Розквіт міжнародних зв’язків Руси за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Наступником Святослава Завойовника на Київському княжому столі у 980 році, після кількох років феодальних усобиць і загибелі братів Ярополка й Олега, став син Святослава від ключниці Малуші Володимир Святославович (980 – 1015 рр.). Напрямки зовнішньої політики Володимира Святославовича географічно були такі ж, як і в його попередників (головні – Степ і відносини зі Східною Римською імперією), але методи вирішення зовнішньополітичних проблем Володимиром відрізнялись від тих, що вживали його славні предки.

Боротьбу з печенігами князь Володимир проводив так же, як і його батько Святослав – шляхом постійних військових походів, бо війни з ними не перепинялись ніколи: «бі рать без переступа», – пише літописець, тобто боротьба була безупинною. Щоб стримати наступ орд, Володимир почав ставити городи й укріплення по обох боках Дніпра; в городах же ставив сильні залоги. Залишки оборонних валів, побудованих у цей час, залишилися й донині – простягаються довгими лініями по 100 – 200 км. Такі величні прикордонні укріплення в більш давні часи зводили тільки римляни. Завдяки фортифікаційним заходам Володимира наступ печенігів на Русь значно послабився.

Відносини зі Східною Римською імперією.

Як і в давніші часи, так і в часи Володимира Святославовича Константинополь підтримував зв’язки з печенігами і раз по раз насилав їх на руські землі. Це було очевидно. Арабський християнський письменник Ях’я Олександрійський зазначив, що після смерті Святослава стосунки між Києвом і Константинополем були дуже неприязні. Але в самій Східній Римській імперії внутрішня боротьба за владу (проти наступників Цимисхія імператорів Василя й Костянтина підняв повстання вельможа Варда Фока) змусила греків шукати порозуміння з Києвом: імператор Василь просив у Володимира допомоги проти заколотників. Греки думали, що, як і раніше, за певну платню київський князь дасть їм своє військо. Але Володимир проявив себе як справжній володар: допомогу обіцяв, але за те запросив руки сестри імператорів.

Греки, які вважали свій «Новий Рим» єдиним утіленням Спасіння на землі, а своїх імператорів прирівнювали до Бога, ще й маючи спеціальні вказівки Костянтина Багрянородного відносно можливих подібних вимог «варварів», були в шоковому стані. Адже вони відмовили в такій честі навіть німецькому королю Оттону, що також титулувався як «римський імператор»! Проте становище Василя й Костянтина було таким скрутним, що їм нічого не залишалось, як погодитися. Так Володимир домігся обіцянки, що цесарівна Анна стане його дружиною, сам при тому виславши на допомогу імператорам 6000 пішого війська. Військо Фоки було розбито. Проте, як тільки небезпека минула, імператори почали робити вигляд, що нічого не обіцяли.

Володимир не став довго чекати, бо зовсім не збирався відступати від своєї вимоги. Князь вийшов у похід на Південь і швидко зайняв Крим. Для Константинополя то був важкий удар. Крим мав для нього важливе значення – місцеві грецькі міста грали роль посередників у торгівлі з усією Східною Європою, втрата їх була б сильним ударом по економіці імперії. Та й просторовий чинник у імперіальній політиці теж скидати з уваги не слід – чим більші межі держави, тим вона могутніша.

Після довгої облоги Володимир заволодів головним містом Криму Херсонесом (Корсунем). Тоді грецькі імператори вирішили виконати свою обіцянку й прислати свою сестру Володимиру. Але при тому поставили умову: князь повинен стати християнином. Володимир погодився. Але ніякого «прийняття християнства від Візантії», як інколи пишеться в літературі, не було – Володимир прийняв аріанський Символ віри (див. текст Символу віри у: Літопис Руський. – С.64), корсунську модель церковної організації, бо та була в той час незалежною від Константинополя, й дав поштовх розвитку в Руси Кирило-Мефодіївського слов’янського обряду.

