Великий князь Святослав Завойовник (964 – 972 рр.).

Уже те, що великий князь Святослав Ігоревич увійшов у історію як Завойовник, говорить про його активну зовнішню політику та її методи.

Східний напрям геополітики.

Насамперед це – іудео-Хазарія. Вона, програвши Руси ще в часи князя Олега боротьбу за дніпровий «шлях із варягів у греки», продовжувала тримати під контролем торгівельний шлях по р. Волга. Спочатку Святослав провів успішні походи на данників Хазарії – в’ятичів та державу «срібних болгар» (столиця – Булгар, побл. Казані). Потім Святослав рушив на саму Хазарію. Перше зіткнення: на терені між Доном і Волгою знаходилась хозарська фортеця Саркел («Біла вежа», або «Білий дім»), яку іудеям допомагали будувати греки. Оволодівши Саркелом, Святослав пішов на столицю Хазарії м. Ітиль, що розташовувалось в усті Волги. Від нього Святослав не залишив каменя на камені. Справдилось давнє хозарське пророцтво, що поляни з обосічними мечами переможуть хозарів, у яких мечі були гострі тільки з одного боку. Повертаючись уздовж Каспію й Кавказу в Русь, Святослав переміг і підкорив собі гірські народи асів (осетинів) і касогів (черкесів). Такі походи відбулись у 964 – 968 рр.

У річищі цього ж напрямку геополітики Святослава було й прилучення на північному сході Європи земель, заселених угро-фінськими племенами. Святослав зробив ці землі «осадою» (колонією) Руси (пізніше вони отримають назву «Залісся», або точніше, й що маловідомо з цілком зрозумілих причин, «Заліська укрáїна» – на кшталт «Сербської країни» чи стародавньої «Укрáїни Йорданської»). Управляли тут прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Процес колонізації цих північно-східних земель будуть продовжувати й нащадки Святослава.

Західний напрям геополітики.

Попередники Святослава не раз надавали допомогу грекам в боротьбі проти їхнього грізного північного сусіда – Болгарії, сильної держави на той час. На початку Х ст. в її руках була вже більша частина Балканського півострова. Болгарські царі змусили Східну Римську імперію платити їм данину. Остання, безумовно, шукала шляхів до знищення такого небезпечного для себе сусіда, як Болгарія.

Великі князі Олег і Ігор не забороняли своїм воїнам найматися на службу до імператорів Ромейської імперії, але Русь у цю справу втягти не дали. Святослав же необережно повівся в цій площині, що можна пояснити тим, що болгарський похід міг принести Руси багато користі, але й негаразди від того теж треба було прорахувати.

Святослав на цей час мав під своїм контролем великі шляхи по Дніпру й Дону, то ж його цікавив ще Дунай, бо тоді б уся чорноморська торгівля була б у його руках. Але важливими були не тільки торгівельні справи. Прагнення Святослава створити велику державу від Дунаю по Кавказ треба тут бачити найперше. А для того потрібні були гроші, й неабиякі. Тільки в такому аспекті можна розглядати важливість торгівельних шляхів, інакше руси будуть виглядати просто грабіжниками, яких нічого не цікавило, крім наживи. Можливо, комусь і вигідно подавати такими наших предків, ми ж, природно, з цим погодитися не можемо. Так, найманство русів, у т.ч. проти своїх же слов’ян, – величезна історична проблема, але й подавати русів набродом грабіжників – ніщо інше, як спроба фальсифікації історії.

У свій перший похід на Болгарію Святослав вирушив з величезним військом (60 тис. чол.., згідно з даними грецького історика Лева Диякона). У 968 році в битві під Доростолом (нині Силістрія) руське військо завдало нищівної поразки болгарській армії. Від розпачу болгарський цар Петро занедужав і через кілька днів помер. А руси продовжували наступ і в завзятій боротьбі завойовували місто за містом. Так під владу Святослава дісталося 80 болгарських міст. Столицею князь обрав Переяславець, або Малу Преславу (на південь від Дунаю). Літописець щодо цього походу Святослава пише так (Літопис Руський. – С. 38): «І рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут у городі Переяславці, і беручи данину в греків». Тобто Святослав просто перебрав на себе данину, що її платив Константинополь Болгарії. Оце й не сподобалось не тільки Візантії, а й болгарам. Для Східної Римської імперії то був важкий період – вона мала великі проблеми з арабами в Азії, а тут з Півночі ще й грізно насіла на неї Русь. Імператор Никифор робив усе, щоб підготувати Константинополь до захисту. Але Святослав не пішов на Константинополь, бо з Києва прийшла звістка про напад печенігів на столицю Руси, що сталося, вочевидь, зовсім не без таємної участі тих же греків.

