВУАН архівів та документів, вивезених з України. Однак це питання так і не було розглянуте⁵⁹.

Писав Михайло Сергійович і про багаторічну практику вивезення археологічних матеріалів, пам'яток мистецтва та інших історичних реліквій України до Москви та Петербургу⁶⁰. Вчений виступив такбж за збереження цінного історичного матеріалу -предметів старого господарювання, техніки та сільського господарства, підтримуючи ідею створення Музею праці або Музею народного побуту, щоб представити там „еволюцію людської страви, одежі, житла, знаряддів і техніки пращ'^Ъ1.

Оцінюючи діяльність АК ВУАН на чолі з М.С.Грушевським, треба підкреслити, що вона продовжувала найкращі традиції української археографії, започатковані Київською комісією для розбору давніх актів, археографічними комісіями НТШ та УНТ. Розширення кола й тематики опублікованих давніх джерел,

⁵⁸ Там само, спр. 1792-1793, арк. 1-2. .

⁵⁹ ЦДІА України (Київ),ф. 1235, оп. 1, спр. 723, арк. 1.

⁶⁰ Грушевський М.С. Передмова //Київ та його околиця в історії і пам'ятках. --К.,
1926. - С 4. _ >

⁶¹ Грушевський М.С, Береження і дослідження побутового і фольклорного
матеріалу як відповідальне державне завдання //Україна.. - 1925. - Кн. 5. -
С 5-11.

акцентування на виданні документів з історії Лівобережної України (що почасти випадало з поля зору попередників або було виконано на аматорському рівні), вироблення наукових принципів саме української археографії, загальних вимог щодо передачі граматичних та загальних лінгвістичних особливостей українських джерел - все це дає підстави говорити, що науковий рівень видань АК відповідав загально-світовому рівню академічної науки.

Слід також вказати й наявні вади розвитку археографічних досліджень в АК ВУАН. Це й не досить чітка програма археогра­фічних видань (скоріше реалізовувалися видання, запропоновані окремими дослідниками в межах їх наукових інтересів, ніж накреслені ще 1924/25 р. плани), майже повна відсутність серійних видань, відносна хронологічна й тематична обмеженість. Поряд з активною роботою в справі виявлення джерел не було розроблено програми пошуків „Україністики", практично не впроваджувалося складання наукових описів, археографічних оглядів виявлених джерел. Значні операційні кошти АК та історичних установ були витрачені на розшуки архівних джерел і майже нереалізовані для їх археографічного видання, а тематика виявлення джерел збігалася з потребами власне акад. М.С.Грушевського щодо розширення джерельної бази його фундаментальної праці „Історія України-Руси". Характерною була незначна увага теорії та методо­логії археографії, повільне застосовування нових форм г методів археографії, що почали впроваджуватися у практику європейської (французької, англійської), помасти й російської археографії. Нерозвинутими залишалися форми кооперації археографічної, перш за все едиційної, діяльності з неакадемічними установами України, СРСР взагалі, в тому числі з АК Всесоюзної Академії наук.

Справою повного укладення бібліографії україніки мала займа­тися новостворена у 1929/30 pp. Комісія бібліографії української історії, яка фактично діяти не почала і не була затверджена ВУАН. В її перші плани входила підготовка короткого підручника бібліо­графії і повного бібліографічного покажчика україніки⁶². Проект

⁶² ЦНБ, IP, ф. X, сир. 1688, арк. 1; ф. X, спр.17427, арк. 3; ф. X, спр. 17190-17191, арк. 1 зв.

повної бібліографії української історії розроблявся ще у 1928/29 і pp. як „пекучо необхідний як для науково-дослідчої роботи нових І поколінь істориків українців, так і для ширшої міжнаціональної І наукової корпорації"⁶³. На складання цієї бібліографії виділили І тимчасові кошти і залучили до праці К.Копержинського, І К.Харламповича, В.Костащука. Робота була припинена у 1931 р. І через брак коштів⁶⁴. Бібліографію Галиччини за 1901-1915 pp. при г комісії Західної України укладав В.В.Дорошенко⁵⁵. [ Щоб „заповнити прогалину відсутності бібліографічного [покажчика" україніки з 1927 р. в часописі „Україна" був започат-I кований окремий відділ - „Бібліографічний огляд" (реєстр), який і" вів біліографічиий комітет (О.Гермайзе - керівник, К.Копержин-

ський, М.Марковський, Ф.Савченко, М.Карачківський). На жаль,

робота цього відділу була не регулярною.

Історіографія

Для, подальшого розвитку історичної науки узагальнення попередньої історіографії є цілком необхідною передумовою. Орієнтуючись на нові школи і напрямки європейської історіографії, М.С.Грушевський справедливо зробив головний ухил на вивчення новітньої української історіографії, починаючи з доб