Діяльність Української військової організації (УВО).

Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та орг. елемент).

Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.

Створення у Галичині в 1921р. підпільної української військової організації започаткувало новий етап в історії національно-визвольного руху. Саме цій підпільній мережі після поразки визвольних змагань 1917-1921рр. довелося вести боротьбу проти польської окупації Галичини. Польща, анексувавши в 1919р. галицькі землі, прагнула викорінити на їх терені будь-які вияви національно-визвольного руху. Окупація більшовицькою Росією Наддніпрянщини й ліквідація Української Народної Республіки в 1919-1920рр. означали, що чекати допомоги галицьким українцям було нізвідки.

Підпільна військова організація складалася переважно з колишніх старшин і вояків Української Галицької армії. Хоча війна Західно-Української Народної Республіки (далі – ЗУНР) з Польщею скінчилася поразкою, а уряд ЗУНР перебував на вигнанні, ветерани УГА були готові продовжувати визвольну боротьбу. Колишні старшини Січових стрільців М. Матчак, Я.Чиж і В.Кучабський, що стали організаторами підпільної мережі, намагалися підготувати в Галичині антипольське повстання. 25 вересня 1921 р. члени військової організації вчинили замах на начальника Польської держави Ю.Пілсудського, що саме відвідав Львів. Однак невдалий атентат викликав репресії з боку польської влади; протягом кількох тижнів поліція заарештувала більшість членів керівного осередку військової організації1. Вцілілі після розгрому члени підпільного проводу запропонували перебрати керівництво організацією колишньому командирові Січових стрільців полковнику Є.Коно-вальцю, який влітку 1921 р. повернувся до Львова після безуспішних спроб організувати на еміграції власну політичну силу. Як згадував пізніше М.Матчак, до осені 1921 р. Є. Коновалець не належав до військової організації і не брав участі в її створенні2. Саме після вересневих арештів Є. Коновалець, що не полишав надій на продовження боротьби за незалежність України, очолив підпільну мережу.

На жаль, відсутність документальних даних не дозволяє чітко окреслити завдання й стратегію військової організації в 1922-1923 рр. Втім, досвід 1917-1921 рр. значною мірою визначив погляди Є. Коновальця на цілі національного руху після завершення Визвольної війни. Як можна зрозуміти з пізніших джерел, діяльність організації Є. Коновалець розглядав як розгортання напівлегальної політичної діяльності і водночас як підготовку військових кадрів для можливого відновлення збройної боротьби за незалежність України.

Під час заворушень в Галичині члени військової організації нерідко вдавалися до індивідуального терору проти представників польської адміністрації й тих українських діячів, що пішли на співпрацю з окупантами9. Є. Коновалець ставився до подібних методів боротьби вкрай обережно, хоча й розумів їх неминучість в умовах революційно-підпільної діяльності. Загалом, слабка організованість саботажної акції і цілковита відсутність військового майна не дозволяли перетворити селянські виступи на збройне повстання проти польської влади. Восени 1922 р. у Львові відбулася таємна нарада керівного осередку військової організації й представників Міжпартійної ради, на якій Є. Коновалець повідомив, що відсутність зброї і спорядження не дає жодної змоги перетворити саботажну акцію на відкрите повстання10. Присутність на цьому засіданні представників Міжпартійної ради, підпорядкованої урядові ЗУНР, була невипадковою – адже диктатор Є. Петрушевич продовжував кори-стуватися величезною підтримкою в Галичині. Оскільки підпільна військова організація складалася в переважній більшості з ветеранів Галицької армії, питання про відносини з Є. Петрушевичем було для Є. Коновальця надзвичайно актуальним.

На початку 1923 р. стало відомо про намір держав Антанти остаточно вирішити долю Галичини. Крім цього, серед української еміграції посилено кружляли чутки про неминучий конфлікт держав Антанти з більшовицькою Росією. Є.Коновалець уважно стежив за подіями на міжнародній арені. Прибувши до Праги наприкінці лютого 1923 р., він відзначив у розмовах з соратниками, що найближчим часом вирішуватиметься доля України, підкреслював, що „ми до цього моменту маємо готуватися”16. За дорученням Є. Коновальця полковник Р.Сушко розпочав переговори в Берліні з генералом О.Грековим про організацію нової військової акції проти комуністичного режиму в Україні. В доповіді відповідального співробітника більшовицьких спецслужб, датованій березнем 1923 р., вказувалося, що група Є. Коновальця „увесь час притримується тієї думки, що українці мають, хоча б тимчасово, визнати Галичину за Польщею і тим самим, отримавши від поляків амністію, повертатися до Галичини – тут вступати до військових повстанських загонів – пробиратися на Україну і там створювати Українську державу і тільки після створення такої – думати про Галичину”17.

Але події на міжнародній арені розгорталися несприятливо для української справи. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти ухвалила рішення про визнання Східної Галичини частиною Польської держави. Це викликало величезне обурення і хвилю протестів серед галицького суспільства.

У березні 1923 р. поблизу Данцігу відбулася спільна нарада керівництва військової організації й представників уряду ЗУНР, на якій Є. Коновалець рішуче засудив загравання Є. Петрушевича з більшовиками і відмовився зійти з позицій української соборності20. Але провідний актив військової організації був схильний підтримати радше Є. Петрушевича, аніж Є. Коновальця. Внаслідок цього вже восени 1923 р. Є. Коновалець був змушений залишити керівництво військовою організацією. За рішенням Є. Петрушевича, керівництво організа­цією перебрала спеціальна колегія під проводом військового референту уряду ЗУНР отамана Я. Селезінки. Крайовим командантом на західноукраїнських землях було призначено полковника А. Мельника, який на цей час вже повернувся до Львова.