На засіданні кафедри “Економіка

підприємства”

Протокол № ___ від _________________

Затверджено на засіданні навчально-

видавничої ради ДонНТУ

Протокол № від

Донецьк – 2010

УДК 658 (076.5)

Основи моделювання господарських рішень: Конспект лекцій (для студентів спеціальності 6.030504 «Економіка підприємства» денної форми навчання) / Укл. Шилова О.Ю. – Донецьк: ДонНТУ, 2010. – 160 с.

Укладач Шилова О.Ю., асистент

Зміст стор.

Тема 1. Роль господарських рішень в діяльності підприємства 5

Тема 2. Принципи моделювання господарських рішень 22

Тема 3. Моделювання обсягу продукції 43

Тема 4. Планування виробничого процесу у часі 72

Тема 5. Моделювання інвестиційних рішень 81

Тема 6. Сітьове планування і управління 89

Тема 7. Прийняття господарських рішень в умовах невизначеності 112

Тема 8. Дерево рішень 131

Тема 9. Інформаційне забезпечення господарських рішень 142

Тема 1. Роль господарських рішень в діяльності підприємства

Створення і функціонування кожного суб'єкта господарювання здійснюється виходячи з поставлених перед ним конкретних цілей і завдань. Саме вони зумовлюють виробничу структуру, характер організації процесів, методи управління і, у результаті, - результати господарської діяльності. В умовах централізовано-планової економіки мети і завдання підприємств однозначно визначалися державою, яка ухвалювала рішення про їх створення. При цьому держава повною мірою забезпечувала всією необхідною для їх виконання на всіх стадіях виробництва і розподілу створюваного продукту: формувало чинники виробництва, регламентувало їх використання, гарантувало повний збут. Таким чином, роль підприємства зводилася до виконання директив і встановлених завдань, і тим самим його призначення визначалося тільки як суб'єкта, що проводив.

В умовах ринкової економіки принципово змінюється характер формування цілей і завдань. Це пов'язано із зміною умов господарювання і обмеженням державного впливу.

Законодавчо визначено, що завдання держави зводиться до забезпечення підприємству незалежно від його форми власності рівних правових і економічних умов господарювання, до сприяння розвитку ринку і свободи конкуренції, до стимулювання впровадження нової техніки і технології. При цьому не допускається втручання органів державного управління в господарську діяльність суб'єктів, окрім випадків, визначених чинним законодавством в межах компетенції цих органів, тобто розширюється самостійність підприємства в питаннях його створення і функціонування.

Підприємство самостійно вирішує, які проводити товари, в якому об'ємі, за якою ціною і кому реалізувати. Уміння ефективне вирішувати ці питання стає умовою виживання і розвитку. Тому формування цілей і завдань стає проблемою самого підприємства. Цей процес ускладнюється у зв'язку з необхідністю пошуку і вибору свого місця в системі національної економіки і набуває особливої значущості, оскільки зумовлює все подальші дії суб'єкта і їх результати. Значущість процедури формування цілей і завдань визначає необхідність їх концентрованого уявлення у вигляді місії.

У теорії менеджменту існує два підходи до розуміння місії: у широкому сенсі як констатація філософії і призначення, сенсу існування організації; у вузькому розумінні як характеристика сенсу існування організації.

Вузьке трактування місії визначає її як основну загальну мету організації, чітко виражену причину її існування. При цьому підкреслюється суспільний характер призначення суб'єктів господарської діяльності, який визначає як причину їх створення і умови існування потреби суспільства у вироблюваному продукті і ступінь відповідності задоволенню цих потреб. Такий підхід до визначення місії обумовлений тим, що кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей і підвищення рівня їх життя.

Зміст місії як філософії організації досить стабільний в часі. В той же час місія як характеристика сенсу існування динамічніша. Це пов'язано з тим, що вона формується залежно від економічних інтересів основних учасників господарської діяльності, які у свою чергу схильні до змін в процесі розвитку виробничих відносин. У теорії менеджменту визначені наступні суб'єкти, інтереси яких зумовлюють формування місії: власники підприємства, працівники підприємства, споживачі створюваного продукту, ділові партнери, законодавчі і виконавські органи влади, громадські організації.

