Судова влада в зарубіжних країнах. Види судових органів та судові системи.

Судова влада – це один із елементів системи державної влади. У відповідності до принципу розділу влад судова влада є однією із її гілок.

Судова влада – це система судових органів держави, які здійснюють правосуддя. На відміну від законодавчої влади, судова влада має розгалужену систему органів (судів), кожний з яких є носієм судової влади у рамках своєї компетенції.

Сукупність судів та їх діяльність називаються в науці конституційного права зарубіжних країн юстицією (від лат. Justіsіtsa – справедливість). Діяльність суду з розгляду правових конфліктів називається юрисдикційною, а предметна й просторова сфера їх діяльності називається юрисдикцією (лат. Jurisdictio – судовий округ, судовий розгляд). Наприклад, конституційна юрисдикція, місцеві суди тощо.

Юрисдикційна діяльність є характерною деякою мірою й представницьких органів, адміністративних комісій при радах, що розглядають адміністративні справи, адміністративним органам, що також розглядають відповідні справи в багатьох зарубіжних країнах, що маю назву “позасудовий розгляд”.

Юрисдикційна діяльність судів – це здійснення правосуддя, тобто винесення дійсно правових рішень з розглядуваних конфліктів. Соціальна роль судової влади полягає в тому, щоб забезпечувати верховенство права (справедливості) під час розгляду конфліктів. При цьому розгляд конфліктів здійснюється між різними суб’єктами правовідносин між громадянами (фізичними особами), між юридичними особами, між юридичними і фізичними особами, в тому числі державними органами.

Особливий інтерес в конституційному праві зарубіжних країн являє розгляд конфліктів між державою і громадянином (об’єднанням громадян). Так, при розгляді конфліктів між сторонами, однією з яких не є держава, в демократичних країнах суди намагаються виносити законне, об’єктивне, усебічне, справедливе рішення. В тих випадках, коли однією з сторін при судовому розгляді є держава – результат залежить від багатьох неконституційних факторів. Це перш за все залежить від політичного режиму в країні, від рівня правосвідомості посадових осіб, законності і правопорядку в цілому, що може вплинути на принцип незалежності судів або конкретного суду (судді) й, природно, на законність та справедливість прийнятого рішення. Таких прикладів у житті можна зустріти, нажаль, багато.

У зв’язку з викладеним вище постає питання про вплив політичного фактору на діяльність судів. Судова влада повинна бути повністю деполітизована. Конституції зарубіжних країн в більшості випадків забороняють для своїх громадян суміщення судово діяльності з політичною (ст. 98 Конституції Республіки Вірменія, ст. 86 Конституції Грузії тощо). На практиці, звичайно, повна деполітизація судової влади неможлива. Судді, особливо при вирішенні справ у сфері публічного права, не можуть не передбачувати політичних наслідків тих чи інших своїх рішень, й виносячи рішення, не можуть не враховувати ці наслідки. Вирішуючи справи, що мають політичний зміст, суд повинен застосовувати до них саме право. Політичні симпатії й партійні упередження суд взагалі виражати не вправі, бо інакше це не суд.

Однією з проблем судової влади поряд з тими, які ми вже розглянути, є проблеми вартості правосуддя. Мова йдеться про ціну звернення до суду. Ціна ця виражається, як у грошах, що необхідні для діяльності суду й які має платити позивач, так і у часі, що необхідне для винесення рішення.

Обсяг конституційного регулювання судової влади є різним. Можна відмітити тенденції щодо збільшення місця, яке відводиться цій гілці влади в конституціях.

Структура судової влади охоплює самі суди. Кожен з судових органів розглядає і вирішує конкретні справи абсолютно самостійно, керуючись виключно законом. Носієм судової влади є всі судові органи, а не тільки верховний суд.

У країнах англосаксонської правової системи часто вони являють єдину систему, в якій різні гілки замикаються на єдиний верховний суд.

В той же час в більшій кількості країн континентальної системи права спостерігається тенденція до полісистемності. Це означає, що в країні утворюється декілька незалежних один від одної систем спеціалізованих судів на чолі з своїми вищими судами. Самий яскравий приклад полісистемності надає Основний закон ФРН 1949 року, в якому передбачено встановлення поряд з Федеральним конституційним судом (ст. 92-94) ще п’яти вищих судів: Федеральної судової палати, Федерального адміністративного суду, Федерального трудового суду, Федеральної фінансової палати й Федерального соціального суду, які утворюють спільний сенат.