Проблема степових орд.

Чорноморськими степами від незапам’ятних часів приходили на наші землі різні степові орди – кочовики, при цьому нищачи все, що тут жило. Землеробське населення все глибше вклинювалось у степову зону, господарсько освоюючи її і вводячи в культурне середовище. Але й Степ оборонявся, виставляючи проти осілих народів все нові й нові орди номадної людності, які палили оселі, нищили культуру й її носіїв, продавали їх у рабство. Нині академік РАН В.М.Массон пропонує розглядати вплив степових орд як «носіїв пасіонарності» позитивно – як чинник, що, на його думку, сприяв етнічним асиміляціям, культурно-генетичним мутаціям, а в цілому й розвитку культури. Не сперечаючись відносно того, що культура є явищем вельми агресивним та імперіалістичним за своєю суттю (що зазначав ще Б. Рассел), усе ж таки відмітимо, що для пасіонарності, асиміляцій і культур-генетичних мутацій людство в своєму арсеналі ще й у часи існування степових орд відпрацювало методи багато більш цивілізовані. Не будемо ми, вочевидь, далекі від істини, коли скажемо, що в академікові Массоні в цьому питанні спрацьовує підсвідомість того самого номада-степовика, а також російського імперіаліста, бо свої напади степові ординці здійснювали насамперед на терени сучасної України.

Печеніги, яких з-над нижньої Волги у Х ст. витіснили хозари, засіли на просторі від нижнього Дону до устя Дунаю й наявно загрожували русам перерізанням Степу й постійними нападами на купецькі каравани. Греки не раз використовували степові орди для нападів на невигідних у той чи інший історичний момент сусідів. На цей раз печенізький напад повинен був відтягти Святослава від Болгарії. Й інтерес Константинополя в цьому питанні бачити треба найперше.

Про напад печенігів на Київ докладно розповідає Літопис Руський (див.: С.38 – 39). Їх удалось обдурити й вони відступили від Києва, тоді кияни й вислали повідомлення про напад Святославу. Містився у ньому й вияв їхнього цілком зрозумілого невдоволення: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а своєї мало не втратив». То була оцінка руським суспільством того факту, що князі мало займались південно-східним напрямком геополітики, яка й містила в собі в якості першочергової проблему степових орд. Проте й логіку князя у справі зміщення центру своєї активної геополітики треба зрозуміти. Київський князь діяв у епоху становлення ранньофеодальних імперій та їх протиборства за місце в Європі. Лише за кілька десятиліть до появи Святослава на Дунаї розпалася Великоморавська слов’янська держава. У 962 році Римський папа коронував германського короля Оттона І імператорською короною. Київська держава, досягнувши вершини воєнної могутності завдяки походам Святослава Завойовника, виростала в динамічний військово-політичний організм, який мав усі шанси вирватись на авансцену тогочасного європейського політичного процесу і зіграти в ньому неабияку роль.

Другий похід на Болгарію (969 р.).

Святослав плекав надію створити єдину Велику русо-слов’янську державу й навіть перенести столицю з Києва на Дунай. Тим часом, поки князь перебував у Києві, болгари підняли повстання проти його влади. Святослав тут же відбув у похід і з ходу оволодів м. Преслава, потім рушив на південь, перейшов Балкани й почав захоплювати місто за містом. Страхом і жорстокістю Святослав примушував болгар до покірності; городи їхні просто руйнував. Зіткнення його з Константинополем було неминучим.

Похід на Східну Римську імперію.

Святослав почав свій похід зі свого звичайного повідомлення «Іду на ви». Східна Римська імперія в цей час знаходилась у грізній небезпеці. В країні вирував голод, зі сходу їй погрожували араби, і до всього ще додалося те, що в столиці стався державний заколот, унаслідок якого імператора Никифора було вбито, а на престол зійшов його вбивця Іван Цимисхій. Він почувався при владі дуже невпевнено, тому мусив шукати порозуміння зі Святославом. Іван Цимисхій змушений був просто благати його про мир. Святослав, який дуже гордо прийняв грецьке посольство, запросив величезний відкуп: нехай греки викуплять міста, які втратили, і заплатять за бранців. А якщо ні, то нехай якомога скоріше забираються з Європи – досить, мовляв, з них і Азії. (Ось як розмовляли предки з «великими світу сього», коли мали Імперію та її визнану династію!)

