Наука. Загальні поняття та визначення.

Наука- соціально-значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та систематизація об'єктивних знань про навколишній світ.

Поняття "наука" поєднує в собі як діяльність для отримання нового знання, так і результати цієї діяльності, представлені сумою набутих на даний момент наукових знань, що в сукупності створюють цілісну картину світу. Термін "наука" використовують також для позначення окремих галузей наукового знання. Наука є складовою частиною духовної культури суспільства. Вона характеризується чоцільно орієнтованою творчою діяльністю щодо постановки, вибору І а розв'язання проблем духовного й практичного освоєння світу.

Поняття "наука" є складним та багатогранним і в залежності від контексту під наукою можна розуміти:

систему знань (понять, гіпотез, методів, теорій); дослідницький процес;

систему суб'єктів науково-дослідної діяльності; соціальну підсистему суспільства тощо.

Існує багато визначень поняття "наука", і кожен науковець може па основі власного досвіду запропонувати своє формулювання часто у формі афоризму. Такі афоризми можуть бути найбільш загальним оригінальним поясненням сутності науки (в широкому розумінні) для пауковців-початківців. Наведемо деякі з них:

"Наука - це не перелік відкриттів, а спосіб мислення.

Наука — це не класифікація тварин і рослин, а спосіб пізнання навколишнього світу.

Наука - це не сума формул, а метод, за допомогою якого творчий розум може створити порядок із хаосу і єдність із багатоманітності.

Будь-яка формула є результатом такої творчої діяльності.

Наука - це не набір знань, а прагнення до їх розширення та використання.

Наука- це не догма, алогічний підхід до вирішення проблем.

Наука - це не абсолютна істина, а її пошук.

Наука - це такий самий процес, через який проходять діти, які постійно розглядають речі з усіх боків, намагаючись зрозуміти, як вони влаштовані, як вони діють..." [2, 13].

Наука вивчає системи організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей цих явищ, встановлення їх законів, різних причинних залежностей і взаємодій з метою розуміння природних і соціальних процесів, передбачення характеру і напряму їхнього перебігу, створення нових технологій і розвитку виробництва.

Процес наукового пізнання включає накопичення фактів. Без логічного усвідомлення, систематизації й узагальнення їх не може бути й мови про науку. Фактистають складовою частиною наукових знань, коли їх систематизовано й узагальнено за допомогою найпростіших абстракцій понять (визначень), що вважаються важливими структурними елементами науки.

Найбільш широкі поняття називають категоріями."Категорія" (від грецького "каІе§огіа", що означає "висловлювання, свідчення") є загальним поняттям, яке відображає найсуттєвіші властивості та відношення предметів, явищ об'єктивного світу (матерія, свідомість, час, простір, рух, якість, кількість, суперечність, необхідність, випадковість, зміст, форма, можливість, дійсність тощо).

Найвищою формою узагальнення та систематизації знань є теорія.Під теорією розуміють вчення або сукупність узагальнених положень, які дають можливість пізнати існуючі процеси та явища, проаналізувати дію на них різних факторів і запропонувати рекомендації щодо їх застосування у практичній діяльності людей.

У широкому розумінні теорія є особливою сферою людської діяльності, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, учень, уявлень про об'єктивну дійсність і протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності, але водночас перебуває з нею в органічній єдності. Теорія виростає з практики й обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організовується і спрямовується теорією. У вузькому розумінні теорія - це форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне уявлення про закономірності реальної дійсності та сутнісні характеристики об'єктів. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, способом їх опису та пояснення, засобом наукового передбачення. Теорія є уявним відтворенням реальної дійсності. Вона нерозривно

ІмиГязана з практикою, яка ставить перед пізнанням назрілі завдання й "пмагає їх вирішення. Тому практика та її результати є органічними

• киадовими теорії.

Теорії виступають невід'ємною складовою сучасної науки. П.Іііперше вони формувались у філософії та теології. Можна сказати, то теоретичний рівень -- наявність узагальнень, концептуальних '.м'язків, пояснень і передбачень, тією чи іншою мірою, - властивий пія науки завжди, - але на різних етапах її розвитку він виявляється ті різному. Ступені теоретичних (наукових) підходів до дійсності її Іорично відрізняються. Тому виділяють кілька історичних типів нГязку науки (теорії) і практики:

1. Рецептурне знання (безпосереднє обслуговування окремих
'..Іидань практики виробленням рекомендацій, що нагадують рецепти,
без пошуку фундаментальних пояснень - ХУІ-ХУІІ століття).

