Об’єктно-предметна сфера та джерельна база історичного краєзнавства

Основні напрями краєзнавства, його переваги та специфіка.

Поділ краєзнавства за пріоритетними сферами наукових зацікавлень. Форми краєзнавчої діяльності.

Історичне краєзнавство. Співвідношення об’єктно-предметної сфери історичного краєзнавства та історичної регіоналістики.

Основні джерела історико-краєзнавчих досліджень.

1. Пріоритет у введенні до наукового обігу поняття "краєзнавство" належить Іванові Франку. У статті "Галицьке краєзнавство" (1892р.) він вперше дав наукові обґрунтування цього поняття, виклав своє бачення місця та ролі регіональних досліджень у вихованні й освіті народу, наголосив на науково - культурному значенні краєзнавства.

На думку Я. Верменич, краєзнавство, як підсистема регіоналістики, має виразну специфіку, яка дає підстави для окремого розгляду його когнітивних та соціально-інформаційних функцій. Відтак, регіональне дослідження набуває значення краєзнавчих знань тоді, коли у них виникає потреба в контексті вивчення історії "малої батьківщини", того чи іншого регіону або міста. З іншого боку, факти і знання, які здобуваються в рамках краєзнавства, можуть стати надбанням "великої науки", насамперед у руслі осмислення загального і часткового в історичному процесі.

Краєзнавство не лише вводить у канву природничих і соціогуманітарних досліджень місцевий колорит, але й незмірно розширює й організує коло людей, зацікавлених у дослідженні рідного краю. Значення краєзнавства у вихованні національної свідомості, патріотизму годі переоцінити.

М. Костриця вважає, що у найзагальнішому вигляді сучасне краєзнавство виступає як нижчий таксономічний елемент країнознавства. Функції країнознавства – освітня, науково-дослідницька, практична, прогностична, методологічна, світоглядна та ін. – підпорядковані завданню всебічної обробки первинної країнознавчої інформації, розробленню і популяризації цілісної концепції розвитку та функціонування країни, вироблення типології країн. Зональне країнознавство поміж іншим досліджує своєрідність певного регіону, основні історико-географічні типи спеціалізації і розміщення господарства, характер розселення людності, трудові традиції і навички, особливості середовища і пристосування до нього, антропогенне навантаження на територію тощо.

Краєзнавство входить одночасно і в сферу науки, і в сферу громадської діяльності. Притаманна йому комплексність і багатогранність утруднює його розгляд у науковому вимірі. Проте, перевагою краєзнавства є можливість застосувати не лише його наукові основи, але й та система зв’язків із громадськістю, які воно забезпечує.

Специфіка краєзнавства полягає у тому, що воно:

- зближує системи природничого і соціогуманітарного знання;

- дозволяє конкретизувати і персоніфікувати історико-культурний процес, руйнує бар’єри між професійною наукою і аматорами-ентузіастами.

Антропоцентризм, увага до людини та її оточення зближує краєзнавство з такими популярними на Заході напрямами історичної науки, як історія повсякденності, соціальна історія. Як і названі напрями, краєзнавство відкриває величезні можливості для виявлення ідеї закономірності у діях суб’єктів історичного процесу. Відмінність полягає в тому, що соціальна історія віддає перевагу дослідженню певних людських спільнот (груп), а краєзнавство ґрунтується на просторових обмежувачах. Втім, в обох підходах проглядається ідея певної автономності людини від держави і одночасної приналежності до "громади" як оптимального для неї суспільного середовища.

Джерела масовості краєзнавства і його популярності у тому й полягають, що усвідомлення спільності доль людей, які мешкають поруч, та особистої причетності до своєї історії створює у людини, з одного боку, відчуття захищеності, а з другого – відповідальності перед майбутніми поколіннями за збереження успадкованих від минулого безцінних духовних скарбів. Зв’язок поколінь, що змінюють одне одного на певній території, стає зримим і відчутним. Прилучаючись до вічного, людина усвідомлює себе співучасником історичного процесу, творцем нетлінного. І. Франко у згадуваній статті "Галицьке краєзнавство" писав: "перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму". Російський академік Д. Лихачов наближався до істини, коли писав про краєзнавство як "наймасовіший різновид науки".

У підвищеній емоційності, яка супроводить краєзнавчі пошуки, є також певні від’ємні моменти. Як громадський рух, краєзнавство тяжіє до максимального розширення своїх лав і не має власних систем відбору найерудованіших і найсумлінніших. Надто широке коло людей, причетних до творення краєзнавчої продукції, наявність серед них багатьох любителів-непрофесіоналів таїть у собі загрозу втрати критеріїв об’єктивності і науковості. Виникає небезпека штучної "героїзації" своєї історії, ідеалізації місцевих діячів – всього того, що найчастіше вкладається в поняття "історичний романтизм". Утім, від такої небезпеки не застрахована жодна галузь історичного знання.

Загалом, уявлення про краєзнавство як переважно "аматорську" сферу помилкове: у краєзнавчій продукції домінує доробок професіоналів-викладачів, архівістів, музейних працівників. Нині, коли навіть у столиці можливості ознайомлення з зарубіжною книжковою і журнальною продукцією вельми проблематичні, в регіонах знайдете не надто багато охочих займатися проблемами історіософії чи всесвітньої історії (хоча століття тому провінційна київська школа дослідників історії Франції користувалася неабияким авторитетом у Європі). Природно, що уподобання більшості істориків у провінції фокусуються на краєзнавчій проблематиці. Прекрасно, коли їхні зусилля скоординовано довкола створення таких масштабних праць, як "Історія міст і сіл" чи "Звід пам’яток". Але й тих краєзнавців, які самотужки досліджують історію однієї церковної будівлі чи біографію забутого маляра, звинувачувати у дрібнотем’ї несправедливо. Адже за самою своєю природою краєзнавство – це мозаїка деталей і подробиць. А вартість кожної з них визначить лише час. Адже писемні й речові пам’ятки, на жаль, не вічні. Багато що з утраченого під час руйнівних катаклізмів XX ст. дійшло до нас у вигляді копій і виписок, що їх зробили краєзнавці попередньої доби.

Описовість, фактографізм, за які часто картають краєзнавців, є, здебільшого, ознакою поваги до факту й інтересу до "неполітичних", побутових сфер життя. Впродовж останніх років краєзнавці ввели в обіг величезний масив нових джерел, і це кардинально змінило наші уявлення про роль діячів церкви і церковних історичних товариств у дослідженні історії України. Без краєзнавчих досліджень соціальних процесів в українській "глибинці" першої половини XX ст. історики не змогли б проникнути у духовний світ людей, що стали об’єктом жорстоких соціальних експериментів. Осягнути масштаби трагедій голодомору та масових репресій без введених в обіг краєзнавчих матеріалів було б неможливо.

Внаслідок своєї масовості краєзнавство водночас є засобом накопичення інформації і каналом її розповсюдження. Воно підтримує суспільний інтерес до історії не лише в місцевому соціокультурному середовищі, але й на всіх рівнях освіти, засобами музейництва, туризму тощо. Отже, серед його функцій важливе місце посідає соціально-історичне інформування шляхом збільшення обсягу актуалізованого історичного знання.

♦ ♦ ♦