Власники підприємства роблять вирішальний вплив на формування місії, оскільки саме вони ініціюють створення і визначають можливості розвитку підприємства. Їм належить право володіння, використання і розпорядження як засобами виробництва, так і створюваними на їх основі продуктами. В результаті ці процеси здійснюються виключно виходячи з їх інтересів. В умовах формування ринкових відносин, виходячи з орієнтації діяльності підприємств, здійснення підприємницької і інвестиційної діяльності місія суб'єктів господарювання сприймається як отримання прибули.

В той же час, виходячи з суспільного характеру призначення суб'єктів господарювання і визначення як основна причина їх створення наявність потреби суспільства у вироблюваному продукті, прибуток слід розглядати як важливу внутрішню проблему підприємства, яка направлена на забезпечення можливості виконання місії.

Ці підходи документально закріплюються на практиці в Статуті підприємств при формулюванні мети їх діяльності, яка фактично розглядається як місія. Одні визначають її як отримання прибули, інші як задоволення потреб суспільства в створюваному продукті.

Вибір такого вузького розуміння місії як отримання прибутку обмежує допустимі альтернативи при ухваленні рішення, що може привести згодом до зниження ефективності організації. У економічній теорії пропонуються і інші формулювання місії. Одна з них визначає як цільову функцію підприємств - накопичення власного капіталу для розширеного відтворення; по суті вона близька до орієнтації на максимізацію прибутку. При цьому зачіпається також умова її отримання - розширене відтворення.

Місія отримує свій розвиток у формуванні цілей, які описують бажаний стан конкретних окремих параметрів, що характеризують результати діяльності підприємств, в якій будується їх ієрархія залежно від стану зовнішнього середовища і стану самого об'єкту господарювання.

Формулювання цілей має важливе значення для суб'єкта господарювання як початкова умова планування діяльності, організації її здійснення, контролю і оцінки результатів. Серед найбільш поширених цільових установок відзначають отримання прибутку, зміцнення положення на ринку, підвищення продуктивності праці, підвищення ефективності використання фінансових ресурсів, збільшення потужності підприємства, оновлення продукції і технології їх виробництва, підвищення якості задоволення потреби і ін.

Кількість і зміст цілей можуть істотно мінятися впродовж всього періоду роботи підприємств. Актуальність окремих цілей, що мають довгостроковий характер, зберігається протягом тривалого періоду, тоді як короткострокові цілі оновлюються у міру їх виконання.

Враховуючи різноманіття цілей підприємства, здійснюється їх ранжирування, в основу якого покладений ступінь забезпечення виконання місії. Основні етапи процесу ранжирування і послідовність їх виконання представлені на рис. 1. Формування системи цілей здійснюється з урахуванням стану зовнішнього і внутрішнього середовища, що склався. В процесі ранжирування меті розділяються на три блоки. Одні з них виключаються з системи цілей у зв'язку із завершенням їх досягнення на певному етапі розвитку (наприклад, виконання короткострокових цілей). Інші виділяються як найбільш важливі і є такими, що визначають для ухвалення господарських рішень.

Ряд цілей є такими, що забезпечують виконання основних цілей шляхом формування умов і засобів для їх досягнення. Обов'язковим етапом цього процесу є моніторинг результатів, відповідно до якого може здійснюватися перегляд системи цілей. У зв'язку з динамічністю зовнішнього і внутрішнього середовища змінюються самі цілі, співставність, що призводить до перегляду місії.

Як показано на рис. 1, забезпечення місії здійснюється шляхом розробки, ухвалення і здійснення господарських рішень, які є процесом, що зв'язує основні функції управління. Підготовка і результати виконання рішень значною мірою залежать від чіткості і обґрунтованості постановки цілей, формування і формулювання яких повинні відповідати ряду вимог.

Рис. 1. Формування місії і ранжирування цілей

Перш за все, повинні бути забезпечені конкретність і вимірювана мети. Ці якості дозволять забезпечити високий рівень підготовки організації виконання, контролю, аналізу і оцінки результатів здійснення рішень на основі вибору показників, що конкретизують мету і що дозволяють кількісно зміряти рівень її досягнення, встановлення критеріїв оцінки відповідності місії.

Обов'язковою вимогою до формулювання мети є її досяжність. На рис.2 представлена схема забезпечення цієї вимоги в

Рис.2. Схема забезпечення досяжності мети

процесі постановки. Основними складовими цього процесу є відповідність зовнішнім умовам господарювання і оцінка ресурсних можливостей виконання.