2. Розвиток фундаментального знання, побудова на його основі
.ІІлпня прикладного (ХУІ-ХУП століття). Обслуговування висунутих
практикою завдань за допомогою теорій, здатних забезпечити їх
нпрішення (класичне природознавство, класична політекономія -
ЧУІІ-ХІХ століття).

3. Технологічне застосування фундаментальних наук (НТР).
Відкриття наукою нових видів практики та втілення в практику тих
І к-іі, які не могли виникнути до цього поза наукою, теоретичною

пильністю - ХІХ-ХХ століття. Показовим щодо цього можуть бути природничі науки - численні відкриття в фізиці, біології, математиці * Іали поштовхом для розвитку ядерної енергетики, генної інженерії, ми/міцних досліджень та ін.

4. Розвиток нових теорій у фундаментальних дисциплінах під
шитвом зовнішніх глобальних проблем (боротьба з раком і голодом,
нпрішення екологічних проблем, завдань освіти, культури, економіки)

XX століття.

5. Нові види рецептурного (експертного) знання, пов'язані з
нпрішенням проблем, породжених сучасною цивілізацією (техногенні
наслідки катастрофи Чорнобильської АС) -- кінець XX століття.
Відрізняються від власне рецептурного знання (пункт 1)
можливостями застосування вже наявних теорій [24. і 1].

Серцевину теорії складають закони, які входять до неї. Формування й розвиток теорії здійснюється у сфері науки, а ЧІЮ.ІЮДІННЯ нею - у процесі навчання. Дуже часто науковій теорії передує гіпотеза. Коли дослідник ще не має у своєму розпорядженні юстатніх фактичних матеріалів, тоді засобом досягнення наукових рі-чультат^;в він обирає гіпотезу- науково обґрунтоване припущення,

2!

що висувається для пояснення якого-небудь процесу й після перевірки може виявитися дійсним або хибним. Можна сказати, що гіпотеза є ймовірною відповіддю на запитання, що виникають у ході дослідження, тобто, це одне з можливих рішень проблеми. Після дослідної перевірки гіпотеза або стає науковою теорією, або видозмінюється, або відкидається, коли перевірка дає незадовільний результат. Часто гіпотеза виступає як початкове формулювання, чорновий варіант законів, що відкриваються. Більшість наукових законів було сформульовано саме на основі раніше висунутих гіпотез. Науки відповідно до предмету та методів їх дослідження умовно поділяються натри групи: суспільні, природничі й технічні.

Суспільні науки- сукупність наук, предметом дослідження яких є соціально-економічні, політичні й ідеологічні закономірності розвитку суспільства та суспільних відносин, а також духовна культура. До суспільних наук належать: історія, філософія, політекономія, економіка, правознавство, філологія, педагогіка, психологія, соціологія, мистецтвознавство та інші. Зміст і структура суспільних наук тісно пов'язані з рівнем суспільної практики.

Природничі науки- сукупність наук, предметом дослідження яких є різні види матерії та форми їхнього руху, що виявляються в природі, їх взаємозв'язки й закономірності існування. До природничих наук належать: , математика, фізика, хімія, астрономія, механіка, географія, метеорологія, геологія, біологія, генетика, цитологія та ін.

Технічні науки»-- це науки, що вивчають і визначають закономірності розвитку техніки та способи найефективнішого її використання. До технічних наук належать: машинознавство, металургія, матеріалознавство, гірнича наука, наука про зварювання, електротехніка, енергетика, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, електроніка, космонавтика, будівельні науки (будівельна механіка, будівельна фізика) та інші. Досягнення цих наук є основою науково-технічного прогресу, необхідною умовою прогресу соціального.

На межі між технічними, природничими та суспільними науками розвиваються нові суміжні галузі науки, такі, як технічна кібернетика, технічна теплофізика, ергономіка, біоніка, технічна естетика та ін.

У суміжних галузях наукові дисципліни вивчають великі та перспективні проблеми наукового пошуку. Це зумовлює широке розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень. Яскравим прикладом цього є проблема охорони природи,, що перебуває на стику наук про землю, біології, математики, медицини, економіки та ін.

Закономірності функціонування науки як системи знань і
соціального інституту узагальнює наукознавствокомплекс

тукових дисциплін, які здійснюють прикладний системний аналіз організаційно-економічних і соціально-управлінських умов підвищення ефективності процесів наукової діяльності. Основні аспекти наукознавства автоматизація й механізація науково-юслідної діяльності, інформаційне забезпечення науки, аналіз к-пденцій розвитку науки тощо.

