Обговорення головних теоретичних положень. Професійна саморегуляція вчителя — це його здатність керувати собою і своєю діяльністю як засобом організації діяльності учнів на підставі сприймання і
Професійна саморегуляція вчителя — це його здатність керувати собою і своєю діяльністю як засобом організації діяльності учнів на підставі сприймання і усвідомлення актів поведінки та відповідності їх визначеній меті.
Педагог стає майстром тоді, коли може встановити взаємодію з учнями на засадах рефлексивного керування: усвідомлює мету діяльності і розуміє прагнення та почуття учнів; уміє організувати доцільну діяльність дітей і бачить не лише наслідки предметного плану, а й зміни в розвитку вихованців; дотримується надзавдання і здійснює аналіз діяльності з орієнтацією на нього.
Для забезпечення саморегулювання педагогові потрібні ціннісні орієнтації, що спрямовують його поведінку. Саме гуманістична спрямованість стає визначальною умовою ефективної діяльності, втілюючи надзавдання його професійної програми. Засадою саморегуляції є поєднання знань і спрямованості, а засобом, що забезпечує єдність спрямованості і результату, — вміння у галузі педагогічної техніки.
Розглядаючи стосовно таких вимог педагогічну розповідь, ми маємо насамперед усвідомлювати сутність її як фрагмента педагогічної діяльності, виваженої вчителем щодо вибору мети, усвідомлення технології побудови бесіди відповідно до сприймання слова вчителя учнями, обрання професійної позиції у взаємодії.
Розробляючи, проводячи й аналізуючи розповідь, слід виходити з розуміння її як такої ситуації в цілісному педагогічному процесі, організація якої можлива за умови рефлексивного керування, орієнтації на сприймання педагогічної дії учнями.
Є три види усного мовлення вчителя (за кількістю осіб): монолог, Діалог, полілог.
Монолог — висловлювання, розмова однієї особи. Найпоширеніші види монологу вчителя: розповідь, пояснення, лекція.
Розповідь — жива, образна форма монологічного викладу навчального матеріалу. На відміну від пояснення як логічного доведення теоре-
тичних тез і від лекції як систематизованого і послідовного викладу матеріалу значного обсягу, що містить теоретичні тези, розповідь становить виклад фактів і подій, на підставі яких слухачів підводять до певних висновків, тобто розповідь — це стислий сюжетний виклад.
Варто наголосити на головній ознаці розповіді: це не лише повідомлення нової інформації, а й передача свого ставлення до предмета розмови, свого настрою у зв'язку зі змістом, спонукання до активного співпереживання, тобто це живий виклад матеріалу.
Важливо усвідомити й таку ознаку розповіді, яка випливає із розуміння попередньої і розкриває спосіб, яким досягають живого викладу матеріалу. Крім виявлення свого ставлення, зацікавленості подіями у розмові, вчитель добирає такий матеріал, щоб слухачі уявляли, бачили внутрішнім зором факти та осіб, про яких мовиться. Цьому слугують яскраві приклади з описами подробиць, діалоги, що забезпечують образність викладу.
Отже, розповідь — це живий, образний монолог учителя. Проте монолог своєрідний, бо він виголошується з урахуванням необхідності залучення аудиторії до активного сприймання, тобто монолог як внутрішній діалог, як співрозмова вчителя та учнів. Таким чином, специфіка розповіді — у монологічному викладі при діалогічному характері побудови його змісту.
Ефективність розповіді залежить від дотримання вчителем таких умов, що забезпечують активне сприймання її учнями:
— слухачі уважні до розповіді, коли вона пробуджує роботу думки,
порушує проблеми перед аудиторією;
— розповідь захоплює, коли містить яскраві картини, що емоційно
забарвлюють ставлення до викладу;
— вплив на свідомість і почуття слухачів посилюється, коли роз
повідь насичують такими прийомами, як міркування, роздуми, виклад
від імені очевидця, укрупнення окремих деталей, опис;
— інтерес до змісту посилюється, коли мовець звертається до життє
вого досвіду слухачів, їхніх знань, розкриваючи нове в уже знайомому.
Готуючи розповідь, учитель завжди розмірковує над питанням: «Чого слухач чекає від мого виступу?» З орієнтації на потреби слухача і слід виходити, обираючи тему для розмови. Учням, як показують дослідження, цікаво слухати лише нове й корисне. Тому важливо подбати про формулювання теми та її головної проблеми. Формулювання має бути простим, лаконічним і водночас доволі яскравим, виконувати функцію «сигнальної інформації», що запрошує вислухати. Наприклад, «Чи знаєте ви свої імена?», «Секрет відомої картини» тощо. Сама проблема розповіді не повинна бути надто широкою. Переобтяженість проблематикою призводить до перелічування поспіхом основних фактів змісту, а не докладного їх аналізу.
У педагогічній діяльності, зокрема у підготовці до розповіді, велику роль відіграє пошук надзавдання — привабливої для вчителя ідейно-
творчої мети педагогічної дії. Матеріал, осяяний педагогічним надзавданням, перестає бути мертвим, він оживає, перетворюється на переконання вчителя, пробуджує бажання відстояти свою ідею, емоційно забарвлює весь зміст розповіді.