Зовнішнє середовище зумовлює місце суб'єкта господарювання в суспільному виробництві, можливості його участі у всіх стадіях відтворювального процесу. Це забезпечується шляхом державного і ринкового регулювання. Важливою умовою досяжності мети є її відповідність можливостям ресурсного забезпечення, яке включає фінансове, матеріально-технічне, кадрове, інформаційне.

У зв'язку з розширенням самостійності суб'єктів господарювання, ускладненням економічних зв'язків ускладнюються завдання матеріально-технічного забезпечення, які пов'язані з формуванням основних фондів і оборотних коштів в оптимальному об'ємі і необхідної якості. Підвищується роль і зростають вимоги до рівня кадрового забезпечення, яке стає істотною компонентою ефективного господарювання. Ці вимоги стосуються необхідності забезпечення кваліфікованого здійснення всіх видів діяльності підприємства, підготовки і реалізації рішень, направлених на досягнення мети і виконання місії підприємства.

Необхідною умовою ефективного господарювання є інформаційне забезпечення процесу ухвалення рішень, яке направлене на створення комунікацій підрозділів підприємства і взаємозв'язку із зовнішнім середовищем. Інформаційне забезпечення стає важливим чинником виробництва і формує інформаційну інфраструктуру підприємства.

Наступною вимогою до формування системи цілей є їх сумісність, яка полягає в тому, що дії по досягненню одних цілей не повинні суперечити досягненню інших. Узгодженість повинна забезпечуватися як за змістом, так і за часом виконання. При цьому довгострокові цілі повинні відповідати місії, короткострокові, - направлені на виконання довгострокових.

Необхідність постійної адаптації підприємства до умов господарювання, що змінюються, обумовлює вимогу гнучкості цілей. Їх формулювання повинне залишати можливість для коректування відповідно до зміни зовнішнього середовища і стану самого суб'єкта господарювання.

Обов'язковою умовою виконання місії і досягнення мети є підготовка і ухвалення господарських рішень. Саме ця процедура повинна забезпечити облік впливу чинників зовнішнього середовища, перевірку на наявність ресурсів, оцінку технічних і технологічних можливостей. Тому від рівня їх підготовки і якості залежать результати господарювання.

Теорія прийняття рішень не є однорідною, в ній присутні кілька концепцій, які з різних позицій досліджують та аналізують процес прийняття управлінських рішень, його структуру та основні елементи.

По-перше, існує технологічний підхід, який розглядає процес прийняття рішень як послідовність етапів та процедур, пов’язаних між собою прямими та зворотними зв’язками. Зворотні зв’язки відбивають ітеративний (повторюваний, циклічний) характер залежностей між його етапами та процедурами, а доцільність виділення таких окремих ітерацій в цьому процесі викликана необхідністю уточнення та коригування інформації після здійснення подальших процедур.

Інша точка зору – інформаційна – розглядає процес прийняття рішень як зменшення ступеня невизначеності. Після формулювання проблеми постає питання про напрями діяльності господарюючого суб’єкта, а безпосереднє виконання процедур, які складаються в етапи, підводить до формулювання відповідей на поставлене запитання у розгорнутому вигляді.

Ще одна точка зору на сутність процесу прийняття рішень розглядає процес прийняття рішення як сукупність послідовних робіт від з'ясування сутності проблеми, яка вимагає прийняття рішення, до докладного ознайомлення відповідальних осіб і виконавців із змістом цього рішення, його цілями і передбаченими ним результатами.

Як видно з наведених визначень, процедура прийняття рішень представляє собою сукупність робіт, які і складають процес прийняття рішень. В той же час неможливо заперечити той факт, що визначені роботи виконуються експертами, працівниками, досвідченими працівниками, які приймають остаточне рішення, за допомогою математичних методів, імітаційних комп’ютерних програм та обчислювальної техніки, оскільки без цього компонента весь процес не буде мати сенсу – обчислювальна техніка не може самостійно приймати рішення.

З’ясування сутності та змісту процесу прийняття рішень неможливо здійснити без визначення найбільш розгорнутої структурної схеми цього процесу. В цьому питанні, як і в теорії прийняття рішень, існує багато таких схем. Одна з найбільш деталізованих представлена на рис.3. Ця схема дозволяє оцінити структуру та склад процесу прийняття рішень, а також за її допомогою визначається місце та роль окремих процедур в процесі формування і прийняття специфічних видів рішень.