Формою здійснення та розвитку науки є наукове дослідження-вивчення за допомогою наукових методів явищ і процесів, аналіз нпливу на них різних факторів, а також вивчення їх взаємодії для «тримання переконливо доведених корисних для науки та практики рішень, що матимуть максимальний ефект.

Основою розробки кожного наукового дослідження е методологія,Іобто сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів і їх певна послідовність, прийнята при його розробці. Іншими словами, методологія це схема, план вирішення поставленого науково-дослідного завдання.

Існує дві категорії наукових досліджень: фундаментальні та прикладні.

Фундаментальні дослідженняспрямовані на пізнання законів, Ідо керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства чи мислення без конкретного їх використання.

Прикладні дослідженняпередбачають визначення можливостей .чия застосування результатів фундаментальних досліджень у процесі розв'язання пізнавальних і соціально-практичних проблем.

Наведений поділ наукових досліджень на дві категорії характерний для будь-якої галузі науки.

Так. фундаментальні дослідження в освіті спрямовані на ті значення сутності педагогічних явищ, виявлення прихованих основ педагогічної дійсності, забезпечення можливості дати її наукове пояснення. На основі таких досліджень створюється теорія навчання І а виховання, теорія змісту освіти, теорія методів і організаційних форм тощо. Прикладом фундаментальних педагогічних досліджень, то проведені останнім часом, можуть бути дослідження проблем методів навчання, розвитку у школярів пізнавальної самостійності, (Інтимізації процесу навчання, логічної структури навчального матеріалу та багато інших. Прикладні дослідження в освіті мають на меті усунення певних вад у практиці навчання чи виховання. Звісно, що вони не менш важливі, ніж фундаментальні. Адже важко заперечити важливість таких, наприклад, досліджень, як визначення причин неуспішності учнів і способів її запобігання, способів підвищення якості знань учнів та ін. Саме через прикладні дослідження теорія здійснює свій вплив на практику.

Фундаментальні дослідження визначають перспективи розвитк науки, освіти, техніки і виробництва на 10-20 років у майбутньому і . основою всього науково-технічного прогресу. Тому, як правили потенціал фундаментальної науки випереджає прикладні дослідженії і створює основу для їх теоретичного поступу. Цим забезпечують оптимальні умови для безперервного, поступового та стабільного соціального й науково-технічного прогресу. Зміцнення взаємозв'язки) між фундаментальними та прикладними дослідженнями, скороченим термінів упровадження наукових досягнень у практику, у виробництво - одне з головних завдань організації сучасної науки.

Суттєвою особливістю розвитку науки є потреба наступності досліджень, неперервності досвіду та нефрагментарності знань, ;І також єдності традицій і новаторства. Такі умови наукової діяльності забезпечують наукові школи.

Наукова школа - це основа для розвитку молодих наукових талантів. Тут передаються не тільки наукова інформація, але й традиції ставлення до науки, не тільки методи, але і прийоми дослідження, а також недостатньо усвідомлені та вербалізовані емпіричні знання, формуються наукові та моральні переконання, в основу яких покладена істина як головна вартість науки і справжнього вченого.

Наукові школи в сучасному їх розумінні виникли в XIX ст., коли набули поширення лабораторії, почали створюватися науково-дослідні інститути й наукові товариства, увійшли в практику колоквіуми, з'явилися спеціалізовані наукові журнали. Ці зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії механізмів зближення науки з виробництвом, привели до того, що форма колективної творчості виявилася визначальною та неодмінною для подальшого прогресу науки. Тільки за таких умов виникає можливість існування наукової школи.

В галузі педагогічної науки широкого визнання набули наукові школи, пов'язані з іменами відомих українських учених-педагогів А.Алексюка, В.Бондаря, М.Євтуха, В.Кузя, Л.Мацько, О.Мороза, Н.Ничкало, О.Савченко, М.Стельмаховича, О.Сухомлинської, Д.Тхоржевського, М.Шкіля, М.Ярмаченка та багатьох інших.

2.2. Організаційна структура наукових досліджень в Україні

В Українї існує державна система організації та управління

науковими дослідженнями. Вона дає можливість концентрувати й

спрямовувати науку на виконання найважливіших завдань,

зумовлених потребами соціально-економічного розвитку держави.