У Корсуні відбулося його вінчання з Анною, після чого князь забрав свої війська з Криму й повернув Корсунь грекам. На нашу думку, такою своєю дією Володимир, на жаль, тільки посилив позиції греків у Криму. Корсунь же міг розраховувати зовсім на інше, чому, власне, й допомагав Володимиру. Увесь подальший час князювання Володимира у нього були погані стосунки з Кримом. Наше пояснення причини того, чому вони остаточно зіпсувалися, принаймні виглядає логічним.

Водночас зазначимо, що через факт свого одруження з грецькою принцесою честолюбний будівничий нової швидко зростаючої держави Київський князь Володимир став не просто членом родини європейських монархів, а й завдяки своїй порфірородній дружині посів почесне місце в її ієрархії, відтіснивши інших претендентів. Адже саме в цей час руки цієї «доньки Священної імперії» домагався не будь-хто, а сам засновник нової династії французьких королів Гуго Капет (мається його лист до імператорів Василія ІІ і Костянтина з пропозицією дружби й союзу, в кому містилося також прохання руки грецької принцеси, який зберігся у зібранні листів Герберта Орійяка – довіреного секретаря архієпископа Реймського). Але всі ці плани були облишені після отримання французьким монархом вісті про заручини принцеси Анни з руським князем.

Безумовно, встановлення родинних зв’язків між Рюриковичами й Македонською династією набувало важливого політичного значення й сприяло історичному повороту у справі введення християнства в якості офіційної релігії в Руси.

Прийняття християнства як велика зовнішньополітична

акція князя Володимира.

Дана подія сталася у 988 році. Про неї літописець пише дуже докладно (Див.: Літопис Руський. – С. 51 – 67), подаючи низку переказів, як також і роблячи великі богословські вставки у текст. Величезним є на сьогодні й масив наукової літератури з даної теми. Тим не менш, багато питань все одно залишаються непоясненими. Їх з’ясування не є нашим завданням, але деякі загальні констатації нам викласти необхідно.

На час, коли слов’янські народи впритул підійшли до прийняття християнства, Християнська церква уже виразно виказувала наявність двох конструкцій у своєму на той час ще єдиному організмі. Розбіжності між двома гілками християнства (західною й східною) мали глибинні культурно-історичні й геополітичні причини. І в цій площині Рим мав набагато тривалішу традицію апостольського авторитету римських єпископів та ієрархічного становища Римської кафедри і її організаційних принципів.

Константинополь, що постав порівняно пізно, до того ж розваливши Риму його митрополію Іраклію (Фракію) /тут зазначимо, що далеко не кожна митрополія є окремою церквою, хоча потенціал такий теоретично має, але окрема церква без митрополії неможлива, чому, власне, Константинополь і рвав Рим, забираючи Іраклію/, наголошував на своєму статусі центру єдиної на той час Християнської церкви і на цьому базував претензію на ієрархічну першість свого єпископа. Це було доволі слабо обґрунтовано, то ж не випадково, що навіть у часи свого найбільшого розквіту – в період правління імператорів Анастасія та Юстиніана І, Константинополь не досяг рівня Риму в своєму прагненні стати духовною й історичною столицею тогочасного християнського світу. Він не тільки не зміг побороти Рим і утвердитися на Заході, а навіть отримати повне визнання в межах власної держави – через опозицію більш давніх осередків церковного життя на Сході.

Принципово іншими ніж на Заході були в Східній Римській імперії насамперед стосунки між церквою й державою. Від початку церква стала тут однодержавною і прагнула однонаціональності. Дослідники зазначають щодо Грецької церкви й те, що вона перетворилась на знаряддя досягнення державою своїх політичних цілей, що, безумовно, було явищем негативним, як також у якості негативу вчені називають те, що вона допускала втручання імператорів у свої внутрішні справи. Але слід сказати, що з цим не все так просто. Якщо уважно проаналізувати історичні джерела, то стане ясно, що подеколи втручання грецьких імператорів у справи їхньої церкви мало прогресивне значення, бо, якщо церкву не контролювати, вона доживеться не тільки до серйозних помилок у доктринальних питаннях з вельми суб’єктивних причин, а й до появи й розгулу інквізиції, що історичний досвід Західної церкви продемонстрував наявно. Тому тут треба бути обережними й розуміти, що Східна церква допускала втручання в свої справи тільки Богом даного імператора, і більше нікого з політиків. І таку настанову Східної церкви слід визнати цілком логічною, бо, якщо згідно з Кодексом Юстиніана (VІ ст.) церква і держава є рівними контрагентами взаємостосунків, то виразником інтересів держави для церкви, яка є «тілом Христовим», може бути тільки той самий Богом даний імператор, і більше ніхто.

