В. Вернадський - визначний діяч української науки 20 ст.

«Мысль людей направлена на будущее…»

Видатний учений народився 12 березня (28 лютого за старим календарем) 1863 року в Санкт-Петербурзі. Батько Іван Васильович Вернадський був професором політичної економії та походив з козацького роду, а мати Ганна Петрівна Константинович - з роду українських шляхтичів. Дитинство майбутнього видатного науковця пройшло в Харкові, куди батьки переїхали, коли Володимиру було 5 років.

Своєрідні наукові спостереження Володимир Вернадський розпочав у 13-тирічному віці, про що записував у щоденнику. Саме із щоденника ми дізнаємось про надзвичайні здатності науковця, які лякали його самого: уві сні і наяву він часом вступав у контакт з близькими йому людьми, причому при спілкуванні бачив їх чітко. Не розуміючи природу такої обдарованості, Володимир заглушив її у собі в ранньому віці. Проте такі здатності повертались до академіка Вернадського у кризових ситуаціях. «В молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страху, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають їжу логічному мисленню», – пише він у щоденнику

У студентські роки навчався у гімназії Харкова, університетах Санкт-Петербурга, Німеччини та Франції, пізніше неодноразово відвідував Європу та США. Як всесторонньо обдарована людина, він вивчив усі мови слов’янської групи, а також англійську, німецьку, французьку та кілька інших, що дуже допомагало йому під час численних наукових відряджень до Європи.

Практичну наукову діяльність Володимир Іванович розпочав на Полтавщині, досліджуючи ґрунти Кременчуцького повіту. У віці 22 років він розпочинає займатися викладацькою діяльністю. Першою самостійною науковою роботою Вернадського була праця «О фосфоритах Смоленской губернии». Після захисту докторської дисертації «Явление скольжения кристалического вещества» у віці 35 років І. В. Вернадський стає професором Московського університету [2].

Неоціненними є досягнення академіка в галузі геохімії, мінералогії, історії, філософії, теорії та організації науки. У 1903 році на світ виходить монографія Вернадського «Основы кристалографии», в 1908 році начинаються окремі випуски «Опыта описательной минералогии». У 1909 році вчений створює та очолює Радієву комісію..

У 1912 році Володимир Іванович Вернадський поселяється на Полтавщині, де розпочинає працювати над основами теорій біосфери та ноосфери. У 1914 році академік Петербурзької АН створює геологічний та мінералогічний музей Академії, а пізніше у 1922 році - створює та очолює у Петрограді (перейменований на той час Петербург) Радієвий інститут.

Перебуваючи за кордоном протягом 1922-1926 років науковець активно вивчав радіоактивні мінерали та був одним з ініціаторів вивчення атомного ядра з метою використання енергії радіоактивного розпаду.

Після повернення в Радянську Росію у 1926 році Володимир Іванович публікує знамениту книгу «Біосфера». В подальшому його ідеї щодо перетворення енергії в біосфері використовувалися при конструюванні закритих екосистем та при реалізації відомого проекту по створенні штучної біосфери («Біосфера-2») в США .

Значущий вклад Володимир Іванович Вернадський зробив у розбудові української науки: у 1918 році за сприяння гетьмана П. П. Скоропадського він створив та очолював по 1921 рік Українську Академію наук. Нині іменем В. І. Вернадського названа Національна бібліотека України.

Протягом всього життя видатний вчений цікавився наукою в цілому, її природою, напрямами та закономірностями розвитку, формами організації, характером наукової творчості, роллю науки в економіці та суспільстві. У його дослідженнях помітним є фундаментальний зв`язок «Наука – Філософія – Людина» .

«Для чого потрібна наукова робота, чим виправдовується наукова діяльність?», - на ці питання Вернадський давав своєрідну відповідь, що життя людини має цінність шукати істину, а наука спрямована на пошук цієї істини: «Наука дає нам можливість найти непорушну і міцну опору життя не тільки в своїх результатах, досягненнях наукової роботи, а й в самому процесі наукової роботи…».

Відомий вислів «Наука – рушій прогресу» можна перефразувати словами Вернадського: «Наукова думка стає основним фактором людського розвитку».