Розробка надзавдання — важливий етап роботи. Визначення теми дає відповідь на запитання, про що я хочу розповісти, з'ясування мети — чому я хочу про це розказувати, визначення надзавдання — задля чого я говоритиму. К. Станіславський вважав надзавдання збудником переживань і рекомендував для посилення його впливу на творче самопочуття формулювати надзавдання через дієслова із значеннями прагнення: «Я хочу... (переконати, довести, збудити думку, допомогти відчути...)».
Виклад теми з орієнтацією на надзавдання потребує знання технології побудови розповіді, її структури. Педагогічна розповідь зазвичай містить такі структурні частини: самопрезентацію, мотивацію, виклад головної частини, закінчення.
Самопрезентація — представлення себе у спілкуванні — має місце не лише під час зустрічі з незнайомою аудиторією або в незвичній ситуації, де потрібно пояснити свій намір. Мета цієї частини — встановити контакт зі слухачами, сприяти правильному сприйманню ними особистості мовця. Адже не встановивши контакт, не можна зацікавити аудиторію, змінити її погляди. Тому перед початком розповіді слід як своєю поведінкою (впевненість, доброзичливість, відкритість у позі та погляді), так і висловлюваннями про спільність своїх інтересів та інтересів аудиторії, спільність проблем чи кількома контактними фразами привернути увагу до себе, щоб потім, на етапі мотивації, перенести ЇЇ на предмет розмови (8, с. 220 — 221, 230 — 233). Саме з цього етапу встановлюється зворотний зв'язок, іде пошук гармонії у взаємодії.
Мотивація — збудження до діяльності. Цю частину розповіді традиційно називають вступом, а в художній літературі — зав'язкою, її призначення — психологічна підготовка до усвідомлення сутності розмови. Це — збудження уваги до теми, формування інтересу до порушених проблем, залучення слухачів до внутрішнього діалогу. На мотивацію може бути відведено 10 % від загального часу (8, с. 217).
Можна застосувати різні прийоми привернення уваги на початку виступу: розпочати з цікавого факту, історії; розповісти про парадоксальну ситуацію (контраст), поставити проблемне питання; повідомити конкретну мету і план виступу; послатися на авторитетну думку — навести яскраву цитату (апеляція до авторитету); пов'язати тему розповіді з життєво важливими інтересами слухачів (апеляція до аудиторії); повідомити про свої наміри (апеляція до власної особистості); використати предмети (наочність); безпосередньо звернутися до аудиторії. Загальна вимога до характеру мотивації — невимушеність мовлення, природність інтонації, уникнення шаблонних фраз. Загалом, початок має стати для слухача залученням до невимушеного спілкуван-
ня актом творчості на очах, заздалегідь продуманим мовцем (5, с. 403-420).
Третя структурна частина розповіді є головною. Тут слід продумати композицію викладу: розробивши зав'язку (у мотиваційній частині), тобто визначивши події, думки, з яких починається процес міркування над головною проблемою, з'ясувати, яке місце в розповіді має викликати найбільше зосередження уваги (кульмінація); підвести слухача до розв'язки — заключної дії, що стає результатом розвитку подій. У виступі роль розв'язки виконує заключна частина, її призначення — повернути слухача до головної думки, заради якої і було організовано розповідь: «Кінець промови повинен закруглити її, тобто пов'язати з початком» (О. Коні). Кінцівка розповіді може бути сформульована за допомогою різних прийомів: короткого повторення основних висловлювань, побажання, цитати, метафори, віршових рядків (ілюстративна кінцівка) тощо (5, с. 421—436; 8, с. 225 — 226). її слід посилити певними виражальними засобами: паузою, зміною темпу, інтонацією.
Розробляючи задум розповіді, вчитель має подбати не лише про зміст надзавдання, а й про інші елементи режисури: просторове вирішення взаємодії з аудиторією (де стояти, як розмістити слухачів), пластичне (доречність жестикуляції, виразність міміки), звукове (музичне оформлення, тональність мовлення, темпоритм), що безпосередньо впливають на емоційну атмосферу розмови, а через неї — й на глибину сприйняття аудиторією інформації та її надзавдання.
Вимоги до вчителя у процесі розповіді зумовлені особливостями його діяльності у певній ситуації. Ця діяльність багатопланова, вона охоплює:
—передавання інформації;
—встановлення контакту зі слухачами;
—стимулювання до слухання, керування увагою слухачів;
—рефлексію власного викладу (оцінювання змісту, побудови, сприй
мання їх слухачами, аналіз розпорошення уваги слухачів).
У зв'язку з цим вимоги до поведінки вчителя в ситуації розповіді є також багатоплановими. Учитель мусить володіти вмінням:
—керувати собою, своїм почуттям, усвідомлювати, що зовнішній
вигляд є інформативним сигналом для слухачів;
—невимушене й гідно відрекомендуватися аудиторії, забезпечивши
первинний контакт;
—дотримуватися надзавдання розповіді впродовж усього часу, логіч
но будуючи свій виступ;
—керувати увагою слухачів, узгоджуючи їхні інтереси з темою і
надзавданням розповіді;
—бути спрямованим на слухачів упродовж усього виступу (зоро
вий контакт, вербальний контакт, дистанція);
—виявляти власне ставлення до теми і змісту розмови;
—володіти виразним мовленням.
Дата добавления: 2014-12-27; просмотров: 951;