Таким є канон, яким уже стало відповідне положення з Кодексу Юстиніана щодо «симфонії взаємовідносин» держави й церкви, і остання його зберігає. Й сьогодні до неї в цій площині жодних претензій бути не може: церква імператорські династії не знищувала.

Втручання імператорів Східної Римської імперії у справи Східної церкви й віри отримало назву цезаропапізму, який у V ст. уже був оформлений теоретично. Згідно з ним у єдиній державі мало бути єдине право і єдина віра, а джерелом для того й іншого був імператор і архієрей в одній особі. Їх компетентність поширювалася не лише на організаційні справи церкви (призначення й усунення ієрархів), а й на догматику: імператорські едикти були обов’язковими не тільки для світських підданих, а й для духовних. Інакше складалися стосунки між політичною й духовною владами на Заході. Там також Римський імператор був репрезентантом найвищої політичної влади у романо-германському світі, але в стосунках з церквою, принаймні формально, він уважався одним з мирян. Безумовно, були періоди, коли імператорська влада чинила сильний тиск на церкву й римських пап, але у справи віри й догмати вона не втручалась. Поступово Римська курія здобула значний політичний авторитет й істотно впливала на долю окремих держав. Римо-католицька церква змогла забезпечити собі органічну незалежність від держави й набула наднаціонального універсального характеру, який спромоглася зберегти, незважаючи на політичні зміни в Римській імперії, а згодом і в середньовічній Європі, як також і пізніше – в новітні часи.

В Руси особливо помітним стало посилення позицій християнства під час правління великої княгині Ольги, про що ми говорили вище. Як далекоглядний політик Ольга, вочевидь, враховувала болгарський досвід у боротьбі за досягнення незалежної церковної організації (маємо на увазі перш за все досягнення патріаршої гідності для єпископа Даміана з Доростолу). Підлеглість Константинопольському патріарху не могла не тягти за собою політичної залежності від імперії, правитель якої був головою своєї церкви і мав вирішальний голос у справах церковних. На Руси ж діяв у ті часи ще один різновид християнства – третього, слов’янського (кирило-мефодіївського) обряду, що здійснювався давньослов’янською мовою. В країні тоді ще не сформувалось виразної прихильності ні до Заходу, ні до Сходу, отже не було й упередженості у ставленні ні до західного, ні до східного варіантів християнства. Русь прагнула свого власного шляху в християнському світі.

На середину Х ст., особливо після розгрому Хазарії, країни Надволжжя остаточно втрачають своє лідируюче становище в економічному й культурному житті Східної Європи. За часів князювання Ольги та Святослава Рюриковичів волховсько-дніпровський «шлях з варяг у греки» стає найважливішою торговельною магістраллю Східної Європи. Домінантою в господарському житті стає не Волга, а Дніпро й, частково, Дністер і Дунай, через які проходять головні торговельні шляхи до Східної Римської імперії та країн Західної Європи. Крім того, розгром іудео-Хазарії великим князем Святославом, об’єднання під його рукою всіх визначних слов’янських і неслов’янських племен означали остаточне згортання впливу у Східній Європі іудаїзму, поширеного серед хазарської аристократії, і мусульманства, поширеного серед волзьких болгар.