В країнах з романською правовою системою і деяких інших поряд з системою судів загальної юрисдикції (тобто які розглядають головним чином цивільні й кримінальні справи) утворюється окрема система адміністративної юстиції, на чолі з органом, який часто має назву державна рада й виконує також деякі інші функції (Франція, Італія, Болгарія, Чехія), або верховним адміністративним судом (Швеція, Польща).

Військові суди у багатьох країнах у мирний час не утворюються (Австрія), а там, де існують, вони утворюють спеціальну гілку судів загальної юрисдикції. Теж саме можна сказати й про адміністративні суди там, де не утворена замкнута їх система, й про деякі інші спеціальні суди: сімейні, ювенільні (із справ неповнолітніх), трудові, патентні, фінансові (податкові) тощо.

Особливе місце в країнах континентальної Європи займають конституційні суди. Детальніше це питання ми розглянемо нижче.

В деяких країнах (Франція, Польща) утворюються суди для розгляду справ про конституційну відповідальність вищих посадових осіб. У державах з романською системою права та деяких інших до судової влади відносяться й рахункові палати (Італія).

У мусульманських країнах поряд з державними судами діють шаріатські суди (шаріат – це сукупність релігійних та юридичних норм мусульманського права, основаних на Корані, що діють у країнах, де Іслам є державною релігією).

Структурою судової влади охоплюються, крім судів, деякі інші види державних органів і установ, що обслуговують судову владу. Серед них:

1​ органи попереднього розслідування;

2​ органи прокуратури (в деяких країнах вони являють собою систему, в інших – ні);

3​ адвокатура;

4​ судова поліція тощо.

Прокуратура. Це орган, функції якого полягають у: 1) кримінальному переслідуванні осіб, які здійснили злочинні діяння; 2) підтримці публічного обвинувачення в суді; 3) нагляді за законністю попереднього розслідування злочинів і утримання осіб у місцях позбавлення свободи; 4) загальному нагляді за дотриманням законності в державі.

В переважній більшості країн прокуратури до складу конституційних інститутів не входять, однак основні елементи їх статусу як правило закріплюються в конституціях. Більш детально їх статус регулюється спеціальними законами і судово-процесуальним законодавством.

Виходячи з місця прокуратури в системі державних органів, можна виділити чотири групи країн:

1​ країни, де прокуратура знаходиться у складі міністерства юстиції (США, Франція, Польща, Японія), а

міністр юстиції - це генеральний прокурор;

2​ країни, де прокуратура включена до складу суддівського корпусу (магістратури) і знаходиться при

судах (Іспанія, Італія);

3​ країни, де прокуратура виділена в окрему систему і підзвітна парламенту (це колишні соціалістичні

країни) за схемою: Парламент - генеральний прокурор - прокурори нижчої ланки;

4​ країни, де прокуратура відсутня взагалі (Великобританія). Генеральний атторней очолює адвокатський

корпус, представники якого в необхідних випадках виступають на судових процесах як обвинувачі. Коли ж розглядаються особливо важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує спеціальна посадова особа - директор публічних слухань.

Адвокатура. Це об'єднання висококваліфікованих юристів, що професіонально надають юридичну допомогу фізичним і юридичним особам.

Конституції дуже рідко згадують про адвокатуру. У переважній більшості країн статус адвокатури, як правило, регулюється законами. Але є і виключення. Прикладом є одна з двох адвокатських корпорацій у Великобританії - корпорація баристерів. Ця привілейована корпорація об'єднує найбільш кваліфікованих адвокатів, які мають справу виключно з вищими судами. В її організацію і діяльність держава традиційно не втручається. Крім неї існує корпорація соліситорів, статус якої регулюється Актом про соліситорів. Вони готують справи для баристерів, ведуть менш важливі справи.

У Великобританії на будь-яку судову посаду можна потрапити тільки через адвокатуру.

У США найбільш впливовим загальнонаціональним об'єднанням адвокатів є Американська асоціація юристів. Єдиного законодавства щодо адвокатури немає, але є законодавство штатів, судові правила, а в ряді штатів - статути адвокатських об'єднань.

У Франції, Німеччині та інших європейських країнах статус адвокатури регулюється Законами про адвокатуру.

Послуги адвокатів високооплачувані і законодавство в демократичних країнах зазвичай передбачає пільги незаможним аж до надання юридичної допомоги за державний кошт.

Інші допоміжні органи і установи. Вони також рідко знаходять своє регулювання в Конституціях, але окремі приклади такого регулювання є. Конституція Румунії (ст.129) пе​редбачає судову поліцію, що знаходиться на службі судових інстанцій. Конституція Болгарії встановлює, що слідчі органи знаходяться в системі судової влади і здійснюють попереднє слідство з кримінальних справ.