Рис. 3. Алгоритм прийняття управлінських рішень

На основі визначеного вище поняття процесу прийняття рішення та його складових елементів у загальному вигляді дослідники розглядають концепцію прийняття рішення як системи поглядів, яка відбиває загальну направленість та методологічні основи задач прийняття рішень. Як і будь-яка теоретична течія, концепція прийняття рішень, сформулювала свої положення, на основі яких здійснюється формулювання та здійснення винайдених рішень. Але слід відзначити, що з урахуванням зміни умов функціонування господарюючих суб’єктів ці положення потребують переробки та доповнення. Як відомо, основними принциповими положеннями, які впливають на якість та ступінь обґрунтованості рішень, є наступні:

n визначення якості рішень здійснюється на основі формування альтернативних варіантів і їх зіставної оцінки, яку доцільно здійснювати за наявності не менше від двох альтернативних варіантів рішення. Наявність багатьох варіантів (більше двох) рішень в більшості випадків дозволяє істотно покращити їх ефективність. Вибір переваг доцільно здійснювати за допомогою низки показників, які комплексно характеризують якість рішення і разом з тим визначають ступінь досягнення поставленої кінцевої мети;

n в умовах невизначеності оптимального рішення може і не існувати, а недостовірність інформації підсилює вплив суб’єктивних чинників на процес прийняття рішень;

n зменшення невизначеності в процесі прийняття рішень здійснюється за допомогою процедур структуризації, характеризації та оптимізації. Структуризація представляє собою виділення основних елементів та встановлення зв’язків між ними, що дозволяє отримати в наглядному вигляді структуру проблеми (логічну систему), яка є підґрунтям для отримання необхідної інформації. Характеризація представляє собою визначення системи показників, які кількісно визначають структуру та задачі, наприклад, визначення ймовірностей можливих ситуацій, пріоритетів цілей, преваг в рішеннях тощо. Проведення цієї процедури дає більш повний опис проблеми в порівнянні із етапом структуризації і вхідну інформацію для процедури оптимізації. Фаза оптимізації полягає у визначенні основних елементів та зв’язків між ними. Саме на цьому етапі вся отримана інформація перетворюється в готове рішення. Проходження визначених етапів дає змогу збільшити ефективність кінцевих рішень, оскільки, не пройшовши хоча б один з них, наступний крок буде помилковим, через те, що аналіз всієї зібраної інформації не завжди буде призводити до логічних висновків. І це в результаті збільшуватиме витрати часу на прийняття рішень.

Реалізація процесу прийняття рішень реалізується через його функції. В загальному вигляді прийняття рішень виконує 6 функцій [54]: постановка управлінської задачі; пошук альтернатив; порівняльний аналіз та оцінка наявних варіантів; вибір; реалізація сформованого рішення; аналіз та контроль прийнятого рішення .

Здійснення функції прийняття рішень, ґрунтується на певних вимогах, які визначають їх якісний та кількісний склад. Вони включають такі найбільш важливі вимоги як своєчасність, обґрунтованість, директивність, непротиріччя та правомочність рішень. Включення цих параметрів в склад найбільш важливих вимог диктується їх сутністю – ці вимоги забезпечують досягнення рішенням ефективності за рахунок окремих його аспектів, а саме своєчасності, обґрунтованості, правомочності тощо. Несвоєчасність представляється важливою рисою рішень, оскільки несвоєчасно прийняте рішення не є досить ефективним. Необґрунтованість збільшує ймовірність помилковості рішення, саме тому обґрунтованість рішення – запорука його оптимальності. Директивність визначає обов’язковість виконання рішень, вироблених в процесі формування останнього. Недотримання вимоги обов’язковості виконання рішення призводить до непродуктивних витрат часу та коштів на нього, а також до зниження показників організаційної культури та кваліфікації персоналу підприємства. Непротиріччя рішень визначає ступінь його узгодженості з раніше прийнятими рішеннями, а також системою цілей підприємства. Правомочність виконання функцій прийняття рішень є необхідною умовою забезпечення директивності прийнятого рішення і визначається правами для його прийняття та відповідальністю за наслідки.

Щодо питання трактування поняття “управлінське рішення”, не існує єдиної думки.

Одні дослідники розглядають рішення як соціальний акт, підготовлений на основі варіантного аналізу й оцінки, здійснений у встановленому порядку, який має директивне загальнообов'язкове значення, і містить постановку цілей і обґрунтування засобів їх здійснення, що організує практичну діяльність суб'єктів управління.