Слід відмітити, що вже на час болгарських кампаній князя Святослава християнство в процесі свого поширення дійшло вже впритул до українських земель. Наприкінці Х ст. на землях полабських слов’ян була заснована Магдебурзька митрополія з шістьма єпархіями; у 965 році прийняла християнство Польща, а Чехія на цей час уже була цілком християнською країною. Та й на теренах існуючого з початку VІІІ ст. Руського каганату з центром у Тмутаракані ще в 732 році Константинополь зафіксував існування візантійського єпископства Тамарха, яке дуже швидко стало митрополією. Боротьба за домінування «Корсунською стороною» між Києвом і Константинополем наявно проявилася вже в часи правління Київського князя Ігоря (див. вище). Отож, християнство рухалося на землі України як із заходу, так і зі сходу.

Однак не слід забувати про існування слов’янського варіанту християнства – того третього, «внутрішнього» шляху його постання, який мав вираз у слов’янській кирило-мефодіївській традиції.

Після загибелі Святослава Завойовника й сходження на Київський великокняжий престол його старшого сина Ярополка в Руси виникли сприятливі умови для прийняття християнства. Князь Ярополк був вихований у прихильності до цієї релігії і, ймовірно, хрещений ще своєю бабусею великою княгинею Ольгою. У 973 році він відправляє послів у Кведлінбург – резиденцію імператора Оттона І, який, як ми зазначали, займався активною місіонерською діяльністю. Згодом до Ярополка прибуває посольство з Риму, від папи. Джерела не подають подробиць цих важливих подій, але дають підставу до припущення щодо деяких успіхів у справі християнізації Руси. Дослідники вважають, що на тлі того факту, що Русь утратила свої позиції в Причорномор’ї й її взаємини з Константинополем були зіпсовані, такі контакти із Заходом були можливими кроками на шляху до хрещення Руси від Риму. Принаймні, ті ж серби й хорвати в цей час були предметом постійної уваги західних місіонерів, а Карл Великий, захопивши Паннонію й Хорватію, відразу ж ужив невідкладних заходів для поширення тут впливів Риму.

А як же третій, «внутрішній» кирило-мефодіївський шлях розвитку християнства? Можливо, Рим би терпів його – через визнання ним примату Римського папи, а можливо, й ні. А якщо ні, то тоді це була б для Руси така ж залежність, як і від Константинополя.

Протистояння Сходу й Заходу призвело до того, що частина слов’янства опинилась у сфері впливу Римського папського престолу, а інша – Константинопольського патріарха й імператора. Це був для Руси-України той же шлях «torn country» («розірваної країни»), яким вона вже наявно пішла з часів Б. Хмельницького (тільки замість Константинополя Схід стала собою уособлювати православна Москва), йде й сьогодні, і який від початків був одразу ж нищівним для неї. Щоб у нього не втрапити, в Руси в період, що розглядається, був тільки один вихід – торування того самого третього, «внутрішнього» шляху розвитку християнства – кирило-мефодіївського. Але діяти треба було обережно й поступово, бо той третій шлях об’єктивно не міг влаштовувати ні християнський Захід, ні тодішній християнський Схід. Тому звернемо увагу насамперед на те, що Володимир приймав християнство підкреслено незалежно (навіть хрестили киян у річці, чого не дозволив би зробити жоден грецький ієрарх, якби був присутній при цьому. То ж руси все робили так, як у ранньохристиянські часи, що теж можна вважати за демонстрацію незалежності в релігійній площині); священика Анастаса, якого терпіти не могли греки, демонстративно поставив на чолі Десятинної церкви, яку будував як дар князя своїй церковній організації. Духовенство Володимир запросив з Болгарії, бо там у ті часи був незалежний патріархат в Охриді. В болгарській церкві вживалась у богослужінні створена «слов’янськими апостолами» Кирилом і Мефодієм спеціальна богослужбова слов’янська мова, яка стала мовою й Руської церкви. Отже, Володимир заснував східно-християнську церкву, яка, проте, не була грецькою.

Акт уведення християнства в якості офіційної релігії в Руси зробив Київську державу активним чинником християнської Європи. Князя Володимира Святославовича, який здійснив його, з ХІІІ ст. в Руси стали вважати святим, а нащадки титулували його Великим.

Відносини із Заходом.