Імператор відповів письмово знов з проханням миру, але в образливому тоні. (Не подобався суперник… Що ж, зрозуміло: кому ж претензія на велич буде до вподоби, якщо ти сам на це претендуєш?). Святослав розсердився не на жарт (що цілком можна вже зрозцуміти) і відповів йому в такому ж стилі. Так і йшли ці переговори: обидві сторони обкидали одна одну лайками, як колись герої Гомера один одного під Троєю.

Святослав зі своїми полками зайняв Фракію й рушив на Константинополь. Під Аркадіополем (поблизу Адріанополя) стався кривавий бій, в якому було поранено мало не до смерті грецького полководця Варду. Боротьба велася з перемінним успіхом, але врешті решт перемогли греки. Військове щастя на цей раз обійшло Святослава.

Оборона Преслави. Після такої поразки Святослав відступив на Балкани, в Болгарію. Звідти князь висилав полки на землі Східної Римської імперії з наказом грабувати їх. Але грецький імператор Цимисхій тим часом порозумівся з болгарами, щоб спільними силами вдарити по русах. Святослав виявився в дуже важкому становищі, але тут знов виявилась його лицарська вдача й хоробрість його війська.

Цимисхій напав насамперед на болгарську столицю Преславу. Її обороняв старий воєвода Свенельд, який ходив у походи ще з батьком Святослава князем Ігорем. Свенельдове військо в повному бойовому порядку виступило проти греків на широкій площі під містом. Але греки сильним натиском загнали русів усередину міста. Цимисхій збирався взяти місто приступом, то ж сюди прибули воєнні машини, військо встало клином і рушило на мури міста. Руси відстрілювались, в греків летіли списи, каміння. Але греки поставили близько свої машини й зігнали таки оборонців з мурів. Імператор наказав ставити до мурів драбини. Першим вдерся на мур грецький вояк Феодосій, за ним кинулося все військо.

Руси замкнулися в царському палаці, який був гарно укріплений. Вояки оборонялись відважно, раз по раз робили вилазки через бічну браму й знищили до 150 греків. І тоді Цимисхій велів підпалити палац. Полум’я знищило все довкола. Залога чисельністю в 7000 людей змушена була вийти із замку. Греки оточили її, але руси билися хоробро. Багато їх полягло, але Свенельд зі своїм загоном пробився через оточення й вирушив до Святослава.

Бій під Доростолом. Остання дія цієї великої війни розігралась під Доростолом над Дунаєм. То було старовинне, сильне місто, побудоване у свій час ще імператором Константаном Великим. Святослав затримався тут і чекав на ворогів. Свої човни руси витягли з води й поставили під мурами. Цимисхій підійшов сюди зі своїми сухопутними військами, а від устя Дунаю сюди ж підійшов і грецький флот. Обидві сторони готувалися до вирішального бою. «Русь уважала за великий сором, якби її перемогли ромеї і позбавили слави, яку вона здобула в сусідів, що ніхто її перемогти не може. А ромеї знову соромилися й лякалися, щоби не поконав їх піший народ, що зовсім не вміє їздити – їх, що все перемагали противників зброєю та відвагою», – так каже про суперництво обох народів грецький історик Лев Диякон, який і описав цю війну.

Руську засідку греки схопили й усіх вояків убили. Але, коли вони підійшли до міста, то побачили, що під ним стоїть стіною вже все Святославове військо. Почався бій. Сили сторін були рівні, перемога схилялась то на той, то на той бік. Боротьба точилась довго.