В інших роботах управлінське рішення представляється складовою частиною процесу управління виробництвом, в якій знаходять своє втілення найважливіші сторони управлінської діяльності — вибір і обґрунтування системи цілей управління, формулювання відповідно до них конкретних задач їх впливу на діяльність керованого об'єкта.

Під управлінським рішенням варто розуміти і процес, і результати, оскільки будь-який процес має певні результати. Управлінське рішення доцільно розглядати як творчий акт, дію, процес суб'єкта управління, у результаті якого визначається, які в даній фактичній або ж проектованій виробничій ситуації дії варто почати, щоб вирішити проблему або одержати бажаний результат, який виник у процесі діяльності керованого об'єкта. Тобто ці рішення направлені на регулювання діяльності аналізованого об’єкта незалежно від виду діяльності.

Обґрунтування й прийняття господарського рішення є органічною частиною процесу управління і ключовим етапом циклу управління. Сутність рішення повинна бути пов’язана із сутністю управління. Якщо сутність управління виробництвом розглядається як цілеспрямований вплив суб'єкта на керований об'єкт, то під сутністю господарського рішення необхідно виділяти обґрунтування і формулювання цього впливу.

Доцільно виділити низку вимог для того, щоб господарське рішення стало інструментом активного впливу суб'єкта управління на діяльність його об'єкта і приносило в результаті його реалізації певні заплановані господарські результати. Найважливішими з цих вимог повинні бути наукова обґрунтованість; цілеспрямованість; кількісна і якісна визначеність; правомірність і законність; оптимальність; комплексність; своєчасність і гнучкість; конкретність змісту і визначеність форми рішення. Забезпечення визначених вимог в процесі формування і обґрунтування рішень створить умови для ефективного функціонування системи управління діяльністю підприємства.

Таблиця 1 – Класифікація господарських рішень

В теорії прийняття рішень прийнято розрізняти такі моделі процесу формування рішення як дескриптивні та нормативні; індуктивні та дедуктивні; проблемно-орієнтовані та рішення; одноцільові та багатоцільові; одноперіодні та багатоперіодні; детерміновані та стохастичні.

Дескриптивні моделі доцільно застосовувати для опису ознак та параметрів процесу формування рішення з метою прогнозування його дії в майбутньому; слід відзначити, що ефективність таких моделей залежить, перш за все, від точності опису та закономірностей функціонування аналізованого об’єкта. Нормативні моделі, на відміну від дескриптивних, застосовуються для управління процесом прийняття рішень, для формування його сутнісних елементів та розвитку і передбачають активну участь в процесі формування рішення учасників процесу прийняття рішення.

Індуктивні та дедуктивні моделі відповідно ґрунтуються на методах індукції та дедукції: для індуктивних моделей характерним є узагальнення фактів та застосування їх до конкретної ситуації, а для дедуктивних – абстрактне представлення управлінської ситуації та її застосування до певної ситуації. Таким чином, ефективність таких моделей залежить, перш за все, від ступеня простоти її опису, а також від правильності відображення основних параметрів ситуації.

Різниця між проблемно-орієнтованими та моделями рішення полягає в тому, що перші використовують нові методи до конкретних ситуацій, а другі розробляються з урахуванням можливостей експериментування з ними. Алгоритми, які використовуються в моделях рішення, визначають специфічні вимоги до умов їх застосування та структури моделей. До таких моделей відносяться методи, які активно використовують економіко-математичне моделювання.

Часто для оцінки альтернативного варіанту рішення необхідно використати декілька незалежних критеріїв, які орієнтовані на досягнення різних, і дуже часто непорівнянних цілей. Одноцільові моделі передбачають наявність однієї мети рішення, а багатоцільові – декілька, причому останні не можуть бути зведені до однієї комплексної мети.

Сутність одноперіодних моделей полягає в тому, що сума оптимальних одиничних рішень за певні періоди формування рішення за весь період також складає оптимальне значення. Багатоперіодні моделі, на відміну від одноперіодних, передбачають комплексне вирішення проблеми з урахуванням всього періоду прийняття рішення.

Принципова відмінність детермінованих моделей від стохастичних полягає в наявності в останніх елемента невизначеності, в детермінованих же моделях всі чинники, які спричиняють вплив на розвиток ситуації формування рішення, однозначно відомі та їх величини відомі на момент формування рішення.