Саме великому князеві Володимиру належить пальма першості в процесі залучення Київської Руси до європейського політичного процесу. Благовірним християнським володарем, «сильним державою й багатством» характеризується Володимир у листі архієпископа Бруно Кверфуртського до германського імператора Генріха ІІ. Так, не підлягає сумніву факт порозуміння між ним і шведським королевичем Стирбйорном, спрямованого проти Польщі, що сталося приблизно 980 року, коли Володимир, подолавши Ярополка як голову прозахідної партії в середовищі еліти Руси, й підкоривши вже майже всі східнослов’янські землі, рушив війною на Польщу. У цей же час Стирбйорн, порозумівшись із датським королем Гарольдом і забезпечивши собі військову допомогу з Данії (а, можливо, й з Новгорода), витіснив поляків з дуже важливого міста Волинь (досі точаться суперечки щодо ототожнення цього міста), захопив його й рушив у походи на північно-західні слов’янські землі, звівши тим нанівець усі успіхи Польщі в цьому регіоні Балтії. Саме в цей час і визволив деякі «гради» від «ляхів» і Володимир Великий.

Цей перший українсько-шведський союз можна вважати предтечею подальших взаємозв’язків між Україною й Швецією. Можливо, звідси починається й традиційне протистояння Польщі і Швеції в боротьбі за оволодіння Помор’ям.

Київська Русь не була відмежована від Заходу вже хоча б тому, що прийняла християнство в часи Володимира Великого в його кирило-мефодіївському варіанті, який визнавав примат Римського папи. У той час церква ще не була розділена й папа вважався формальним головою всього християнства. Все це давало можливість Володимиру здійснювати збалансовану політику між Заходом і Сходом. Князь після прийняття християнства не тільки не розірвав, а навпаки посилив свої контакти з Римом і західним світом у цілому. У цьому відношенні характерно, що якщо про зносини Володимира з Константинопольським патріархатом у джерелах відсутні будь-які сліди (що є дивним, чи не так?), то самі тільки давньоруські записи повідомляють про три римські посольства до Володимира і два руські – до Римського папи (а деякі вчені, як подає, зокрема, І.Кузич-Березовський, взагалі налічують обопільних посольств аж 12). Наші літописи фіксують прихід з Риму посольств «з любов’ю й честю». Це – дуже важливо, бо просто так посли з Риму до володарів з колишніх «варварських» країн «з любов’ю й честю» ніколи не прибували.

Дипломатичні й церковні зв’язки Києва з Римом мали своїм наслідком те, що Київська держава стала об’єктом далекосяжних планів германського імператора Оттона ІІІ і його вчителя – папи Римського Сильвестра ІІ. Ці плани передбачали створення нової Західної Римської імперії з включенням до неї слов’янських держав на рівноправних засадах. Оттону ІІІ довелося відкинути наміри свого діда Оттона І інтегрувати у свою імперію слов’янські народи, використовуючи християнство як засіб германської експансії. Цей германський наступ зустрінув запеклий опір полабських слов’ян, до яких були нищівними Рим і Німеччина, й викликав величезний опір завойовникам. То ж, відтепер, згідно з новим планом нового імператора, він і Римський папа мали очолити Федерацію вільних християнських народів. Один – як представник світської влади, інший – духовної. Межі цього союзу окреслив сам папа Сильвестр ІІ такими словами: «Нашою, нашою є Римська імперія. Сили дасть нам багата на овочі Італія, на військові сили Франція (Галлія) й Німеччина, не бракуватиме між нами також найхоробріших королівств Скіфії». [Як бачимо, Рим на той час розглядав держави з терену місії апостола Андрія Первозванного, яка, власне, й мала назву «Скіфія», в західній традиції – як королівства].

З цією метою налагоджувалися зв’язки імперії Оттонів і папського престолу з Польщею, Угорщиною й Чехією. В 1000 році й до Києва прибуває посольство від папи у супроводі послів угорського й чеського королів «з любов’ю й честю», як про це повідомляє Ніконівський літопис. Під «Скіфією», яку планувалось залучити до нового союзу християнських народів, малися на увазі передовсім землі на північ від Чорного моря, тобто – українські землі, й інші слов’янські держави.

