I. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ .

1. Поняття про інфекційні захворювання. Класифікація інфекційних захворювань. Збудники захворювань, шляхи передачі.

2. Етіопатогенез, клінічні прояви і напрямки фармакотерапії основних кишкових інфекцій (харчові токсикоінфекції, дизентерія).

3. Етіологія, патогенез, клінічні прояви й основні напрямки фармакотерапії основних вірусних захворювань (грип, аденовірусна інфекція).

4. Етіологія, патогенез, клінічні прояви й основні напрямки фармакотерапії дифтерії.

5. Поняття про дитячі інфекції. Клінічна картина, напрямки фармакотерапії кору, вітряної віспи, коклюшу, скарлатини.

6. Етіологія, патогенез, клінічні прояви й основні напрямки фармакотерапії правця.

7. Етіологія, патогенез, клінічні прояви та напрямки фармакотерапії малярії.

8. Виписати в рецептах: метронідазол, еметин, тетрациклін, доксициклін (вібраміцин), плаквеніл, примахін (примаквін), хлорохін (хінгамін), ципрофлоксацин, левоміцетин, ампіокс, бензатин (біцилін-1, екстенцилін, ретарпен), мезлоцилін (байпен), азітроміцин, спіраміцин (роваміцин), мідекаміцин (макропін), гентаміцин, неоміцин.

Формування уявлень про інфекційні захворювання йде в далеке минуле, проте науково обгрунтовані факти, що дозволяють сформулювати наукову дисципліну, були одержані лише на рубежі XIX-XX сторіч. Цей час часто називають “золотою епохою бактеріології”, оскільки за дуже короткий історичний період (всього декілька десятиліть) були зроблені відкриття, що склали теоретичну основу всіх подальших досліджень аж до середини XX сторіччя.

Не дивлячись на успіхи у області клінічної медицини проблема інфекційних захворювань продовжує залишатися достатньо складною у всіх без виключення країнах світу. Практично впродовж всього XX сторіччя клінічна медицина переважно займалася дослідженням інфекційних захворювань, які протікають в типових, клінічно маніфестних формах. На сучасному етапі були визначені нові аспекти проблем, однією з яких є встановлення ролі інфекційних збудників в розвитку хронічних запальних захворювань людини, через що, питома вага інфекційних захворювань в загальній структурі патології людини може досягати 60-70 %.

Інфекція (від лат. infectio – забруднення, зараження) є широким загальнобіологічним поняттям, що характеризує проникнення патогенного збудника в інший більш високоорганізований організм і подальше їх антагоністичне взаємовідношення.

Інфекційний процес – це обмежена в часі складна взаємодія біологічних систем мікро- і макроорганізму, протікаюче в певних умовах зовнішнього середовища, виявляється на субмолекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, органному і організменому рівнях і закономірно закінчується або загибеллю макроорганізму, або його повним звільненням від збудника.

Інфекційна хвороба – це конкретна форма прояву інфекційного процесу, що відображає ступінь його розвитку і має характерні нозологічні ознаки.

Інфекційний процес є одним з найскладніших біологічних процесів в природі, а інфекційні хвороби є грізними, руйнівними чинниками для людства, наносячими йому колосальний економічний збиток. Збудниками інфекційних захворювань можуть бути бактерії, віруси, рикетсії, хламідії, мікоплазми, прості, грибки, гельмінти.

Впродовж всього свого життя людина контактує з величезним світом мікроорганізмів, але викликати інфекційний процес здатна лише нікчемно мала частина цього світу (приблизно 1/30000). Ця здатність в значній мірі визначається патогенністю збудника.

Патогенність – видова ознака мікроорганізму, закріплений генетично і характеризуючий здатність викликати захворювання. По цій ознаці мікроорганізми підрозділяються на патогенні, умовно-патогенні і непатогенні. Головними чинниками, що визначають патогенність, є вірулентність, токсигенність і інвазівність.

Вірулентність – це ступінь, міра патогенності, індивідуально властива конкретному штаму патогенного збудника.

Токсигенность – це здібність до вироблення і виділення різних токсинів (екзо- і ендотоксини).

Інвазівність – здібність до проникнення в тканини і органи мікроорганізму і розповсюдженню в них.

Чинники і способи агресії збудників інфекційних захворювань різноманітні. Серед них – індукція стресу, геморагічних реакцій, алергічних і іммунопатологічних реакцій, прямий токсичний ефект на клітки і тканини, іммунодепресія, розвиток пухлин і ін. Нерідко вторинні зміни перевищують пошкодження, що викликаються безпосередньо збудниками. Це пов'язано з переважною дією екзо- і ендотоксинів, продукованих збудником, і антігенемією. У теж час збудники хвороб володіють властивостями, перешкоджаючими дії на них захисних чинників макроорганізму.

На сучасному етапі в лікуванні інфекційних захворювань використовується величезна кількість етіотропних засобів. Це пов'язано з тим, що з'являються високопатогенні штами збудників і виникає лікарська стійкість їх до протибактеріальних препаратів, а також із зміною резистентності макроорганізму і вторинним імунодефіцитом.

Етіотропная терапія (від греч. aitia – причина, tropos – напрям; етіотропний – направлений проти причини захворювання). Етіотропноє дія може бути направлене на збудника або (и) його токсини. Для дії на збудника проводять хіміотерапію і антібіотікотерапію. Під хіміотерапією розуміється антимікробне, антипаразитарне лікування за допомогою хімічних засобів. Суть антібіотікотерапії полягає в лікуванні препаратами природного походження, продукованими мікроорганізмами; це лікування направлене на придушення зростання або знищення хвороботворних мікробів при інфекційних захворюваннях. Багато сучасних антибіотиків є напівсинтетичними, тобто створені шляхом видозміни первинної молекули. Існує група специфічних лікувальних засобів, що надають виборчу дію тільки на певний вид бактерій, вірусів і токсинів (лікувальні сироватки і імуноглобуліни). Вони містять у високих титрах антитіла проти відповідних збудників; їх одержують шляхом імунізації тварин (гетерогенні сироватки і імуноглобуліни) і від донорів, наявність високих титрів відповідних антитіл в крові яких обумовлена або перенесеною інфекцією, або імунізацією.

На частку протиінфекційних препаратів доводиться близько 20% від всіх ліків, які вживаються в медицині.