Ночами Русь справляла похорони по своїх покійниках. «Як настав новий місяць, – писав очевидець, – вони вийшли на рівнину й шукали своїх мерців. Поскладали їх під мурами, багато вогнів розложили і палили тіла. По предківському звичаю забивали багато невільників, чоловіків і жінок, на пошану мерцям, топили у Дунаю дітей і півнів пускали за течією…». Понурі, жорстокі обряди… Далеко від Батьківщини, на берегах синього Дунаю наші предки – суворі руси, готуючись до смерті в останньому бою, складали прадідівські криваві жертви…

Врешті обидві сторони втомилися від війни й вирішили розпочати переговори. Святослав вислав послів до імператора й надав свої умови: Русь залишить Болгарію й поверне полонених, але греки мають дозволити Руси відплисти безпечно й доставлять війську продовольство; торгові зв’язки між обома країнами залишаться приязними, як і було дотепер. Імператор погодився на переговори. Але Літопис каже, що греки хотіли перехитрити Святослава, бажаючи дізнатися, які в нього є сили. Але князь усе зрозумів і назвав число війська вдвічі більше, ніж було. Греки вирішили перевірити його. Вони прислали послів з дорогими речами, але Святослав велів їм усе забрати назад. Тоді греки прислали людей, які принесли йому меч і іншу зброю. Святослав дарунок цей прийняв, хвалив зброю й наказав привітати від себе імператора. І сказали тоді греки своєму імператору: «Твердий це чоловік, – золота не цінує, а зброю бере. Треба з ним помиритися». І 24 липня 971 р. Святослав уклав з імператором договір (текст див.: Літопис Руський. – С. 42), що відкривало йому з військом дорогу додому. Перед від’їздом правителі обох держав зустрілися (про обставини зустрічі повідомляє Лев Диякон).

Однак по дорозі в Русь Святослава перестріли печеніги. Кинути військо й їхати за підмогою до Києва Святослав не погодився. В бій проти печенігів князь, як завжди, пішов попереду свого війська. Русів було оточено, і князь Святослав загинув геройською смертю разом зі значною частиною свого війська. Тільки декого з руських воїв удалося воєводі Свенельду врятувати й пробити дорогу до Києва.

Грандіозну за своїми масштабами й добре продуману військово-політичну стратегію великого князя Святослава Завойовника треба оцінювати в рамках загальноєвропейського геополітичного контексту. Русько-болгарсько-грецький конфлікт був тісно зв’язаний з тогочасними греко-німецькими відносинами. У своїх зовнішньополітичних розрахунках відносно Східної Римської імперії інший претендент «на Рим» – Священна Римська імперія німецької нації (Sancta Romania Imperia Germanorum) враховувала наявність глибоких болгаро-грецьких суперечностей і прагнула зближення з Болгарією, а згодом стала використовувати для свого тиску на Константинополь антигрецьку політику Руси.

Дехто з дослідників висловлює навіть припущення, що в 968 році був утворений союз між Німеччиною й Руссю, однією з умов якого було зобов’язання Святослава знову допустити місійного єпископа в Русь. Підкреслюючи, що це не доведено і є великим припущенням, зазначимо, що певна синхронність дій Руси й Німеччини проти Візантії змушують учених замислитися над причиною цього.

Великий князь Святослав у своїх широких зовнішньополітичних планах мав на меті завжди добро для своєї держави, прагнучи одного – розширити простори своєї країни й усунути з дороги її супротивників. Але далеким і широким планам Святослава не судилося здійснитися, його держава після його передчасної смерті пішла не тими шляхами, на які князь указував. В історію ж Святослав увійшов як постать світла й могутня. Князь був учасником визначних міжнародних подій, часто діючи за згодою з іншими державами й беручи участь у вирішенні завдань європейської геополітики.

Можна також твердити, що між західними і східними походами Святослава існувала єдність стратегічного завдання, яке полягало у намаганні зруйнувати всю систему європейських і азіатських союзів Східної Римської імперії у Причорномор’ї. Поява Святослава на Дунаї, перенесення його резиденції до Переяславця виразно свідчили про його намір зробити впливовим геополітичним і військовим чинником у Південній і Східній Європі. І Русь у часи Святослава Завойовника такий потенціал мала. На це були спрямовані і його в цілому успішні кроки по залученню Угорщини як постійного учасника антивізантійської коаліції, що її очолювала Русь Київська. Так, мадяри брали участь у військових акціях Руси проти Візантії у 967 – 968 рр. і навесні 970 року. В останньому випадку утворенню воєнного союзу з Угорщиною сприяли посольства Святослава в Паннонію, які засвідчили значну зрілість тогочасної руської дипломатії.

Великий воїн, лицар без страху й закиду, вірний товариш вояків – таким був Святослав. «Поляжемо, а не осоромимо землі Руської» – таке гасло залишив цей великий князь нащадкам.