Всього існують чотири підходи до формування господарських рішень: класичний (раціональний) підхід; принцип обмеженої раціональності; ефективне управління за Пітерсом-Уотерменом; соціологічний (психологічний) підхід. Два перші підходи використовуються переважно для визначених типів моделей, коли можна чітко визначити залежність між факторним та результативним показником, застосувати економіко-математичне моделювання, визначити мету рішення як комплекс цілей.

Класичний (раціональний) підхід базується на таких засадах:

n прийняття рішень є раціональним процесом, орієнтованим на досягнення певної мети;

n вибір між альтернативами однозначний, оскільки існує стійка повна та несуперечлива система переваг;

n всі альтернативи заздалегідь відомі, тобто має місце ситуація визначеності або ж повний набір варіантів та їх ймовірностей;

n головним є досягнення правильного результату, а складність цього процесу не є дуже важливою.

Раціональний підхід, як і будь-яка концепція, не є однорідним, оскільки формувався протягом певного часу і зазнавав впливів різних економічних течій, тому у його складі виділяють три теорії: розробка стратегії, планування стратегії та позиціонування.

Найбільш простою з цих відгалужень є розробка стратегії, згідно з якою прийняття рішень є контрольованим, свідомим, а не інтуїтивним на відміну від психологічного підходу процесом. Одним з головним постулатів цієї теорії є той, що готових вирішень проблем не існує, в кожній конкретній ситуації треба шукати свою відповідь. Класичним прикладом застосування цієї стратегії є матриця SWOT, за допомогою якої приймають рішення на основі аналізу зовнішніх можливостей та загроз, а також слабких та сильних сторін внутрішнього середовища об’єкта управління.

Логічним продовженням теорії розробки стратегії стала теорія планування стратегії, яка розглядає прийняття рішень з точки зору застосування системного аналізу, кібернетики, а також дослідження операцій. Відповідно до основних принципів цієї теорії прийняття рішень є формалізованим, свідомим та контрольованим процесом, до якого застосовуються методи системного аналізу, а також розраховуються спеціальні показники.

Основний зміст теорії позиціонування полягає в існуванні єдиної для всіх ситуацій матриці рішень. Для вибору оптимального рішення необхідно лише розрахувати вхідні для матриці параметри і вибрати правильне рішення. За цим алгоритмом побудовані, наприклад, матриці Бостонської Консультативної Групи (БКГ), Мак-Кінсі “Дженерал Електрик” тощо.

Наступний підхід до процесу прийняття рішень – принцип обмеженої раціональності – є менш обґрунтованим у порівнянні з класичним підходом з точки зору застосування системного аналізу та кібернетики, він більше тяжіє до психологічних методів. Таке поєднання елементів раціональності та психологічного підходу зумовлює наступні принципи:

n наявна у керівника інформація про сутність проблеми та варіанти її розв’язання заздалегідь неадекватна, отримання більш детальної інформації неможливо через різні причини;

n сприйняття наявності інформації є спотвореним через обмежений обсяг інформації, який людина здатна сприйняти. Таким чином, здатність людського мозку обмежує можливість прийняття оптимальних рішень;

n головною метою є не досягнення максимального результату, а лише задовільного, оскільки можуть не бути відомі всі альтернативи, а лише одна.

Таким чином, відмінність цього підходу у порівнянні з класичним полягає не стільки у пошуку оптимального рішення, скільки у встановленні обмежень, які характеризують прийнятні варіанти.

Наступний підхід – ефективне управління за Пітерсом-Уотерменом, ґрунтується на тому постулаті, що надмірна раціональність в процесі прийняття рішень зменшує можливості проявів інноваційного потенціалу, призводить до переоцінки значущості фінансових ресурсів, а також не враховує неекономічні цілі підприємства. З цих причин керівник повинен виявляти гнучкість, робити все одразу, експериментувати, діяти з високою швидкістю, використовувати слабко формалізовані системи. Тобто, цей підхід використовує менше раціональних принципів, ніж принцип обмеженої раціональності, і більше, ніж наступний соціологічний підхід.

Четвертим підходом до процесу прийняття рішень є соціологічний (психологічний) підхід, який не враховує економічних інструментів досягнення раціональності, а базується лише на впливі свідомості людини та людських відносин на процес прийняття рішення. З цієї точки зору процес прийняття рішення представляє собою процес групової взаємодії.

Тема 2. ПРИНЦИПИ МОДЕЛЮВАННЯ господарських рішень

ÞПоняття моделі, моделювання, класифікація моделей.

ÞГосподарська діяльність як об’єкт моделювання, її властивості і особливості