І' р/кавна система управління наукою має на меті вироблення

11 мі стічних і тактичних рішень для здійснення фундаментальних і

чі'иміадних досліджень, підвищення їх ефективності, вибір найбільш

й. |к иективної наукової тематики, інформаційне забезпечення

..... Іджень, економічне стимулювання їх діяльності.

Законодавчу основу для організації науки створює Верховна Рада І р.іїми. Виконавчим органом, який розробляє та здійснює заходи з ч|піиедення єдиної політики в галузі науки - є Кабінет Міністрів І |І.їїни. Йому підпорядковані установи й організації, які здійснюють ••' '.посереднє керівництво науковою діяльністю в державі: Міністерство освіти і науки України, Національна Академія наук І Імїни, галузеві і міжгалузеві міністерства, комітети та відомства. < Ірганізація науки в державі включає чотири основних сектори: академічний спрямований на забезпечення фундаментальних досліджень, які приводять до отримання нових знань, ідей і теорій;

вищої школи спрямований на забезпечення фундаментальних і прикладних досліджень, які дають нові знання та розробки, придатні до практичного застосування;

галузевий спрямований на проведення прикладних

досліджень та здійснення розробок і нововведень; виробничий пов'язаний із запровадженням науково-технічних розробок, удосконаленням техніки та технологій, завдяки чому здійснюються винаходи, створюється нова техніка й нова продукція, безпосередньо наукову діяльність в Україні здійснюють:

науково-дослідні і проектні установи та центри Національної Академії наук;

науково-дослідні установи системи галузевих академій наук; науково-дослідні підрозділи та кафедри вищих навчальних закладів (усіх рівнів акредитації);

науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні та інші установи міністерств і відомств;

науково-дослідні, проектні установи та центри при промислових підприємствах і об'єднаннях; науково-дослідні, конструкторські, технологічні та інші установи й центри, створені на комерційній основі. Нся сукупність наукових установ і організацій утворює ІІрпшізаційну систему науки в державі. Ієрархічну структуру цієї • иі І оми очолює Міністерство освіти і науки України. Воно є вищим

державним органом, який вирішує завдання всебічного використаним досягнень науки й техніки в усіх галузях суспільного виробництва.

У системі державної організації науки важливе місце належнії. Вищій атестаційній комісії України (ВАК України). Вона с державним органом, який здійснює керівництво атестацією наукових кадрів виним кваліфікації, забезпечує дотримання вимог до здобувачів науконич ступенів кандидата та доктора наук, контролює якість дисертаційних робіт, їх наукову та практичну цінність, беручи тим самим участі, у формуванні наукового потенціалу держави.

Розвитку окремих галузей науки, популяризації наукових знані, сприяють наукові товариства. Як добровільні об'єднання спеціалістів, наукові товариства почали виникати в країнах Західної Європи з другої половини XVII ст. Особливого розвитку вони набули з організацією університетів. Наприкінці XVIII ст. в Україні виникли Київське та Харківське товариства дослідників природи (обидва в 1869 р.). Відомі також історико-філологічні товариства при Харківському (1877-1919 рр.) та Одеському (1899-1917 рр.) університетах, Одеське товариство історії та старожитностей (1839-1922 рр.). Харківське математичне товариство (з 1879 р.). Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893-1939 рр.),.. Київське юридичне товариство (1877-1917 рр.). Історичне .товариство Нестора-літописця в Києві (1873-1917 рр.). Київське фізико-хімічне товариство (1910-1933 рр.), Українське наукове товариство в Києві (1907-1921 рр.) та багато інших. Характерною особливістю таких товариств було.те, що вони не тільки поширювали наукові знання, але в їхній діяльності значна увага приділялася питанням громадсько-політичного характеру.

;'••'. За радянських часіз в Україні діяли Одеське археологічне товариство (з 1959 р.), Географічне товариство (з 1947 р.), Педагогічне товариство (з 1961 р.), Українське товариство охорони пам'яток історії та культури (з 1966р.). Найвідомішими серед наукових товариств, що діють в Україні сьогодні, є товариство "Знання", Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка та деякі інші.

Будь-яке наукове товариство відіграє певну роль у розробці актуальних проблем науки, оскільки воно об'єднує фахівців однієї чи кількох споріднених галузей науки, які працюють у різних установах або на підприємствах.

.3 метою залучення студентської молоді до наукової роботи, у вищих закладах освіти створюються добровільні студентські об'єднання - наукові студентські товариства (НСТ). Вони є важливим засобом підвищення якості підготовки й виховання фахівців, здатних творчо застосовувати у практичній діяльності досягнення науково-технічного та суспільного прогресу.