Ясно, що папські посли, як також і представники Угорщини й Чехії, намагалися втягнути Володимира й охрещену ним Русь в орбіту християнської Європи під гегемонією німецьких імператорів і папи. Така ж делегація папських послів разом з представниками польського короля Болеслава Хороброго за кілька місяців до візиту в Київ відвідувала Угорщину й принесла її правителю Стефану королівську корону, а також надала право створювати церковну ієрархію в Угорському королівстві. Майже цілковита схожість ситуації дає підстави вченим припускати, що посли папи у супроводі послів двох дружніх Руси держав – Чехії й Угорщини – принесли князю Володимиру корону й право самостійно створювати церковну ієрархію в Руси. Відсутність при цьому представників Болеслава Хороброго свідчить про те, що Рим добре орієнтувався в конфлікті Руси й Польщі через «Червенські городи».

Відповіддю було Володимирове посольство до Риму, зафіксоване у Ніконівському літопису під 1001-м роком. Але із запису видно, що одночасно з послами до Риму князь Володимир вислав своїх послів також і до східних патріархів – Єрусалимського, Олександрійського (в Єгипті) та Антіохійського (Вавилон). Володимир явно тиснув на Захід і Схід, примушуючи їх рахуватися з незалежницькою політикою Руси й скоріше визначатися у пріоритетах своєї зовнішньої політики.

Смерть імператора Оттона ІІІ (1002 р.) і папи Сильвестра ІІ (1003 р.) перервала реалізацію їхнього замислу, але вони встигли створити сприятливий ґрунт для активізації стосунків Руси із Заходом, як також і для діяльності католицьких місіонерів у Київській державі. У джерелах немає будь-яких точних указівок на створення Римом митрополії в Руси, як це припускають деякі дослідники. Однак безсумнівним є те, що Руська церква, яка сама могла виводити себе від місії «Скіфія» апостола Андрія, не мала в часи князя Володимира конфліктів з Римом, вважаючи себе частиною Вселенської церкви, хоча адміністративно Риму й не належала. Виняток у той період становили саме ті «Червенські городи» з Перемишльською єпархією, залежною від папи. Популярність слов’янського кирило-мефодіївського обряду була в ті часи дуже великою, але й боротьба проти нього розгорнулася в слов’янському світі дуже швидко – вже в другій половині ІХ ст., у зв’язку з григоріанською реформою календаря та процесом централізації, що став наявним у Римо-католицькій церкві в цей час. «Третій» варіант християнства – кирило-мефодіївський, слов’янський – став явно заважати своєю незалежною від Заходу і Сходу поставою. Про надзвичайну популярність і життєвість слов’янського обряду в Чехії, Польщі й Руси ще навіть у другій половині ХІІ ст. говориться в листі краківського єпископа Матвія Холери (бл. 1145 р.) до дуже популярного місіонера й проповідника, одного з ініціаторів Другого хрестового походу Бернарда з Клерво, якого після його смерті Католицька церква нарече святим. Зміст цього листа виразно свідчить про те, що слов’янський обряд у Польщі й Чехії активно нищився Римом, а в Руси – Константинополем. Краківський єпископ, палкий прихильник латинського обряду назвав слов’янський обряд гіршим від «грецької схизми». На його думку, Русь від самого початку була заражена «єретичним духом», через що він просив Бернарда прибути до Польщі й розпочати місію навернення Руси до «істинного християнства» з одночасним викоріненням решток слов’янського обряду в самій Польщі. Так Рим показав своє істинне обличчя відносно третього, слов’янського шляху розвитку християнства. Але таке ж обличчя поступово почне демонструвати в Руси й Константинополь.

Тим не менш, вказаний лист ревного прихильника латинства свідчив про те, що слов’янський обряд на українських землях ставав підґрунтям до створення своєрідної форми християнства, на яку дивились як на «єресь» і Рим, і Константинополь.